Микола ЦИМБАЛЮК
Івана Литовченка (1921—1996) називають українським Сікейросом. Але за всієї оригінальності і світової знаності мексиканського художника-монументаліста, автора “Маніфесту революційного мистецтва”, наш велет монументально-декоративного мистецтва своїм самобутнім, яскраво національним, могутнім талантом нічим не поступається останньому. Хіба що тим, що наша держава через багато обставин і досі не може гідно представляти, підтримувати і захищати українське мистецтво і його творців не лише на рідній землі. Україні ж, як засвідчила виставка творів родини художників Івана, Марії та Наталії Литовченків, цих справжніх, за словами Юрія Щербака, представників нашої еліти, є чим пишатися і дивувати світ.
— Адже лише справжнє мистецтво, — говорив на відкритті виставки у київській галереї “Мистець” Дмитро Павличко, — може здивувати людину, передати енергію творення, викликати в ній розмаїття високих почуттів і глибоких думок.
Дмитро Васильович давній друг і поціновувач мистецтва родини Литовченків. Він пригадав, як 1972 року, вже будучи головним редактором журналу “Всесвіт”, погодився на запрошення Івана Литовченка здійснити невеличку мандрівку човном вгору по Дніпру. У їхній компанії був і молодший колега, теж художник-монументаліст, Володимир Прядка. Іван Семенович, незважаючи на свої п’ятдесят із гаком, сів за весла. Від Києва вони довго піднімалися вгору, проти течії. Висадившись на суходолі, заночували в копицях пахучого поліського сіна. А перед тим сиділи біля багаття і говорили, говорили… Литовченко, лежачи горілиць, вдивлявся у бездонний купол нічного зоряного неба і ділився своїми думками про мистецтво. Він казав, що на справжні, вічні творіння людина завжди дивиться знизу вгору, як на оті далекі, недосяжні, мерехтливі зорі, які манять і піднімають нас у високості духу.
Іван Литовченко все життя так і творив, починаючи від своїх перших і наступних гобеленів, зокрема “Гімн життю” (1968 р., 5х11 м), “Пісня про козака Вуса” (1970 р., 7,5х2 м.), вітража “Сім’я і Батьківщина” (лите скло на бетонній основі), мозаїки “Сонце кохання” (всі у співавторстві з дружиною Марією Тимофіївною і Володимиром Прядкою), що перетворили Палац одруження в м. Олександрія на храм. А продовжив величним гімном і пересторогою, не знаним до того у світі монументальним ансамблем новозбудованого міста енергоатомників Прип’ять. Над останнім художник працював упродовж багатьох років. На жаль, унаслідок Чорнобильської трагедії 1986 року, 30-річчя якої відзначатимемо незабаром, і саме місто, і величні творіння художника перетворилися на покинуті міста з вражаючими зразками художньої культури цивілізації ольмеків, майя,
ацтеків, інків та інших народів, що понад три тисячі років тому до вторгнення європейських варварів проживали на теренах Центральної і західного узбережжя Південної Америки.
“Трагедія Чорнобиля, — писала кандидат мистецтвознавства Н. Гассанова, — стала й особистою трагедією, болем і мукою Івана Семеновича Литовченка, який понад десятиріччя свого творчого життя присвятив художньому формуванню міста Прип’ять на посаді головного художника комплексу ЧАЕС. Створені ним монументальні мозаїки на будинках, розписи, металопластика, дерев’яна скульптура, гобелени нині перетворилися на своєрідний реквієм-пам’ятку про всіх загиблих. Ці невмирущі зразки монументально-декоративного мистецтва вічно прикрашатимуть цю жахливу зону безлюддя і тиші”.
Прип’ятські мозаїчні рельєфи Литовченка, незважаючи на катастрофічні наслідки людської зарозумілості й безвідповідальності, залишаться в історії української монументалістики як перший і неперевершений зразок втілення ідеї художнього оформлення великого містобудівного простору. До речі, цю ідею якоюсь мірою зі своїми однодумцями він намагався втілити в життя і в столиці України. Киянам, напевно, добре відомі шість будинків (№№ 17—27) по проспекту Перемоги, торці яких прикрашають мозаїчні композиції “Трипілля”, “Київ давньоруський”, “Симфонія праці” та ін. Хоч як дико це сьогодні звучить, але, як стверджує В. Прядка, торік, на виконання закону про декомунізацію, київська влада ні сіло ні впало занесла ці роботи до списку таких, що підлягають знищенню. Як кажуть, немає меж людському генію, як і адміністративно-чиновницькій глупоті.
