Трудівник українського слова

Анатолій ЧЕРНОВ,

Полтава

Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, ми не знайдемо в жодній енциклопедії, зокрема й в Українській літературній енциклопедії. Краєзнавець і письменник Петро Ротач писав: “Це правда, що багато цікавих і самовідданих трудівників нашого письменства залишається поза увагою довідкових видань. А ще правда і в тому, що багатьох із них за життя в силу різних причин, в тому числі й політичних, обходили увагою, намагалися просто не помічати, як надто “дрібних”. Людина згодом помирає, розвіюється її архів, немає де зібрати про неї біографічні відомості. Тому небагато скажемо ми про Андрія Багмета. Але сказати треба” (П. Ротач, “Колоски з літературної ниви”). Минуло майже 15 років від часу, коли Петро Ротач сказав ці слова. З’явилися нові матеріали, документи, пов’язані з життям і творчістю українського вченого. Дослідження полтавських істориків і краєзнавців В. Ревегука, Ю. Гужви, М. Малика, а також письменниківполтавців української діаспори Дмитра Чуба й Олекси Ізарського відкривають нові невідомі сторінки життя і діяльності Андрія Багмета.

Народився майбутній учений 18 серпня 1887 року в селі Максимівці, що на Полтавщині (зараз Карлівського району) в бідній селянській родині. Після закінчення місцевої початкової школи (1897) був писарем і конторським працівником у різних економіях Полтавської та Катеринославської губерній. У 1909—1913 роках проходив службу в царській армії — служив писарем при Полтавській місцевій бригаді. Після демобілізації працював діловодом у Полтавському реальному училищі. На початку Першої світової війни був демобілізований і служив завідувачем цейхгаузів на 58тиловому евакуаційному пункті. (Ю. Гужва, газ. “Вечірня Полтава”, 30. 10. 2013 р.) Демобілізувавшись 1918 року, Д. Багмет повернувся до роботи в Полтавське реальне училище. 1919 року вступає до Полтавського інституту народної освіти (так тоді називався педуніверситет) і після його закінчення (1924) працює вчителем української мови та літератури в школах та училищах міста Полтави. Історик Ю. Гужва стверджує, що в ці роки “навчання та роботу А. Багмет поєднував зі службою в органах ОДПУ, де проводив виховну роботу серед арештованих, за що був нагороджений грамотою від ЦК ВКП(б) і ЦВК СРСР і відповідним значком. Таку ж грамоту він отримав і за роботу серед цивільного населення” (Ю. Гужва, “Визнаю себе винним у тому, що працював директором дитячого театру”, газ. “Вечірня Полтава”, 30. 10. 2013 р.). Ще до революції Андрій Багмет проживав у будинку для викладачів Реального училища, що по вулиці Пушкіна. А коли одружився з сільською інтелігентною дівчиною Катериною Іванівною та згодом у родині з’явилися дві донечки, з батьком та братом побудував хату недалеко від центру, на тодішній околиці Полтави, між вул. Пушкіна та Пороховою. (Ю. Гужва називає адресу цього будиночка — Ватутіна № 29). На жаль, будинок не зберігся.

Здавалося, життя налагоджується. Але настали страшні роки голодомору. Щоб прогодувати себе й родину, Андрій купував рядна, саморобною фарбою розмальовував і продавав. Вижили…

Ще студентом Андрій захопився красою і багатством рідної мови, у вільний час записував зразки народної творчості. 1929 року в Полтаві вийшов “Збірник українських приказок та прислів’їв”, авторами якого були А. Багмет, М. Дащенко, К. Андрущенко.

Професор О. Ветухов у передмові до книжки писав: “Зібраний матеріал… буде корисний і для мовознавців (фонетичний запис), і для літературознавства, особливо ж для фольклористики, а найбільш — для етнологівкраєзнавців, що роблять спроби на підставі рештків найбільш законсервованого матеріалу з народної творчості (як з матеріальної, так і духовної культури), якими от і є, між іншим, прислів’я — заглянути в найдавніший світогляд людства…” (“Збірка українських приказок та прислів’їв”, Київ, 2002 р). У періодичній пресі А. Багмет друкував оповідання, вірші, драматичні твори. 1938 року вийшов його “Збірник вправ з орфографії” для школярів. Того ж року Андрія Євгеновича запросили на викладацьку роботу в Полтавський педагогічний інститут.

