До питання переказів про Шевченків дуб у Лазірках
Раїса ГУСЛЕНКО
Слава і популярність Шевченка як поета і художника
була велика і скрізь лунала по Україні.
О. Кониський
За переказами, Т. Г. Шевченко відвідував Величка — поміщика з Лазірок, що на Полтавщині. Панський маєток і парк не збереглися. Залишилися тільки флігель і великий льох. Після війни там була районна лікарня. Біля неї шугало високо в небо буйне пухнасте віття ялин. Поряд із ними — три могутні дуби. Під широкою кроною одного з них відпочивав Великий Кобзар. Лазірківчани назвали той дуб Шевченковим.
Переказують про це вже майже 175 років. Гілка мого роду несе ці перекази більш ніж 150 років від мого прадіда Дмитра Парпури до діда Івана Парпури, що переказав історію Шевченкового дуба моїй матері Пелагії Міщенко. 1948 року вона привела мене до цього святого місця. Показала дуб, переповіла його історію. Було мені тоді дев’ять років. Усна традиція переказів лазірківчан набула характеру усталеної оповіді. Стала їхньою колективною пам’яттю, передавалась із покоління в покоління. Живе вона і нині. Бо витоками її була подія з далекого минулого, сповнена почуттями радості народної, щирого захоплення, гордощів людей. Пов’язано це було з відвідинами Лазірок генієм, Прометеєм, Апостолом правди Тарасом Шевченком.
Дідівські перекази про Шевченків дуб у Лазірках були живильним джерелом для духовної моці наших учителів. Вони водили учнів на екскурсії до нього. Про це згадували випускники 1953 р., які приїхали з нагоди 60-річчя закінчення школи в Лазірках. Серед них В. Кайдаш — лауреат Державної премії, заслужений будівельник України — з Києва та М. Гайдаш —
к. т. н., доцент з Івано-Франківська. “Вік їх, — написав у листі до мене В. Кайдаш, — поважний: більш ніж 400 років. Два з трьох дубів — товщиною близько одного метра — міцні та пишні. Третій — сягає товщини 1,5 м. Стовбур його зламаний ударом блискавки на висоті 7—8 метрів. Завдяки міцному корінню на ньому виріс пагін нижче від лінії зламу. З роками став гілкою товщиною 30—40 см. Сягає наразі від землі висоти 10—12 метрів. Дуби не доглянуті. Біля них — високі бур’яни, чагарники” (лист від 30. 07. 2013 р.).
Багато земляків перейнялися долею дуба після публікації моєї статті “Про Шевченків дуб у Лазірках і не тільки…” в газеті “Наша віра”. Спогади про нього писали з Києва, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Лубен, Одеси, Полтави, Москви. Листи адресували до школи в Лазірках випускники 1950—1960 рр.
Зокрема заслужений діяч культури Л. Зінчук (м. Київ) згадала про екскурсію до Шевченкового дуба, коли навчалась у першому класі. Малюків туди водив учитель С. Ф. Васюк. Розповіла, як її старша сестра Н. Д. Кайдаш старшокласницею читала під дубом вірші Великого Кобзаря та поему “Причинна”. Детально розповіла про народні перекази, пов’язані з дубом, Н. М. Стеценко з Одеси. Г. Тараненка разом з однокласниками водила до овіяного переказами дуба його вчителька Н. Н. Кулічова. До школи земляки надіслали два фото. На одному з них біля Шевченкового дуба стоять випускники 1953 р., на другому — 1956 р. “Справді, у шкільні роки, — згадує в листі до мене доктор філософських наук, професор С. М. Варв’янський, — я багато разів чув, що Т. Г. Шевченко відпочивав під цим дубом, коли відвідував місцевого пана. Ми, всі Варв’янські (нас шестеро дітей), ходили у 8—10 клас Лазірківської середньої школи, і щодня двічі проходили біля дуба (там була стежка) і згадували, що під цим дубом відпочивав сам Шевченко… Гілки його були рясні, іноді ми, діти, підіймалися на них. Це були 50-ті роки минулого століття” (лист від 24.02.2014 р., Полтава).
