Лідія ЛУЦЕНКО,
журналіст
Під такою назвою вийшла в світ збірка молодого талановитого поета Юрія Тітова, присвячена Героям Небесної Сотні, безстрашним захисникам України, усім мужнім і нескореним, які поклали життя за наше майбутнє.
Ця збірка з’явилась у львівському видавництві “Свічадо” за підтримки духовних наставників поета владики Богдана Дзюраха та владики Василя Лостена.
Юрій Тітов — член НСПУ, лауреат літературномистецької премії ім. Дмитра Луценка “Осіннє золото”, дипломант багатьох мистецьких конкурсів, лауреат міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів, кавалер ордена преподобного Іллі Муромця.
Автор збірок поезій: “Вічний шлях”, “Обличчям до небес”, “Під вічним горінням свічі”, “Моя душа не може не співати”, “У святім ореолі”, “Зачароване диво”, “Я за вас помолюся” та книжок для дітей “Наш край”, “Бігла стежечка до лісу”, пісенних альбомів: “Зву тебе я золотою долею”, “По дорозі добра”, бо вірші Юрія Тітова покладені на музику, ці пісні виконують кращі співаки України.
Він прийшов у цей світ до нестями закоханий у життя. Від народження обмежений у фізичних можливостях, але терплячий і працьовитий, він не скорився своїй недузі, а впевнено і рішуче долає обставини складної долі на шляху до своєї мети. Щодня, сидячи у візку, натискаючи на клавіші комп’ютера кінчиком носа, пише поезії, які сповнені життєдайної творчої енергії.
Комп’ютер став для Юрія справжнім порятунком, місточком до пізнання, майданчиком для спілкування, засобом самоосвіти: Юрій здобув фах журналіста і редактора видавничої справи.
Від збірки до збірки вдосконалював Юрій Тітов поетичний дар і поступово виріс до творчої постаті, помітної в сучасному літературному процесі, якому болить і небайдуже все, що відбувається в Україні. За взірець узяв собі Шевченка: поетамислителя, поетапророка, поетаборця, і реалізує Боже покликання ніжного лірика в цьому прекраснотрагічному світі. Скільки доброти і милосердя у його віршах, пронизаних любов’ю до України, до героїв Майдану — борців за найцінніше, за свободу.
Можемо сказати, що Юрій перед своїми читачами щиро розкривається рішучою, сильною особистістю, поетом мудрим, без фальші та брехні.
Господь Бог дарував Юрію Тітову таку неймовірну силу духу і таланту, що вони спроможні зворушити навіть найчерствіше людське серце, бо його душа своєю джерельною чистотою зрошує людські почуття. Його вірші осяяні совістю поета, співчуттям і небайдужістю до ближнього. І якщо у людини жива душа, вона не залишиться байдужою до поета і його творів, до цього дивовижного поєднання неймовірно тяжкої людської долі й оптимістичної життєдайної поезії.
О, мої читачі!
Вам несу цю натхненність
Простеливши стежину
з рожевого цвіту,
Відкриваю душі пресвяту
потаємність
І продовжую жити, творити, радіти!
Юрій ТІТОВ
Закипають рядки
Так ще хліб не черствів,
Так ще води в річках не міліли,
Як у ваших серцях
Помутніло добра джерело.
Ким насправді ви є? —
Я питаю рядком закипілим,
Та не чую нічого —
Неначе питань не було.
Люд давно вже спізнав
Вашу злобність і вашу наругу,
Але в безвість не впав,
Хоч у зашморг журботи тягли.
Ви тортурами злими
Чавили його, мов недуга,
Тільки він прокидався,
Як промінь на змерзлому склі.
Я прощаю усе…
Але як же простити жорстокість,
Коли гинуть герої
Від ваших забруднених рук?
Нестерпима брутальність
Важкі викарбовує кроки,
Зледеніли зіниці,
Не чувши сердець наших стук.
То воскресли крутяни
З обличчя двадцятого віку.
Наче кров’ю Ісуса,
Так боляче доля зайшлась.
Берегів вже не знають
Протестів розбуджені ріки.
