15 квітня Олегові Чорногузу виповнюється 80 років
Левко РІЗНИК,
м. Львів
“Я вам кажу це задля того, щоб урятувати вас від гірких розчарувань”.
Анатоль Франс
“Сучасна історія”
У Олега Чорногуза творчий шлях густо позначений віхами, що ділять той довгий шлях на славні відтинкиподії, незабуті і самим автором, і читачами та культурною громадськістю України, яка пошанувала творчі здобутки письменника низкою літературних премій: Остапа Вишні за роман “Аристократ із Вапнярки” (1983); імені Івана Багряного, США, за публіцистику (2005); родини Воскобійників, за “Повість моїх літ” Олексія Воскобійника в записі О. Чорногуза, США (2006); ім. Михайла Стельмаха (2006); Нобельська премія сатири і гумору (с. Нобель на Рівненщині) (2007); премія ім. Олеся Гончара; ім. Євгена Плужника за роман “Примхи долі” (2011); Всеукраїнська літературна премія ім. Михайла Коцюбинського (2011); премія “Коронація слова” за повість “Притча про козака Нетака” (2012); премія ім. Степана Руданського (2013); премія ВоляниківШвабінських, США (2015). Олег Чорногуз — заслужений діяч мистецтв України, має диплом “Золотий письменник України” (2012). Нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ст. і Святого Володимира Великого (2006); відзнакою Президента України — Хрестом Івана Мазепи (2010).
Заслужено! Бо доробок — дивовижний! Із 1963 року — вісім збірок сатири й гумору: “Моральна підтримка”, “Портрет ідеала”, “Сіамський слон”, “Веселі поради”, “Між нами кажучи”, “Сповідь старого холостяка”, “Як доглядати Зевса”, “Плата за любов”.
Попри це — п’ять книг публіцистики: “Українські колобки”, “Українські кентаври”, “Діти колонії”, “Куди вас несе, “брати наші”, “Рабів на бал не запрошують”. Поки підростав син (нині відомий кобзар, поет, музuка Ярослав Чорногуз), писав і дитячі книжки — “Загадковий зоопарк”, “Карнавал”, “Весела абетка”, “Притчаказка про козака Нетака”. А вже в особливі хвилини ліричних медитацій народилися книги романсів та пісень — “Тиха ніч над хатою моєю” (разом з Ярославом); “Дорога до України”.
І найпотужніший жанр — романи: “Аристократ із Вапнярки” (1979), “Претендент на папаху” (1983), “Вавилон на Гудзоні” (1995), “Я хочу до моря” (1989); “Дари пігмеїв” (2005); “Примхи долі” (2006); “Той, що живе зі смертю” (2006); “Золотий скарабей” (2007); “Ремезове болото” (2007). Перекладено англійською; “Воскреслий із мертвих” (2009); “Гроші з неба, або Самогубець за покликанням” (2009),“Притулок для блазня” (2013)… А ще повісті, що увійшли в семитомне видання (2006). Торік письменник видав п’ятнадцять томів, — але це не академічне видання, а знову ж — вибір кращих творів, багато з яких мають по кілька перевидань. Брався автор і за драматургію. П’єси “Фіндіпош”, “За десять відсотків” знайшли і вдячного читача, і глядача на сценах України.
Критика зацікавлено оглядала кожен твір Олега Чорногуза, — взяти хоча б з останніх літ рецензії Миколи Жулинського чи ґрунтовну передмову Петра Кононенка до семитомника. Тож і велика відповідальність сходить на того, хто береться за перо після видатних літературознавців.
Проте кортить — дуже кортить торкнутися тої скрині надбаного добра за шістдесят років творчої праці. Бо знаю Олега Федоровича з 1962 року; з того часу не пропускаю жодного твору його, щоб не вчитатися, наперед відаючи, що мене чекає правдиве естетичне задоволення і нове відкриття чи в стилі, чи в темі.
Зустрілися ми на зборі творчої молоді в квітнітравні в Будинку творчості в Одесі, радіючи нагоді познайомитися з колегами з інших областей.