Укотре згадувала дідівські перекази громада Лазірок. Село гуло, ніби бджоли у вулику. Думки розділилися. Частина громади щиро вірила в перекази. Інші воліли бачити документальне підтвердження про подію 175-річної давнини. Того ж прагнув голова сільської ради Ільченко. Він зателефонував до музею
Т. Г. Шевченка в Каневі і запитав, чи відвідував Тарас Григорович Лазірки. Йому відповіли, що музей не має архівних документів про перебування поета в Лазірках. І це об’єктивна відповідь, бо жоден із науковців-шевченкознавців музеїв та інститутів України не вивчав цю подію. Журналіст І. М. Бондаренко став наступним сільським головою. Він зібрав надіслані звідусіль письмові свідчення та два фото земляків про Шевченків дуб, об’єднав їх із думками лазірківчан, які щиро вірили в перекази. Обговорили. Лазірківська сільська рада ухвалила рішення: 1. Надати Шевченковому дубу статус топонімічного пам’ятника місцевого значення. 2. Виготовити табличку з відповідним текстом. 3. Посадити неподалік від дуба дубок (або трійку дубків) до 200-річного ювілею поета. Це рішення надіслали в районний відділ культури. Відповідь не забарилася: “Офіційних підтверджень цього факту ніде не зафіксовано”.
Наголошуємо, що письмові свідчення земляків про перекази, щира віра частини лазірківчан у перекази та два надісланих фото є достатніми умовами для надання Шевченковому дубу статусу пам’ятника місцевого значення. Цей статус не потребує задокументованих свідчень сучасників поета чи їх фото біля дуба. Офіційні підтвердження необхідні для отримання статусу топонімічного пам’ятника державного значення. Тому оржицькі можновладці, підтримавши рішення Лазірківської ради, повинні були передати їх до обласного відділу культури в Полтаву для узгодження і затвердження. Вони цього не зробили.
Рішення Оржицького відділу культури приховує деякі контрасти в сприйнятті Тараса Шевченка як Генія, Пророка, мученика. Тож чи дискредитує воно істину? Якщо усні народні перекази живуть уже віки, дуб Шевченків росте й нині на тому місці, то для всіх нас відвідини поетом Величка — подія 175-річної давнини. Наразі її ніхто не має влади ні змінити, ні примусити повторитися. Але ми можемо звернутися до “Апології історії” Марка Блока і розглянути непрямі події. Він називає їх супровідними, аналізує, описує логіку їх звершень. Дає оцінку ймовірності виникнення історичної події. Ця оцінка залежить від того, скільки вона має шансів, щоб відбутися. М. Блок використовує наукове поняття для супровідної події — стійку її тенденцію повторюватись. Цим збільшує шанси здійснення історичної чи реальної події.
Предметом наших досліджень є супровідні події, почерпнуті зі спогадів про генія, документів і наукових досліджень. Тому вони закономірні. Аналіз свідчень сучасників поета та документів показує, що вони мали стійку тенденцію повторюватися.
Насамперед — це подорожі Т. Г. Шевченка по Лівобережній Україні 1843—1847 і 1859 рр. Зазначимо, що його маршрути Лівобережною Україною пролягали поштовими кіньми через Пирятин—Іванівку—Лубни—Хорол. Мандруючи Полтавщиною, поет не раз проїжджав через місто Хорол, що лежало на схрещенні поштових шляхів із Ромен у Кременчук і з Полтави до Києва (П. Жур). На картах видно, що поштова станція Іванівка розташована від Лазірок на відстані до 1,5 км. Шлях від Іванівки до Ісківець (відстань 16 км від Лазірок) пролягав через Величків хутір (околиця Лазірок). І в прямому, і в зворотному напрямках. Власником його був Величко — найвпливовіший поміщик Лазірок, мав маєток, великий парк та багатющу бібліотеку (за свідченням видатного археолога, доктора історичних наук, професора
І. Г. Шовкопляса). Розглянемо ті подорожі, що відбувалися з квітня до жовтня, бо тільки теплої пори поет міг відпочивати під дубом. Поштова ділянка Пирятин—Іванівка—Лубни поштового тракту Москва—Київ розташована в безпосередній близькості від Лазірок (див. карту). За моїми підрахунками, Великий Кобзар проїжджав її не менше тринадцяти разів.