За розстріляну волю
Міцніша хода піднялась.
Так ще хліб не черствів,
Так ще води в річках не міліли,
Як у ваших серцях
Помутніло добра джерело.
Закипають рядки
У моїм поетичнім горнилі
І волають у Всесвіт,
Щоб жаху повік не було!
24.01.2014
Ми — українці
Так є повік —
Ми в світі українці!
Своє буття окреслили давно.
Нас мордували, нищили ординці,
А ми не покорились все одно.
Ми — не святі.
Нема над нами німбів.
Та святість Божу в душах
бережем.
Своєї Батьківщини кожний
символ
Покривдити злочинцям не даєм.
Ми випили бездонну чашу горя.
Кривавлять й нині рани
від тортур.
Вдаря трагічно дзвін
голодоморів.
Пронизує Чорнобиль до зажур.
І зараз нас готові розчавити
Скажені пси безбожного
Кремля,
І руки кров’ю нашою умити,
Щоб котрий раз здригнулася земля.
А ми — у бій.
А ми не поодинці
Благословили єдністю безмеж.
Ми — українці, світе!
Українці!
Ти серед інших нас упізнаєш.
І вже падіння наше неможливе,
Хоч нам тирани знов віщують крах.
Вривається у Всесвіт прагнень злива,
І Україна б’ється у серцях!
15.11.2014
Без ворогів
Іронічне
Без ворогів було би нецікаво —
Одноманітно, як у сірі дні.
Їх вчинки недолугі та лукаві
Лише життя продовжують мені.
Без ворогів було б незрозуміло
Що, де і як —
В якому часі ти.
Без них би так сміливість
не яріла
І не вела б мета до правоти.
Їм лиш здається, що вони
штовхають
Тебе в безодню,
де провал один, —
Вони ж насправді сили
повертають,
Щоб ти умів підвестися з колін.
Не раз кажу:
Твори, міцній, не падай
І дякуй Богу, що у тебе є
Твій ворог, нечестивець, підлий
зрадник,
Який тобі заснути не дає.
Необірвані струни терпіння
Хтось по душу твою приходить,
А забрати ніяк не вдається.
Хтось далеко уже заходить,
Але в тілі душа зостається.
Хтось тебе залива брехнею,
Та, немовби Господнє спасіння,
Дзвоном котяться над землею
Необірвані струни терпіння.
Не погасне вічності свіча
На шляхи немає заборони,
Бо вони у кожного свої.
Не роби для іншого кордонів —
Сам крокуй, долаючи бої.
Не боятись гострого багнета
Ти собі незламно призначай,
І твої слова не кануть в Лету,
Не погасне вічності свіча.
У минуле двері зачиню…
У минуле двері зачиню
І назад уже не оглянуся.
У майбутні далі подивлюся
І доріг життєвих не спиню.
Буде все, як сам Господь велів,
І не варто думати про інше.
Я почую грім посеред тиші
Покликом таких жаданих слів.
Дай же, Боже, відповідь знайти
На усе, що досі турбувало, —
Так, щоб сонце в слові запалало
На усіх шляхах до правоти.
Дай мені пробити цю стіну,
Несказанне світові сказати
І назад ніколи не вертати,
Пити дні, як воду росяну.
Перейду життя свого стерню —
У минуле двері зачиню…
Цвіркунові ночі
Божественно сюркочуть
цвіркуни,
Вловивши такт симфонії нічної.
О спогаде, до мене поверни
Миттєвість ту, що зветься
глибиною.
Неначе вірші хтось мені чита,
Які уміють серце сколихнути.
Шумлять жита…
О, як шумлять жита,
Неначе хочуть душу огорнути.
Ляга на плечі літній тепловій,
І голос предків доли розуміють.
Я йду назустріч ласці польовій
Серед ночей, що зорепадом віють.
Божественно — куди свій зір
не кинь.
Незримо Бог над рідною землею.
Переплетінням праведних
молінь
Пливе любов легкою течією.
З криниці літ натхнення
зачерпни,
Бо вже туман розвіявсь
над ланами…
О спогаде, мене ти поверни
У ночі ті, що мовлять цвіркунами.