Тогорічні “курсанти” відразу згуртувалися навколо Олега Чорногуза. І не тільки тому, що вирізнявся він і ростом, і вродою, і добродушністю, — все на обличчі — або тепла усмішка, або якийсь ліричний смуток; то на жарт охоче усміхнеться, то й тут же ніби згадає щось журливе. (Така вдача! Звідси й дві творчі іпостасі в одній особі). Насамперед Олег вабив до себе позицією — ідейною і естетичною. Вже чимало мав публікацій у товстих журналах, а надто — в “Перці”, чекав на вихід книжки сатири й гумору. З розмов було чути, що він чітко себе мислить як письменник, скерований творити суто українську літературу, не бути союзним придатком, а демонструвати світові читачів творчість самостійну і ментально, і за стилем, тематикою, оригінальністю. Казав: нам слід рішуче повернутися лицем до урбаністики, якщо прагнемо, щоб і місто заговорило українською мовою… Власне, в його творчій душі на той час були закільчені чи не всі зерна, що з літами зросли могутніми словесними дивами.
Проте найголовніше: при спілкуванні з Олегом Федоровичем не полишало відчуття, що він не цілком на поверхні, в ньому таїться ще якесь тайне дно… і не єдине… з якимсь потужним запасом і можливостей, і тривожних чи й трагічних несподіванок, власне, глибоченна глибина, що й сам він її остерігався, і всяко прикривав добродушним гумором. Тож спробуймо оцінити глибини письменника, ставши вічнавіч із його життям і творчістю.
Олег Чорногуз народився 15 квітня 1936 року в селі Іванів Калинівського району на Вінниччині, де з одного боку річка Південний Буг і її притока — Снивода, розкішні ліси, з іншого — озера, розлогий степ, мальовничі краєвиди. Проте йому недовго довелося милуватися цією екзотичною красою — школу закінчував у ІваноФранківську й відразу вступив у військове Чернівецьке училище. Безперечно, що з його статурою, талантами, розумом, не тільки творчим, а й аналітичним, бути б йому генералом! Однак, як у народі кажуть: “Чоловік планує, а дідько торбу шиє”. Вирішальний випадок — і довелося покинути училище, попрощатися з мрією… вернутися “на круги своя” — на терени рідної Калинівки. Ще в школі дивував друзів дотепними гуморесками. Ану ж — спробувати “здивувати” районку!? Помітили! Охоче друкують з числа в число під псевдонімом Семен Довгий. Уже й редактор каже: “Олеже, в тебе — Божа іскра! І велике творче майбутнє. Лише варто би університетської грамоти добрать; вступай у Київський… пособимо”. Згодом в обласній “Вінницькій правді”, уже завідувачем відділу сатири й гумору закінчує факультет журналістики — 1964 року — й на запрошення славного Маківчука переходить у сатиричний журнал “Перець”. Але ще у Вінниці (до “Перця”) щасливець у Бога здобуває долю письменницьку — до Спілки Олега Чорногуза прийняли з групою “шістдесятників” — Є. Гуцалом, В. Дроздом та іншими. Хоча, — жартував Олег Федорович, — в обойму не потрапив, а лише в “та інші”.
Література стала домінантою на життєвих гонах, — попри високі посади чи то в “Перці”, чи в “Радянському письменнику”, чи й у “ВУСі”, — адміністративна робота хіба скорочувала час для творчості.
Отже, з першою книгою прийшов до Спілки письменників 1963 року. Далі — друга, “Портрет ідеала” засвідчує, що інтерес читачів непомильний. А невдовзі — з третьою, четвертою книжками Олег Чорногуз входить у число найталановитіших українських майстрів сатири й гумору. Та ще й до тих, що прогресивні, ламають пера не об якогось нещасного, злодійкуватого завмага тощо, а добираються до суспільних вершків…
Щоправда, сатирикові пощастило, що він вступив у літературу на переломі епох — від сталінізму до критики “культу особи”, коли стало можна хоч певною мірою зігрітися в променях — хоч і ледь теплих — свободи, принаймні “на кухні” чи в колі вірних друзів, а на папері — ховаючись за “езопівською мовою”.
