Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
докторант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
6—7 квітня Київ відвідала Світлана Алексієвич, Нобелівський лауреат із літератури 2015 року. Бесіди зі Світланою Алексієвич відбулися в Національному університеті імені Т. Г. Шевченка та Національному університеті “КиєвоМогилянська академія”, почесним доктором якого вона стала, а також у київській галереї “Майстерклас”. Вона спілкувалася з читачами і говорила не лише про літературу. На зустріч із письменницею хтось спеціально приїхав із Білорусі, а хтось — із Польщі.
Справді, рішення Нобелівського комітету 2015 року можна назвати знаменним. Уперше після Й. Бродського (1987 р.) нагороду здобуває письменниця з країн пострадянського простору. І вперше за всю новітню історію ми говоримо про присудження премії письменниці, яка, належачи до слов’янського ареалу й послуговуючись російською мовою, збунтувалася проти радянської “правди”, здійснивши фундаментальну ревізію радянської історії. С. Алексієвич показує інший бік радянської дійсності, інший антропологічний вимір, сформований у СРСР. Її художній світ — це максимально повна фікція людських голосів, за якими — крик душі, постійне пригадування жахіть і нерозуміння, чому сталося саме так.
Герої С. Алексієвич прості, відверті, часто знищені ідеологією, яка протягом сімдесяти років маскувалася під найкращі ідеї та ховалася за найкращими ідеалами. Радянська людина — інфантильна, безборонна, а водночас агресивна й жорстока, готова убивати й одразу ж просити пробачення за убивства. Радянська доба — це час комуністичної “релігії” і світ без Бога, час жорстокості й зла, каяття й нерозуміння причин своєї гріховності. Цей світ постає візуалізацією своєрідної культурноісторичної шизофренії, яка наклала свій відбиток на людські душі.
Нобелівський комітет присудив премію письменниці “за її багатоголосу творчість — пам’ятник стражданню і мужності у наш час”. Світлана Алексієвич в одному інтерв’ю так окреслила ідею своїх текстів і свого життя: “Я завжди хочу зрозуміти, скільки людини в людині. І як цю людину в людині захистити? Чим ми можемо її захистити”.
Рішення Нобелівського комітету з літератури викликало чимало обговорень — різних, часом полярних. Але ж саме такими і постають тексти С. Алексієвич. Вона, безперечно, на боці гуманізму, на боці права, на боці слабких, але ніколи її художній письменницький зір не був заангажований і деформований часом. І її візит до Києва ще раз у цьому переконав. Усе минає — правди часів змінюються, тільки от людина лишається в часі. Лишається зі своїми стражданнями й болем. І завдання письменника просте: розповісти світові про людину, її сутність і страждання. За Алексієвич, страждання — це особлива і надзвичайно важлива форма комунікації.
На пресконференції, організованій у Мінську після оголошення Нобелівського лауреата, С. Алексієвич визнала, що білоруська влада уже давно вдає, що письменниці нібито не існує: її не друкують, не запрошують на телебачення. Остання книжка у Білорусі вийшла 2013 року у недержавному видавництві, а перед тим довгий час (майже 15 років) її взагалі не друкували. Проте письменниця не тримає зла на свою країну, вона любить Білорусь і любить Україну: “Моя мама і моя баба — українки, я дуже люблю Україну. І коли нещодавно була на Майдані і бачила фотографії Небесної Сотні, стояла і плакала. Це теж моя земля”, — зазначила Світлана Алексієвич.
Під час виступу в Київському національному університеті імені Т. Шевченка 6 квітня Світлана Алексієвич зауважила: “Усі ми, люди із соціалізму, схожі й не схожі на решту людей — у нас свій словник, свої уявлення про добро і зло, про героїв і мучеників. У нас особливі стосунки зі смертю. Постійно в розповідях, які я записую, ріжуть вухо слова: “стріляти”, “розстріляти”, “ліквідувати”, “стратити” або такі радянські варіанти зникнення, як “арешт”, “десять років без права листування”, “еміграція”. Скільки може вартувати людське життя, якщо ми не пам’ятаємо, що не так давно гинули мільйони? Ми сповнені ненависті та забобонів. Усі звідти, де був ГУЛАГ і страхітлива війна. Колективізація, розкуркулення, переселення народів…”.
Кожен має право розповісти про себе, кожен хоче, аби його вислухали. У текстах С. Алексієвич є правда, проте немає осуду і таврувань. Вона передчула настання нової епохи — багатовекторної, неодновимірної, де часто немає чіткої лінії між добром і злом. Проте як вижити у цьому мультивекторному світі людині, яку з дитинства привчали, “что такое хорошо и что такое плохо”, якій розповідали про “своїх” і “чужих”, про ворогів народу і його велетів? Аж раптом у 90ті роки все переплуталося.
