Василь КУРИЩУК
Вислів, винесений у заголовок, належить Миколі Матіїву-Мельнику — письменникові, педагогові, громадському діячеві, полум’яному патріотові, який помер на чужині від ностальгії.
М. Матіїв-Мельник народився 11 грудня 1890 року в містечку Яблунів Коломийського повіту (нині Косівський район Івано-Франківської області). Як автор багатьох поетичних і прозових творів, він у 20—30-х роках минулого століття мав відчутний вплив на літературний процес у Галичині.
Закінчив Коломийську гімназію, студіював філософію у Львівському, Чернівецькому і Віденському університетах.
Писати почав у студентські роки. З ранніх творів нам сьогодні відомі оповідання “За зраду” (1914 р.), “Як леґіні відходили” та “Червоні чаші” (1915), які пізніше ввійшли до збірки “По той бік греблі”. 1915 року австрійська влада мобілізувала його на війну. Друкувався у віденському журналі “Вісник політики, літератури й життя”. У цей період написав і низку оповідань, у яких відобразив трагедію тисяч горян, змушених віддати цісареві силу, здоров’я, нехтуючи власним життям і життям своїх рідних:
“І хто не бив вас? Хто не плюгавив ваших чудових гір, розколисаних, золотих ланів… Хто з ваших пісень сердечних не сміявся? До кого не привикали, кого своїм пшеничним хлібом не годували… а самі постили, постили і били поклони, аж дудніло… Хто краще за вас віддавав цісареві — цісарське… Гей, як билися ви, штрамаки цісарські! Лягло вас, як листу та трави… Ворон костей не занесе… Але за все була добра заплата. Талєргофи… Табори… табори, арешти… гарнізони… Тисячі хрестів… Цілі ліси хрестів, а дома на вашій землі — мільйони шибениць, погорілих хаток, знівечених дівчат і нужди, якої пекло не знає…”. (“За що?”)
На початку 1918 року Матіїв-Мельник повернувся з фронту і влаштувався на викладацьку роботу в Чортківську гімназію на Тернопіллі. Тут він як член комітету з підготовки збройного повстання разом із професором Михайлом Соневицьким підготували групу молоді, яка забезпечувала взяття влади в Чортківському повіті 1 листопада 1918 року.
А далі, у складі УГА, брав участь у визвольних змаганнях, був учасником боїв у страшному “чотирикутнику смерті”, переживав жорстокі будні фронту і запілля. Доводилося хоронити побратимів, залишати по селянських хатах без жодної лікарської допомоги конаючих у передсмертних муках стрільців і старшин та самому чудом вирватися зі смертельних лабет тифу, який нещадно косив стрілецькі лави…
Тема визвольних змагань стала основною темою його творчості 20—30-х років. Перші книжки письменника — поема “На ріках вавилонських” і збірка оповідань “По той бік греблі” — вийшли в Коломиї. У львівських видавництвах побачили світ збірки новел: “За рідне гніздо”, “Крізь дим і згар”, “На чорній дорозі”. У видавництві “Рідна школа” (Львів) у 1936 р. окремою книжкою з його великим коментарем видано переспів “Слова” — “Слово про Ігорів похід. Український лицарський епос княжих часів”, упорядкував співаник “Запорожець” (1928), до якого, крім відомих сьогодні стрілецьких і народних пісень, увійшли “Луговий гімн” на його слова та пісні, створені на війні.
У 30-х роках дедалі частіше на сторінках газет і журналів з’являлися його вірші, які привернули увагу критики. Так, Богдан-Ігор Антонич писав: “Кілька сильних творів, які розкидані по часописах, дав Микола Матіїв-Мельник, відомий як новеліст” (Аntonycz B.I. Poezja po tej stronie barykady. // Sygnaly. — 1934, № 3/4. — S. 4).
У кінці 30-х років М. Матіїв-Мельник намагався видати збірку поезій. Осип Новицький, який працював тоді у видавництві, писав: “Коли М. Матіїв-Мельник улітку 1938 року зайшов до видавництва “Українська преса” у Львові… в його поезіях, що їх збірку саме приніс до видавництва, фронти жили, палали й змагалися далі: фронти сьогоднішньої воюючої і завтрашньої переможної України” (Новицький О. Три зустрічі і два прощання з М. Матіївим-Мельником // газ. “Нові дні”. — Зальцбург, 1947. — 12 жовтня).
Найкращою своєю книжкою М. Матіїв-Мельник вважав збірку новел “На чорній дорозі”, яку і критика визнала найкращою книжкою року. До збірки ввійшло 12 творів, в яких відображені справжні факти і події головним чином періоду Першої світової війни.
Аналізуючи цю збірку, Михайло Рудницький писав: “Це справжні новели, якщо згодитеся, що справжня новела є викінченою цілісністю, ясно написаною, бо ясно передуманою. Новела “Короп” має в собі силу Франкової “Панталахи”, а “За парубоцьку славу” — це дійсний сюжет — така рідка річ серед наших сучасних письменників, які вміють міркувати та розливатися лірикою на тему війни, замість оповісти з неї якийсь справді цікавий випадок” (Рудницький М. З наших книжок і видавницв. // газ. “Діло”. — Львів, 1930. — 11 лист.).