Дещиця свободи й розмагнітила, відчув себе в межах фейлетонів і гуморесок затісно. Визнаний і потужний талант шукав простору. А тим паче за п’ятнадцять років активної праці в малих формах таки достатньо вишліфував свою лінзу, через яку сатирикові побачився світ настільки широкий, що не вміщався в фейлетон чи памфлет, навіть у повість. Що цікаво, через ту лінзу він зумів чіткіше розгледіти й знайомих чи друзів, — ось так з’явилася знаменита сентенція: “Ніколи нічого не вигадуйте. Придивіться до людей, які вас оточують, і ви побачите, скільки в них дивацтв”. Найперше й побачив через свою чарівну лінзу зі свого близького оточення цікаву постать…
О! Здоров, друже! Чехи мають Швейка, а українці здобудуть елегантного, вродливого Євграфа Сідалковського! Аристократа,.. а те, що він із Вапнярки, байдуже… Великі пани минулого не жили в Києві, а по маєтках на селах чи в невеликих містечках.
1979 року з’являється роман “Аристократ із Вапнярки”, який із перших рядків зачаровує читача образом Євграфа Сідалковського, що на перший погляд викликає алюзію то з Чічіковим Гоголівським, то з Остапом Бендером, то з Голохвастовим; проте дуже швидко з’являється переконання, що нічого спільного Євграф не має ні з Чічіковим, ні Бендером, ні з невдатним женихом Проні Прокопівни, — єдина спільність, що в ньому теж чимало “дивацтв”. А насправді — цілком новий персонаж, своєрідний, неповторний, — як і класичні… та має повне право ставати в один стрій із класичними. А з Швейком — то можуть собі руки подати з того погляду, що обидва окрім негацій за “шулярство” викликають чимало симпатій. До того ж і стиль в Олега Чорногуза свій, оригінальний, через те в творі повно сміху. Зрештою, в Олега Чорногуза така вроджена метода, що він ніколи не дбає про “повно сміху”, не визнає “зубоскальства” — таким і сам є у побуті — не прагне з першого знайомства “насмішити”, мовляв, ось маєте перед собою знаменитого гумориста: смійтеся, захоплюйтеся видатним талантом, як то деякі… що в них амбіції пруть через край, він — спокійний, врівноважений, щирий,.. а як вийде на щось веселе, то з тим, щоби пом’якшити розмову, зблизити душі, власне, гумор його інтелігентний, стриманий, відсортований. Для прикладу, кілька фраз із “Аристократа”. “Перед ними й справді стояв замріяний красень з довірливими й лагідними очима, з якими дівчата зустрічаються навіть тоді, коли заздалегідь знають, що все це загсом не скінчиться”. Або: “Його постава, статура, погляд і чітко окреслений класичний профіль усе вказувало на те, що стародавні греки явно поспішили оголосити Аполлона Бельведерського взірцем чоловічої краси, а античні оракули, передбачаючи майбутнє, навіть гадки не мали, що в їхнього далекого пращура згодом можуть з’явитися такі ж самі нащадки, але в значно поліпшеному вигляді”. Як бачиться, в письменника і ерудиція, і естетика, і гумор — усе в гармонії, на місці. Це належить до правдивої європейської традиції, в якій писали Іван Франко, Осип Маковей, Лесь Мартович і ті народні вигадники, які лишили такі перли українського гумору, як — “Язиката Хвеська”, чи “Про брехуна й підбрехача”… Це засвідчує, що автор вийшов на широкі овиди світової літератури. “Аристократ із Вапнярки” переходив із рук у руки — це справді був найвідоміший роман сімдесятих, перший сатиричний роман у нашій літературі.
Олегу Чорногузу завжди дуже боліло (зрештою, той біль і тепер дається взнаки), що вороги, русифікатори, асимілятори українців прив’язують нас лише до села як до якоїсь глухої дикої провінції, де живуть темні несвідомі людинелюди; отже, натякають світові, що українці можуть служити лише матеріалом для поповнення народонаселення сусідніх “цивілізованих” націй. Олег Чорногуз прагнув своєю творчістю довести, що вихідці з села — не поступаються міщухам — інтернаціоналістам та шовіністам, а навіть переважають їх здібностями й силою духу; та досяг у цьому прагненні могутнього успіху. За що земляки, мешканці села Іванів та вінничани взагалі, — хоч він і не написав нічого про село, його високо шанують: там засновано журналістську премію імені Олега Чорногуза, а в місті Крижопіль створено Музей сатири й гумору його ж імені.