С. Алексієвич — письменниця, яка відчула страх радянської людини перед майбутнім. І цей страх тримав мешканців Країни Рад у минулому, не даючи їм можливості увійти в новий час. Щоб зробити крок назустріч майбутньому, треба розгрішитися перед минулим. І Світлана Алексієвич узяла на себе роль психотерапевта радянської людини: вона вислуховувала кожного, не нав’язуючи жодних своїх переконань і думок.
Кожний матеріал С. Алексієвич посвідчує тезу Ханни Арендт про Радянський Союз як імперію Зла. Радянська ідеологія знищувала людей, робила їх безправними, депортувала і перекидала, тасувала та обманювала. Ідентичність радянської людини — специфічний феномен. Така людина не вміє відрізняти добро від зла. Вона може вдатися до мімікрії, але ніколи не відчуватиме істинного значення таких слів, як “свобода”, “рівність”… “Свобода не народжується лише зі слова свобода”, — наголосила пані Світлана під час лекції в Київському національному університеті імені Т. Шевченка.
“Я люблю гуманітарний російський світ, але я не люблю російський світ Путіна і Шойгу”
“Я сама народилася в СРСР, я також радянська людина”, — відверто зазначила пані Світлана. Вона не прагне дистанціювати себе від зображуваного об’єкта. Навпаки, через внутрішній спротив, усупереч інтелектуальним настановам, вона йде до простої людини, щоб написати “радянський портрет”, який складається з сотень інтерв’ю й розмов. Її “проби” — це бажання знайти відповідь насамперед для себе.
“У дев’яності роки ми всі були романтиками”, — зізнається Світлана. “Але Путін не має нічого спільного з тим, що відбувалося в ті роки. Він інший. Це суто кґбешний продукт, який не має нічого спільного з тими демократичними віяннями”.
Проте багато в чому і сучасний світ, як часто зауважує письменниця, наповнений ненавистю. Розрив із “червоним минулим” обернувся страшною війною саме в Україні. Найстрашніше, що може статися, на думку Світлани Алексієвич, — це війна. І саме тому потрібно, усупереч власним поглядам, вислуховувати тих, хто має іншу правду. Звичайно, інтелектуал має визначати певний вектор, стратегію життя, проте часто інтелектуал має необережність брати на себе занадто багато, відриваючись від реального життя. І тоді бажане може видатися за дійсне. А такий підхід особливо небезпечний, коли у світі панують агресія й ненависть.
Найважливіше сьогодні — зберегти любов і фіксувати голоси епохи. Світлана Алексієвич зробила свою справу. “Я уже все написала про червону людину, про людину радянську. Я більше не маю чого сказати. Тому працюю над іншим”. І цей проект називається “людина любові”. Залишається читати ці зафіксовані історії про радянський абсурд, страх і безвідповідальність, що тримається на страшній ідеології. Ця ідеологія одного разу вже породила жахливий експеримент над людиною. У сучасній Росії “пропагується” ненависть до України, й, на жаль, результати цієї політики досить успішні. Триває черговий страшний експеримент над людиною.
Світлана Алексієвич — перша з нобеліантів, яка розповіла світові про психологічний вимір стосунків людини з радянським тоталітаризмом. Проте є ще один пункт, на якому варто спинитися. Світлана Алексієвич ніколи не вивищувала себе, не прагнула бути еталоном правди. Вона — так само жертва і свідок свого часу. І ця позиція письменниці викликає подив і захоплення. Замість проголошення себе совістю пострадянського світу, вона їздила в Афганістан і Чечню, щоб записати голоси тих, хто не існує для імперії, чиї життя не беруться до уваги, бо ж є лише елементом у великій статистичній таблиці. Світлана Алексієвич часто говорить про те, у що потрібно вірити — Слово. Саме тому вона і прагне зафіксувати пам’ять епохи через тексти.
Дехто дорікає С. Алексієвич за те, що вона пише російською. Дозволю нагадати слова самої С. Алексієвич: “Я — як і вони, я — також радянська людина”. У часи СРСР була єдина метамова, lingua sovetica. Радянська епоха увійшла в історію як доба, в якій відбулася спроба змінити людину, змінити фундамент людського мислення. І почасти це вдалося. Та радянська ідеологічно маркована новомова мала об’єднати азербайджанців, казахів, українців, білорусів… — проте ключовим був саме російський субстрат, позаяк імперія мислить себе через категорію центру, а периферія, метрополія — це лише проекція імперського центру.
Світлана Алексієвич кожною книжкою пише своєрідну енциклопедію радянського часу — тільки пише для того, аби цей час більше ніколи не повторився. У “літературі”, яку пропонує С. Алексієвич, є біль і абсурд, розпач і страх, слабкість і агресія. Але метафор немає. Письменниця прагне записати сотні голосів, з яких і вимальовується мозаїка червоної катастрофи. Якщо поняття “нації” з’являється на геополітичній мапі в ХІХ столітті, то щось подібне відбувається і після падіння СРСР. Але Світлана Алексієвич — з епохи lingua sovetica. І це не докір Нобелівській лауреатці, а лише констатація. Інакше це буде не Світлана Алексієвич.