Спробуємо “оживити” минуле — бали Т. Г. Вільхівської у Мойсівці, що “були для Малоросії ніби той Версаль. Туди з’їжджалися пани з Полтавщини, з Чернігівщини, з Київщини, знайомі з Петербурга і Москви — близько 200 осіб”. Сам Бог велів бути там і Величку. “Гості (а разом із ними і поміщик із Лазірок) біля дверей у залі цілим тиском дожидали поета, щоб повітати… Пани ж бо вітали Шевченка і один перед одним кликали його до себе… Цілий день загальна увага гостей була звернена на поета”, — згадує О. Чужбинський. Імовірність того, що Величко покликав Тараса Григоровича до себе в гості, висока.
Також О. Чужбинський згадує ярмарки: “У Лубнах з’їжджалося багато поміщиків. Запрошенням не було кінця” — і на Преображенському, і на Сиропусному ярмарках. Це стосувалось і Іллінського ярмарку в Ромнах. Там, — пише поет, — три дня валялся в палатке “Свички” — поміщика з Городища. Це близький сусід Величка (лише 14 км від Лазірок). “Малоросійські ярмарки були і годувальниками, і напувальниками міст” (П. Жур). Пан Величко мав власну винокурню. Безперечно, був одним з їх напувальників. Велика ймовірність, що на ярмарках він запрошував поета в гості.
Виконання Т. Шевченком завдань Археологічної комісії також підвищує шанси вважати реальною подією перекази про Шевченків дуб у Лазірках. Окреслені київським
генерал-губернатором Д. Г. Бібіковим накази передбачали вивчення там змалювання давніх руїн, опис прикметних урочищ, могил, відомостей історичних народних переказів, казок, легенд, придбання стародавніх грамот, актів… Тобто всього, що мало інтерес історичний або етнографічний. “Т. Г. Шевченко розпитував людей і записував перекази про могили” (П. Жур). Про козацькі могили в Лазірках йому міг розповісти О. Чужбинський. Одна з могил — “Бурти” — розташована неподалік від поштового тракту “Лубни—Іванівка—Пирятин”. Там проводилися розкопки ще за царату. Т. Г. Шевченко не міг не відвідати її. На правому березі Сліпороду неподалік від Лазірок — високі могили. Називають їх “Три брати”. Ревне виконання переписів Археологічної комісії могло привести Тараса Григоровича до них.
Опису та малюнків козацьких могил біля Лазірок не знайдено. Можливо, вони загубилися. “Шевченко, — пише О. Кониський, — подав комісії не тільки оті п’ять малюнків, а геть більше… Яка сила його праці десь змарнована була єдине з дурного остраху” під час слідства по справі Кирило-Мефодіївського братства.
Намір Т. Г. Шевченка збільшити кількість підписантів альбому офортів “Живописна Україна” та можливість попрацювати в багатющій бібліотеці сприяли відвідинам пана Величка. Бо “невсипуща праця Шевченка біля своєї освіти” завжди вела в бібліотеки К. Брюллова, багатих поміщиків та книгосховища монастирів і церков. До цього, певно, слід додати опис чи придбання стародавніх актів, грамот та ін.