У такому ж інтелектуальновіртуозному гумористичному стилі автор, крім образів, малює і картини побуту героїв. Як ось: “Для солідарності він, як і Ковбик, ні в музеї, ні в театри не ходив. Єдиними їхніми музеями були київські ресторани, по яких в основному й вивчалася архітектура столиці як сучасна, так і минула; своєрідність її форм, стиль, застосування народного орнаменту та кольорові гами. Тут вони завжди знайомилися з мозаїчним оздобленням та стравами. Перше не цінувалося, а друге коштувало грошей, і треба було його, хочеш чи не хочеш, переварювати”. Так ніби без претензій, але під грудьми тепліє від звеселілого розуміння.
Протягом доволі обширного романного тексту Сідалко потрапляє в розмаїті ситуації як член “Філії індпошиву” скорочено “Фіндіпошу” під керівництвом неповторного “пройдохи” Стратона Стратоновича Ковбика, з яких то елегантно викручується, або з тою ж елегантністю мало не топиться в болоті, весь час виявляючи себе не меншим, ніж Ковбик, “пройдохою”. Що ж, серед вовків пововчи вий!
Та в епілозі ставить усе, як то авторові властиве, з ніг на голову… Сідалко отримує телеграму: померла мама у Вапнярці. Його й прориває: “Я так і не знайшов часу для неї. Я мав час на паради, на промови, на вилазки до лісу, на ходіння по ресторанах. Я мав час на коханок і фіктивні шлюби. Я вибрав час навіть на лови ондатр і їжаків (щоб їх схрещувати — Л. Р.). Я знаходив час для дивацтв, яких і так багато на світі. Але я так і не відвідав матір…”, — кричав він до неба… — Сідалковський нагадував молоде собача на узліссі, що виросло серед вовків, але його не сприйняли за вовка, як і собаки не вважали за пса”.
Ось у чім таїна цього образу. Цензори й ідеологи компартії прогледіли цю фразу й “прозівали” твір, який був бомбою під самі основи — підвалини радянського способу життя, російського соціалізму, “імперії зла”, як свого часу царські цензори пропустили “Ревізора” й “Мертві душі” Гоголя, що таки історичнопам’ятно підірвали фундамент царського самодержавства.
Цензорам здавалося, що роман — для викриття “окремих недоліків, які заважають у русі радянського суспільства до комунізму”, а тим часом автор мислив своє “дитя” виростити на своєрідного революціонера, що розвалить фальшиве комунобільшовицьке державне оточення. Мало того, мислив твір, який викриває і вічні “дивацтва людей”, незалежно від суспільної формації. Тому Сідалко — і не “вовк”, і не “пес”.
Таким він переходить і в наступний роман “Претенденти на папаху”. Правда, вже не головним… тут на перші ролі виходить директор “Фіндіпошу”, якраз то посідач великодержавної, високовладної “папахи”, Стратон Стратонович Ковбик, а Сідалко — лиш “особистий секретарреферент директора”. А в кінці, мов би засуджений за всі свої шахрайські гріхи, сходить на швейцара ресторану, на якому ліврея до лиця, як “молодому генералові”.
Проте аристократ Сідалковський як харизматичний персонаж уже “непотопляємий”, певною мірою він переростає задум автора — створити такого собі жевжика; вийшов занадто багатогранний, збагачений не одним підтекстом, промениться не одним чи кількома видимими світляними доріжками, а й частиною невидимого спектра, відчутного лише читацькою інтуїцією, — тим мимоволі викликає симпатію і навіть жалкування, що автор над ним ніби інколи й збиткується, мов над “негативним”. А він вийшов ізпід пера людиною, у якій сидить, залежно від обставин, і чорт, і ангел. Та якщо взяти до уваги тло, яке дуже докладно, поглиблено змальоване автором, і це не райський куток, то читач навіть подивовується, що він ще порівняно з Ковбиками, Ховрашкевичами золотий; а що надурив якусь ту… чи ту… відьмочку, то ще не знати, хто кому наставив роги, — всі Єви тут ходять під змієм з пекла.
І все ж, хоч автор ніби на півдорозі покидає свого доброго Сідалка, ніби такого, що програв життєву битву, що втратив перспективу, проте потужний Ковбик не переважає його харизмою. Ковбик — занадто великий начальник, технар, усе “людське” йому чуже, — хоч і належав до партії МарксаЕнгельсаЛеніна, — горів занадто великою жадобою високоначальственної “папахи”.