Кожний голос у її лабіринтах минулого й сьогодення — антиімперський, антирадянський, антипутінський. Її документальна проза — це гімн гуманізму, як сказали б радянські літературознавці. Її творчість спрямована на проголошення перемоги людини над системою з одночасним окресленням складних стосунків між людиною та імперією, людиною і тоталітаризмом, людиною і неправдою.
“Письменник — це світ. У мене є світоглядні ідеї. ХХІ ст. — це час, коли людина легко перетворюється на звіра. Важливий перетин точок зору. Життя належить усім. Є час накопичення й хаосу. Це мій погляд. Фокус — коли перетинається. Кожен повинен кричати свою правду; у Достоєвського: кожен кричить своє. Але важлива температура болю. Страждання — це теж форма передачі інформації”, — ділиться своїм баченням Алексієвич.
На думку Алексієвич, Путіна вдалося стримати тому, що сьогодні ми живемо у глобалізованому світі, де працюють санкції. На жаль, у минулому такої кооперації не було, і Гітлера зупинити не вдалося. Письменниця вважає: “Книжка має бути попереду масової свідомості. А коли ти переганяєш час, влада не може тобі цього вибачити, люди не можуть цього вибачити”. І додає: “Треба вбивати ідеї, а не людей. Мені ближчий гандизм, пацифізм”. У світі, де так багато нелюбові, жорстокості, зла, Алексієвич прагне зрозуміти кожного. Вона написала про “червону людину” все, що мусила написати. Більше з цього приводу сказати їй уже нічого. Інакше це буде не література, а журналістика. Хоча прощання з “червоною людиною” всетаки не закінчене. “Ми відрами з себе вичерпуємо червону людину. Я не письменник катастроф. Я письменник червоної імперії. Ми просто були військові люди. І, помоєму, російські люди й тепер військові”, — підкреслює письменниця.
На її думку, пострадянська дійсність виявилася неготовою зрозуміти те, що було зроблено за 70 років, і сформувати новий простір справжньої свободи, оскільки виявилася неготовою й сама література. Радянська література не розуміла людину, не описувала “червону людину”, а замість розуміння й аналізу давала сурогат, штучну хімію “людяності”. Тому так важливо сьогодні, у новий час, у новій літературі говорити правду. “Не треба думати, що минуле — це совок і ідіоти. Це трагічні люди, трагічний час. Література повинна шукати нові форми. Минув час героя. Кожна людина має право на історію”, — впевнена Світлана Алексієвич.
Війна в Україні — свідчення того, що ми живемо не у ХХІ ст. “Путін добре платить за зраду”. Методи війни в Україні — з минулого. А жорстокість людини ХХІ ст. вражає письменницю, яка багато чого бачила в Афганістані. Говорячи про природу радянського комунізму, письменниця акцентує: “Плеханов попереджав Леніна — ви намагатиметеся переробити людську природу. Будуть ріки крові….”. “Комунізм не вмер під час падіння імперії. Свобода не може народитися з одного слова “свобода”. Коли отямилися, то побачили, що жити треба з пацюками. Радянська література камуфлювала природу людини. А ми не готові до нового часу. Тільки ви, українці, на пострадянському просторі рвонули в нове життя”, — вважає С. Алексієвич.
Письменниця вражена волею Надії Савченко. Вона вважає, що тільки Україна завдяки майданам змогла зробити великий ривок із пострадянського простору, хоча на шляху до Європи нас і чекає багато труднощів: “Ви йдете в Європу, повільно, почерепашачому, але в Європу”. Європа для С. Алексієвич — простір, де цінується людина, де кожен може бути щасливим, тому що там сформований простір права і захищеності. Тепер у письменниці нова ідея — написати книжку про Любов.
— Світлано Олександрівно, чому для Вас сьогодні так важливо говорити в новій книжці саме про любов?
— Ми досі живемо з відчуттям поразки. Ми не змогли здобути свободи. Без кінця говоримо про неї. Але свобода трапилася “ніби” формально. Живемо у варварські часи. Колись точно скажуть, що це були варварські часи — російська спроба зробити рай на землі. Тому сьогодні й потрібна ще одна книжка. Про любов. Сьогодні на сцену історії вийшов обиватель. Обиватель боїться. Тому й такий результат референдуму в Нідерландах. Залишається страждання. Наш головний капітал, наша культура. Ми — заручники культури страждання. Це як форма інформації. Письменник — це процес. І ти мусиш писати правду і бачити правду. Але сьогодні хочу взяти паузу. Напевно, це через слабкість… Адже я жива людина.