Через півстоліття ця збірка потрапила до рук Федора Погребенника, який теж відзначив, що “у кращих творах книжки “На чорній дорозі” М. Матіїв-Мельник засвідчує самобутність свого таланту, вміння по-своєму бачити явища життя, особливо трагічні. Самобутності новелам надає лаконічний, лапідарний стиль, образна, закосичена гуцульським діалектом художня мова… За силою висловлених патріотичних почуттів, за емоційністю художньої експресії окремі твори письменника наближаються до таких новелістичних шедеврів Василя Стефаника, як “Марія” і “Сини” (Погребенник Ф. Невже тебе я не побачу, Україно?.. // газ. “Сільські вісті”, 1990. — 11 грудня).
Настав “золотий вересень” 1939 року, і прийшли нові порядки. У вересні 1940 р. на виїзному засіданні СРПУ М. Матіїва-Мельника було прийнято до Спілки письменників. Однак не для того тоді було прийнято аж 58 галицьких письменників до Спілки, щоб вони вільно творили, а для того, щоб обмежити їхню творчість ідеологічними рамками. Почалися репресії. НКВД зацікавився і М. Матіївим-Мельником, який тоді працював у торгово-економічному інституті. Після одного з допитів він захворів, а через кілька місяців у Львові вже були німці.
Під час німецької окупації письменника переслідували за активну підтримку Акту від 30 червня 1941 року про відновлення Української Держави. Переїхав у Коломию, де влаштувався на посаду вчителя в одній із новостворених професійних шкіл і одночасно викладав у гімназії. У цей час ніде не друкувався, але працював над автобіографічною повістю “Дитинство і юність Миколи Волоха”.
Йшов 1944 рік, фронт наближався до західних кордонів. Ждати повернення радянської влади для М. Матіїва-Мельника означало запропастити свою сім’ю та безслідно зникнути в ГУЛАГах. Думав, радився і, здається, вирішив. Хотів ще з сім’єю відвідати батьків. Але його рідний Яблунів горів. Батьків відшукав у гірському селі Космачі, де вони знайшли притулок на час воєнних дій. Батько лежав безнадійно хворий, а син прийшов попрощатися перед далекою і невідомою дорогою. Тричі вертався із дороги і прощався. Зі сльозами на очах покидав батьків, вічнозелені Карпати, рідну землю, немовби відчуваючи, що вже більше сюди не повернеться:
Пішов я, вигнаний, в чужину,
В душі свій встид поніс, ганьбу,
І навіть батькову світлину
З собою взяти я забув.
Нічого я не взяв з собою,
Лиш грудку рідної землі
І… лютий гнів на ворогів
У серці, п’янім з перепою.
(“Нічого я не взяв з собою”)
М. Матіїв-Мельник опинився з сім’єю у Зальцбурзі (Австрія) у таборах для переселенців. Щоб якось прожити, доводилося виконувати різні роботи: рубати дрова, замітати вулиці і т. ін. Разом зі своїми колегами організував у таборі гімназію для дітей переселенців. Доклав багато зусиль для організації Спілки українських науковців, літераторів і митців, яка об’єднувала 73-х діячів української культури з усієї України, виконував обов’язки секретаря Спілки аж до виїзду за океан. У червні 1947 р. комітет допомоги скитальцям української культури допоміг йому із сім’єю переїхати до США. Деякий час викладав на літніх курсах для українських сиріт з Європи, а з 1947—48 н. р. — в колегії св. Василія Великого в Стемфорді.
28 вересня 1947 р. в церкві св. Михаїла в Нью-Гейвені відспівав разом із хором Службу Божу, пригадав дитинство, рідну домівку і, мабуть, востаннє промовив до себе серцем і душею те, що його переслідувало на чужині: “Невже Тебе я не побачу, Україно?..”, прийшов додому і помер. Помер, як писали тамтешні газети, від розриву серця.
За час перебування в США (всього три місяці) зумів упорядкувати рукопис збірки “Горить мій світ”, однак це була лише частинка з написаного ним на вигнанні. Журналіст О. Гайський, який разом із письменником перебував у таборах для переселенців, згадував: “Напередодні свого виїзду за океан читав мені уривки своєї віршованої епопеї наших днів — щось як “Попіл імперій” Юрія Клена. Читання тривало доброї півгодини. Був час скласти уяву і про ідею, і про засоби реалізації задуманого. Я не знав, чим більше захоплюватися: високими зльотами спостерігача, широченним діапазоном етично-моральної проблематики чи євангельськи справедливим присудом для порушників Божого порядку на землі” (Гайський О. Незакінчена творчість. // газ. “Свобода”. — Нью-Йорк, 1965. — 25 березня).
Лише 1951 року, через чотири роки після смерті поета, в Філадельфії (США) вийшла збірка “Горить мій світ” (упорядник та автор “Післяслова” Богдан Кравців, обкладинка Святослава Гординського), до якої увійшли вірші, написані в 1944–1947 роках. Кожен вірш цієї збірки народжений великим болем за долю Батьківщини.
А на Батьківщині його ім’я і творчість були піддані забуттю. І тільки через півстоліття зроблено першу спробу повернути Україні його ім’я і творчість, віддати шану за талант і мужність. Упорядковано і видано твори для дітей “В скарбоні серця” (1992), “Новели” (1993), “Твори” (1995).
10 грудня 1990 року з нагоди 100-річчя письменника на будинку, в якому він народився, встановлено меморіальну дошку, а 11 серпня 1991 року на подвір’ї Яблунівської середньої школи відкрито пам’ятник.