Очевидно, Олег Чорногуз був би написав і третій том, ідучи за магічним числом, та продовжив би життєвий шлях Сідалка виправлено, більш оптимістично, — закроєний характер Євграфа не такий, щоб засохнути ще молодим у швейцарах, йому підвладні значно вищі злети, скажімо, народним депутатом, заступником міністра, принаймні — “секретаремреферентом” народного депутата з олігархів… адже наступали вісімдесяті роки — у перспективі вже висвічувалися великі переміни… “перебудовні”…
Проте в житті Олега Федоровича стався здвиг, що мав певне переломне значення; письменника раптом відривають від творчого процесу, від директорства в письменницькому видавництві, на дипломатичну службу в одноразовому чині — делегатом від України на тридцять дев’ятій сесії Генеральної Асамблеї ООН 1984 року, — в час значного читацького успіху обидвох романів — перший виходив утретє великим накладом, другий — наступним.
Однак Олег Федорович, на той час ще молодий, але вже досвідчений, повний творчої енергії, дарма “дипломатичного хліба” не їв; службові обов’язки виконував справно, та водночас усією своєю письменницькою жадібною цікавістю накинувся на світ за Атлантикою, що дедалі більше вабив літератора й дражнив недоступністю, водночас був на відстані простягнутої руки — лиш перескоч від одного берега до другого “через тоту калабаню”… На жаль, “залізна завіса” — нездоланніша за будьякі океани… А тут задурно, за державний кошт, — на ось: і міфічний НьюЙорк із Манхеттеном, і Вашингтон із Білим домом, і навіть ООНівський хмародер, де маєш право входити, як до себе до хати. А тим паче — Філадельфія!.. турпоходи аж до Дикого Заходу, музеї, “Метрополітенопера”, Стейт Білдінґ… Усе американське езотеричновіртуальне, знамените на цілий світ, як восьме чудо нинішнього світу, що лиш марилося, як життя на Марсі, раптом постає перед тобою в усій своїй доступності й наготі. Аж чоловікові голова обертом! Жах — яке це все цікаве в натурі! Але — стоп! Ти — радянська людина… стримайся, бо це “проклятий імперіалізм” у своїй найвищій формі. Тим паче — ти сатирик; захоплюватися не маєш права, а лише з партійною відповідальністю висміювати все, що бачиш.
Та сатирикгуморист Чорногуз не був би Чорногузом, якби сприймав “наказ партії” прямолінійно чи однобоко. Олег Федорович вам не якась там лялькамаріонетка, яку може смикати за нитку партійний чиновник з риб’ячими очима; Олег сам звик роками рвати волоски з бороди комуністичного радянськобільшевицького бога. І тепер є чудова нагода показати себе на новому матеріалі й виграти битву за правду.
Із прибуттям додому він моментально сідає за машинку… в будинку відпочинку Немирова… і працює так інтенсивно, що аж кидає в шок колег. За яких три місяці дає отакий романище — “Вавилон на Гудзоні”!.. У чому річ?! Одначе, дивного нічого нема. Письменник поквапився, — поки в свідомості читачів не вклалося злорадне, нібито Олег Чорногуз розчарував їх, зрадив і свого Сідалковського, і “Фіндіпош”, купився на “царські дари”, — довести, що він — послідовний, мислить як мислив, лишається українцем правди; ось роман про Америку є продовженням усталеної лінії…
Отже, зпід пера “хитрого Панька” з’являється оригінальний, зновутаки ще не бачений в українській літературі твір, жанрово визначений як “сатиричнопубліцистичний роман”. Розкішний роман! Сміливий, розкутий в обидвох іпостасях — і щодо США, і щодо Радянського Союзу. Талант автора як публіцистаоповідача з гумором заграв тут блискуче, — і формальною побудовою, і стилем, і мовою, і віртуозністю фрази, викладу, і винятковотонкою “дипломатичністю” трактування побаченого оком сатирикагумориста. Зрештою, назвати роман лише “сатиричним” — це дуже спрощено, умовно, а насправді він — гумористичноіронічносатиричнотравестійнобурлескний, — бо в ньому, як риба, що переповнює сак, зблискують боками всі сатиричні жанри.
Звісно, цензура не спала… Під ніж пішло 65 тисяч примірників “Вавилона на Гудзоні” через кілька абзаців з роману.