Наприкінці 1933 року, після усунення М. Скрипника з посади наркома освіти України, починається наступ на українські національні кадри. 1937—1938 роки — це роки жорстокого терору більшовицької влади. Не уник наслідків репресивної політики держави і Полтавський педінститут. За дослідженнями вченогоісторика Л. Бабенко, “по справам як “вороги народу” та їх посібники, співучасники “контрреволюційних організацій” проходять близько 70 осіб викладачів та 10 студентів”. Розстріляно за вироками особливих нарад і судів професора В. Щепотьєва, В. Верховинця та інших.

На кінець 1937 року з 235 членів партії “вичистили” 109, з яких 44 заарештували на початку 1938 року” (Л. Бабенко, “Політичні репресії в Полтавському педінституті в 1920—1930х роках”). У спогадах професор Г. Ващенко пише: “Коли в 1940 році я повернувся із Сталінграду до Полтави, в Педагогічному інституті із 130 українцівпедагогів, що працювали в ньому від 1924 до 1933 років, залишилося тільки троє, і це були фактично не українці, а малороси. Кафедра української мови була обсаджена жидами. В її складі був лише один українець, але на початках 1941 року він був виключений з неї…” (Г. Ващенко, “До історії національного руху на Полтавщині”). Можливо, Ващенко мав на увазі Андрія Багмета. Це припущення автора підтверджує й письменник української діаспори, полтавець О. Ізарський. У його романі “Полтава” прототипом Андрія Багмета став доцент Андрієнко, який працював у Полтавському педінституті: “Андрієнко, доцент педагогічного інституту, цілий рік не скидав української сорочки, а влітку теж, звичайно, бриля. На зиму в нього були чумаркою пошитий кожух і сива шапка… Віктор назавжди запам’ятав у садку заховану хату Андрієнків на Шевченківській, цілком сільську околицю. І, звичайно, сім’ю вчителя: самого Андрія Андрієнка, його вусища, голену бороду й конячі зуби, дрібні очі, схожу на наймичку дружину господаря, двох дочок — круглоголову й дебелу Соню, старшу, й трісочку, соломинку — Валю” (О. Ізарський, “Полтава”, “Сучасність”, 1977). Інший наш земляк, письменник Дмитро Нитченко, так описує А. Багмета: “На взгляд Багмет був високий, стрункий, середньої комплекції, мав сірі лагідні очі, м’який голос, мав довгі вуса, проникливий розум і велику працьовитість. Його світом була мова, література і народна творчість. Він весь час проводив збирання й запис приказок, пісень, прислів’їв тощо” (Д. Нитченко, “Андрій Багмет та його словник синонімів”, ж. “Нові дні”, травень 1983 р.). Саме в 40х роках, коли йшов свідомий розгром української культури, А. Багмет подав до видавництва “Радянська школа” свою працю під назвою “Матеріали до синонімічного словника української мови”. Редакція послала ці матеріали до Інституту мовознавства. Словником зацікавилися М. Рильський, М. Бажан і П. Тичина. Як стверджує Ю. Гужва, навіть був укладений договір із Центральним державним видавництвом на складання українського синонімічного та омонімічного словника, який мав вийти 1942 року. Але ці плани перервала війна.

Так сталося, що Андрій Євгенович залишився в Полтаві під час німецької окупації. Щоб якось вижити, спочатку крамарював на базарі, а згодом почав працювати у Полтавському відділку Українського Червоного Хреста, який був організований у жовтні 1941 року. У Полтаві УЧХ опікувався військовополоненими, сиротами, бездомними, годував їх, лікував. Допомоги від німців не одержував та існував лише на пожертви населення. Уже протягом перших 5 днів від часу відкриття люди пожертвували йому понад 2 тисячі карбованців. (Г. В’юн, “Під знаком Червоного хреста в Полтаві 1941—1942 роках. Спогадзвіт для історії, 1973 р.) Крім того, УЧХ у Полтаві став легальним осередком, навколо якого гуртувалися всі національно свідомі українські елементи й підпілля ОУН. А. Багмет разом із З. Потульницькою виїжджали у села і міста Полтавщини, скликали сходи й закликали людей робити пожертви для українських бранцівполонених. Під час однієї з такої експедиції А. Багмет протягом 5ти днів зібрав 56 підвід із продуктами. (В. Ревегук, “Полтавщина в роки радянськонімецької війни (1941—1945), Полтава, 2010 р.). Після ліквідації УЧХ у Полтаві (березень 1942 року) Андрій Багмет очолив щойно відкритий міською управою дитячий театр. Значну суму грошей на облаштування театру пожертвував Комітет Червоного Хреста. У кінці 1942 року театр поступово почав занепадати, але продовжував існувати, хоча б для того, щоб актори і робітники театру могли уникнути відправки на роботу в Німеччину, бо вони легально працювали і мали на руках відповідні документи. (У театрі працювало понад 60 осіб) (Ю. Гужва). Після повернення радянської влади на Полтавщину ті з українських патріотів, які врятувалися від фашистів, опинилися в катівнях НКДБ. У жовтні 1943 року заарештували й Андрія Багмета. Після численних допитів і самого звинуваченого, і свідків, які характеризували Багмета винятково позитивно, 14 лютого 1944 року справу припинили, а звинуваченого звільнили зпід варти.