Із цією глупотою, національним безпам’ятством, людською обмеженістю доводилося Івану Литовченку боротися все життя. Він усвідомлював, що висока, світового звучання культура ґрунтується на національних традиціях, виростає на історичній пам’яті. Йому була близька і зрозуміла творчість бойчукістів. У ті ще недалекі для нас совєтські часи творчість Литовченка, як свого часу і Михайла Бойчука, була справжньою революцією в мистецтві. Щоразу кожна робота Івана Семеновича ставала гучним творчим вибухом, відкритим викликом опрощеним принципам соцреалізму. Він творив, як і його побратими Валентин Задорожний, Микола Стороженко, Віктор Зарецький, Алла Горська не завдяки, а всупереч обставинам. Погодьмося, що йти проти течії здатен не кожен, але так завжди роблять сильні духом особистості. Це та енергія, що рухає людство до світла, до творення, виховує безмежну любов до свого, близького і рідного.
Коли в Москві побачили й оцінили мистецтво Івана Литовченка і його побратимів по монументально-декоративному цеху, їм запропонували на досить вигідних умовах переїхати в Росію і взятися за художнє оформлення міст Східного Сибіру, що тоді почали бурхливо розвиватися. Після недовгих розмірковувань, не спокусившись на обіцяні великі гонорари і режим найбільшого сприяння, вони відмовилися. Всі до одного! “Наше мистецтво мусить бути в Україні і служити її народові”, — відповіли.
Цим сповна генетично природа обдарувала не тільки Івана Литовченка, а і його дружину Марію Тимофіївну, неперевершеного майстра колористики, і їхню доньку Наталю, відому мисткиню. Вона нещодавно стала доцентом Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Їй, вихованій у талановитій родині, нелегко було торувати свій шлях у мистецтві. Але вона його знайшла, поєднавши сучасний дизайн і стародавні технології. Сім гобеленів, зокрема портретів українських гетьманів Івана Мазепи, Павла Полуботка, Пилипа Орлика, як і її ранні роботи “Козак Мамай”, “Мати Божа”, “Ніч на Івана Купала”, “Писанка”, “Колядки”, що не представлені в нинішній експозиції, засвідчують глибоке проникнення в історичні пласти національної культури і їхнє осмислення. Дмитру Павличку твори Наталі нагадують зорі, до яких завжди тягнувся думками і так любив споглядати її батько. Гобелени, живописні полотна Наталії Іванівни дивували, щиро захоплювали простих глядачів і політиків (тільки не наших) у США, Канаді, Франції. Для них це було неймовірне відкриття самобутнього, незбагненного нашого світу. Такі роботи, говорили промовці на виставці, мусили б прикрашати резиденції українського президента, наших високих урядових установ, постійні експозиції національних музеїв, щоб кожен, хто їх бачив, міг відчути всю неповторну самобутність української душі, її широту і відкритість до добра, свободи, любові до людини, до рідної землі. Таке мистецтво здатне повертати пам’ять манкуртам, учить шанувати прекрасне в нашому минулому і сьогоденні, обеззброює зло, яке час від часу намагається випалити, знищити дотла все найдорожче для української, взагалі — людської душі.
Зрештою, писав родоначальник творчої родини Литовченків, “мірилом життя кожного цивілізованого суспільства є моральні цінності: такі як віра у справедливість, совість і честь людини, категорії духовності і внутрішньої культури. Тому, можливо, іншої ситуації для реалізації філософії монументального мистецтва важко буде віднайти в історії — вічні теми у вічному матеріалі: тема життя і смерті, любові і співстраждання, боротьби світла і темряви, народження і відходу у вічність, коли так рельєфно співіснують драма і комедія, добро і зло”.