Цікава деталь, яка стала відома читачам тільки в роки Незалежності: епіграфами до роману Олег Чорногуз поставив свої фрази, підписавши їх іменами Френсіса Бекона і Франсуа Ларошфуко. Перший епіграф звучить так: “Ніщо так не гнітить народ, як нерівність і несправедливість” Ця фраза належить Олегу Чорногузу, її в Бекона немає. Це ключ до того, у якому становищі в СССР українець й інші поневолені народи. Друга фраза нібито від Ларошфуко: “Тільки дурень може хвалити усе чуже і цим самим розписатися у повній байдужості до свого народу, своєї країни і їхнього майбутнього”. Але цього прихованого ключа до справжньої глибини Чорногузового роману “недремно око” цензури не помітило. Роман вийшов з епіграфами видатних мислителів світу, під іменами яких сховався нинішній ювіляр.
* * *
У семитомному виданні поміщає “Вавилон на Гудзоні” в один том із романом “Дари пігмеїв”… Теж знаковий твір. Так би мовити, програмний. І вже нової епохи… начебто самостійної України, а насправді знову ж окупованої олігархатом і корумпованим чиновництвом. Ось у цей час, то й направду не до жартів. Тому автор відкидає і гумор, і сатиру та пише правду просто в лоб — тому визначає жанр як “романверсію”… Такого жанру ще не було, одначе Олег Чорногуз має повне право “запатентувати” свій новий “винахід” як досягнення літературного процесу.
При цьому варто заторкнути ще одне важливе щодо постаті Олега Чорногуза як видатного українського письменника другої половини (радянської) ХХ ст., і першої (української) половини ХХІ століття. Дуже важливе те, що цей письменник ніколи не сповідував методу “соціалістичного реалізму”. Через те його твори минулого періоду не втрачають ні естетичної, ні ідейної вартості в теперішньому… Автор не лишає жодного твору в минулому з каяттям, ніби ось “чорт попутав” — довелося послужити сатрапам; нема в доробку жодного твору, що за нього авторові могло би бути нині соромно.
Це, до речі, стосується і низки повістей, написаних Чорногузомліриком. Так, так, феноменальне явище — в одному тілі два письменники… дуже різні, як самодостатні й однаково талановиті: чистий, задушевний лірик, але без слізливого сентименталізму, та гумористсатирик, але без вкраплень ліризму. Ідеться про повість “Ми вічно шукатимемо мамонтів” і роман “Я хочу до моря”, — що має радше повістевий характер.
Проте хочеться акцентувати на романі, бо це направду твірунікум, досі трактований критиками не з того боку…
Для критиків домінантними є слова на початку, які начебто розкривають задум і всю ідейну сутність твору: “Я сидів. Я сидів за любов… Але мені здається, що я і тепер сиджу… що я сиджу усе своє життя. Може, й не у в’язниці, але й не на волі. Мені здається, що я все життя у камері попереднього ув’язнення”. Ці слова, мовляв, налаштовували на алюзії з політичними репресіями в державі, яка вся була своєрідним в’язничим табором для своїх громадян. Цензура й постаралася притримати цю “крамолу” на 15 років від публікації. Твір було написано в рік активних арештів української інтелігенції 1973—74 років. Перше речення в романі “Я сидів за любов” розкрило код до розуміння читачем роману. Але цей код став зрозумілим і цензорам, коли автор у цьому реченні не погодився міняти слово “любов” на “кохання”. Цензура зрозуміла всю антирадянськість цього небезпечного твору. А можливо, в цензурних колах викликали радше формальні якості, що могли наштовхувати на думку, ніби це ворожо“формалістична” річ у дусі буржуазного декадансу. Інакше в суто мелодраматичному сюжеті не можна було зачепитися на чомусь, явно політичному, хоча саме такий підтекст і читався в цьому антибільшовицькому романі. Так, твір мав глибокополітичний підтекст. Хоча кожний талановитий художній твір, навіть мимо волі автора, може викликати в різних читачів розмаїті трактування. У даному випадку цього не скажеш. Олег Чорногуз свідомо йшов на таку крамолу.
Одначе хочеться попишатись українською літературою, що вона має в золотому фонді феноменальний роман, подібно до якого вже ніхто в світі не напише, бо той роман настільки своєрідний і винятковий за стилем, що подібна з’ява буде виглядати на плагіат, — до речі, й самому авторові не можна втілювати новий задум у цю форму, тому що вийде самоплагіат.