Ще раз підкреслимо, що, маючи стійку тенденцію повторюватися, наведені супровідні події були вагомою мотивацією для відвідин поетом Величка. В сукупності вони не мають протиріч. Тому сходяться в єдиному. Т.Г. Шевченко не міг не відвідати найвпливовішого пана в Лазірках. Бо кожна з супровідних подій збільшує долю ймовірного до тієї межі, коли в переказах про Шевченків дуб у Лазірках можливість ймовірної події можна вважати рівною впевненості, що ця подія відбулася (тобто істині). Ця впевненість не суперечить беззаперечній аксіомі: “узори переказів завжди вишиваються на історичній канві” (реальних подіях) (Марк Блок). Доречно додати до цього постулат французького історика Ж. Мішле: “Історія — це воскресіння! Бо писати історію, в якій задіяні живі люди — вимога, яку важко виконати, але вона — імператив!”. Він вимагає беззастережного виконання — всі супровідні події, здобуті зі спогадів очевидців, з документів та глибоких наукових досліджень. Тому не можна припустити іншого вибору, окрім того, що Великий Кобзар відвідував пана Величка в Лазірках та відпочивав під дубом у його парку. Тобто, основою переказів є реальна подія, а Шевченків дуб, як її живий свідок, має законне право отримати статус топонімічного пам’ятника місцевого значення.
Наразі приватні записи, листи, документи про відвідини Величка поетом не знайдені. Але це не означає, що цієї події не було. В нашому випадку має сенс розглянути юридичну причетність до письмових підтверджень факту перебування Т. Шевченка в Лазірках. Секретні документи, пов’язані з переслідуванням Кирило-Мефодіївського братства, свідчать: “У 1848 р. в ІІІ Відділі були створені І-й та ІІ-й секретні архіви. В них знаходились найважливіші справи про державні злочини, виписки з перлюстрованих листів, і відомості, отримані від закордонної агентури. Окрім того, там був “Алфавіт осіб політично неблагонадійних”, колекція всіх протиурядових видань, фотографічна картотека державних злочинців та політично неблагонадійних осіб”… (Піджаренко О. М., Ануфрієв М. І.,
“Таємниці розшуку”).
Ні перший, ні другий секретні архіви не сприяли збереженню документів про подію 175-річної давнини. Про це свідчить трагічна смерть М. О. Головка підчас його арешту по справі листа Левицького до Шевченка. А також накази царя губернаторам стежити, чи не лишилося у кого Шевченкових віршів і інших творів “баламутних”. Про те, який жах наводили секретні архіви на О.В. Марковича, написав П. Жур. Член Кирило-Мефодіївського товариства, яким був Маркович, в 1867 р. знищив силу нотаток, листів, які містили в собі таємниці діяльності таємної організації.
Поміщик Величко, напевно, не хотів потрапити до “Алфавіту”, тому жевріє надія на архіви Величків. У “Малоросійському родоводі” наведено кілька родин Величків дворянського стану з Лубен. Серед них Ф. К. Величко — відомий електротехнік, метеоролог, генерал, помічник начальника Головного Штабу, член військової ради. В. К. Величко та С. В. Величко були головами лубенської управи та земськими начальниками. В. Л. Величко був поетом і редактором “Русского вестника”. О. Л. Величко був одружений з Є. Є. Бризоль — сестрою відомого доктора медицини Л. Є. Бризоля. Можливо, їхні архіви збереглися та містять факти відвідин Т. Г. Шевченком Величка в Лазірках. До них слід додати записи в церковних книгах Лубен, Прилук, Сорочинець, Лазірок про Величків. Джерела для пошуків визначені, не забракло би бажання їх шукати та вивчати. Нагадуємо: народ, що не знає свою історію, втрачає сили творити історію.
Насамкінець хочу наголосити: отримає чи не отримає Шевченків дуб статус топонімічного пам’ятника місцевого значення, нехай вирішує громада Лазірок. Це залежить від її волі, честі, світосприймання, ментальності, духовності, рівня культури та бажання відчувати себе єдиною нацією. Якщо цього не відбудеться, велич світового генія не зменшиться. Бо, як зазначив О. Кониський, Муза позвала Тараса служити Україні. На цій службі він надбав собі навіки безсмертної слави, зазнав невимовних тяжких страждань. Муза вінчала його вінцем, що довіку людського не зблекне, не потемніє; довіку сяятиме, яко вінець генія українського слова, яко колючий терновий вінець величезного мученика і апостола правди, світу і волі людської”. Додамо до цього пророчі слова П. Куліша: “Наш єси, поете, а ми народ твій, і духом твоїм ми дихаємо вовіки і віки!..”