То що ж це за чудодиво?! “Я хочу до моря!” А секрет ось у чому. Олег Федорович, опанувавши мову в попередньому доробку до віртуозного рівня, відчув себе готовим до ризикованого експерименту. Скажімо, слово “Я хочу до моря!”, ім’я “Марія” можуть траплятися на одній сторінці десятки разів, — що в класичному тексті абсолютно не допускається. Проте автор знаходить спосіб дати собі з цим раду настільки, що естетика прозової художньої тканини від цього не страждає, навпаки — народжується свіжа модерна естетика. То хіба на початках, коротко, відчуття, ніби це якесь штукарство. А як вчитатися — все стає на місце, натуральний текст. І якраз для мелодраматичного сюжету. Цей стиль і служить для максимальнонеобхідного нагнітання емоцій, що читач стає аж на грані стресу. Така напруга відчаю, що, здається, іншого виходу нема. Таким чином, роман “Я хочу до моря” за темою і виконанням вічний. Однак насправді все лежало в глибинних шарах цього досі загадкового твору. Секрет у романі простий, якщо дібрати до нього ключ: героїня роману — Марія — це Україна, старша сестра Марія, яка такою назвалася — Московія, Я — персонаж, від імені якого ведеться розповідь роману — Український народ. Усе геніально просто. У такому випадку роман треба читати вдруге і сприймати його в іншому вимірі й ключі.
У житті суспільному, однак, настають разючі, передбачувані й не передбачувані переміни, що їх письменник, звиклий творчо перебувати в гущі якраз суспільних подій, не може оминути увагою, аналізом; багаті спостереження над розбудовою омріяної самостійної соборної Української держави, врешті звільненої від усяких окупантів і партійної цензури, спонукає моментально відгукуватися новими широкоформатними прозовими творами. За короткий час виходять з друку — “Дари пігмеїв”, “Примхи долі”, “Той, що живе зі смертю”, “Золотий скарабей”, “Ремезове болото”, “Воскреслий із мертвих”, “Гроші з неба”, “Притулок для блазнів”. Автор порізному визначає жанри, але насправді, з огляду на суспільнополітично значимий матеріал, проникнення автора в найвищі бізнесові, олігархічні, державні кабінети… проникнення живою, багатою уявою… всі ці “полотна” можна підвести під один жанр — романипамфлети.
Писано все, так би мовити, “по живих слідах”. До речі, настільки панорамно й глибоко охоплено суспільнополітичне життя України періоду “дикого капіталу”, що досі нема аналогів у всій сучасній українській літературі. Благо, що за цю відповідальну працю взявся якраз цей могутній талант.
Розуміється, що йти “по живих слідах”, коли ще трапляється багато випадкового, суперечливого, не освоєного суспільною думкою, ще більше пoтемок, ніж ясності в перспективі, дуже тяжко й ризиковано, щоби не змилити у висновках. Олег Чорногуз, одначе, взявся сміливо, як то кажуть, напропало, довіряючи інтуїції повністю.
Отже, для літературознавців є необмежене поле діяльності — та добре було б, якби цю роботу розпочати, не відкладаючи у “довгий ящик”, як то схильні наші деякі метри; можна ще все написане порівнювати з живою дійсністю… Але де то наше “злободенне” літературознавство, критичне слово?! Системне, всеохопне…
Тим часом про кожен твір сміливця можна значно більше писати прецікавого аналізу, — образи й картини викликають безліч асоціацій, алюзій, розмаїтого, до того ж, емоційного характеру. І навряд чи вдасться за одним разом виявити всі красоти неповторної прози автора, — якщо там на будьякій сторінці, “за кожним поворотом думки”, чекає чи то “хитра”, чи дотепна, чи дивовижна з творчого арсеналу несподіванка.
Мало цього, з романів можна почерпнути неоціненну “науку” сьогоднішньому шукачеві як голомубосому в столиці утвердитися “видатною людиною”, — чи радником президента, чи народним депутатом, або ж заступником міністра, бізнесменом чи й олігархом, який вміє з лайна робити мільярди (“Золотий скарабей”); навчитися позбуватись друзів з допомогою отрути диких аборигенів у джунглях “кураре” чи й банальної гвинтівки з оптичним прицілом…
На жаль, нині читацький інтерес до літератури, так би мовити, фундаментальної впав… Пропагується все дрібне, випадкове, колєжанське, власне, “попсове”. Злочинно обходитьс