У травні 1945 року Багмета зараховують науковим працівником інституту мовознавства АН України (з перебуванням у Полтаві) й доручають впорядкування зібраних ним матеріалів для синонімічного словника української мови. У липні він знову викладач кафедри української мови та літератури в Полтавському педінституті. У травні 1947 року Андрій Євгенович захищає кандидатську дисертацію “Принципи побудови синонімічного словника української мови”. Працює старшим викладачем інституту до 1951 року, викладає історичну граматику української мови, історію української літератури та діалектологію. Наказом від 13 липня 1951 року Андрія Багмета звільняють із роботи, зокрема й за те, що він “не підвищував свого ідейного рівня… не опрацьовував навіть “Короткого курсу історії ВКП(б)”, перебудову викладання на основі сталінського вчення проводив надзвичайно мляво й неохоче”. А ще його звинувачували у націоналізмі. (М. Степаненко, З. Валюх, “Кафедра української мови” “Історія факультету філології та журналістики” Полтава, 2009 рік).

Вийшовши на пенсію, Андрій Євгенович укладає синонімічний словник, доповнюючи і збагачуючи його. 1959 року в журналі “Вітчизна” починається публікація словника під назвою “Матеріали до синонімічного словника української мови. Передмову написав М. Рильський, який вважав потребу в українському синонімічному словнику і назвав Багмета ентузіастом цієї справи.. Про корисність і багатство словника говорить і Дмитро Нитченко: “Досить уже сказати, що окремі слова цього словника мають понад 100 синонімів. А слово “ходити” має 292 синоніми!.. Слово “жвавий” має 24 синоніми: бадьорий, бідовий, верткий, моторний, рухливий, скорий, спритний, швидкий, юрливий тощо… Крім того до слів, що мають багато відтінків, укладач додав підгрупи з різними відтінками чи значеннями. Наприклад, до слова “говорити” додав підгрупу “базікати”, що має емоційне забарвлення. До неї входить 105 слів…” (Д. Нитченко, “Андрій Багмет та його словник синонімів”, ж. “Нові дні”, травень 1983). З приходом нового редактора (1962) журнал “Вітчизна” перестав публікувати “націоналістичний словник”. Більше того, в журналі з’явилися статтідоноси, які звинувачували укладача в “теоретичній плутанині”, невизначеності поняття синонімів, безсистемності тощо. Друкований донос подіяв, і словник окремим виданням в Україні так ніколи і не з’явився. Минуло десять років із того часу коли письменник Д. Гринько розшукав рукопис того словника, що трохи не загубився, і почав друкувати його в журналі “Україна”, але через два роки публікацію заборонили. Причина відома: чергова хвиля русифікації. Урядові чиновники мали наказ звужувати всі національні мови, крім російської. Мовознавець Н. Пазуняк писала: “Відіграла роль політичного міркування, щоб не допустити до вияву багатства і многогранності української мови, про що пише М. Рильський: “Є дивне якесь побоювання синонімів. Деяким перекладачам з російської чи іншої мови здається, що кожному слову тієї мови має відповідати тільки одне слово в українській мові. В цьому не можна не бачити серйозної небезпеки для культури нашої мови”. (Н. Пазуняк, “Словник синонімів”, газ. “Свобода” 22 грудня 1982 р.). І тільки 1982 року в Америці заходами філологічної секції НТШ вийшов із друку “Словник синонімів української мови” Андрія Багмета. Словник має 465 сторінок. У цьому виданні передруковано також передмову М. Рильського, вміщену в журналі “Вітчизна” (1959), та передмову з журналу “Україна” (1969). Про значення словника Багмета писав М. Рильський у передмові: “Кожна освічена людина, яка дбає про вдосконалення свого мовлення, повинен мати цей словник і часто заглядати до нього, роздумуючи над влучністю вислову в мовленні та письмі”.

Дмитро Нитченко писав: “В інших країнах такий словник, як Андрія Багмета, вхопили б з радістю видавництва, підтримали б державні й наукові інституції та міністерства, бо то скарб культури й мови народу. А щодо автора, то він би відразу потрапив на сторінки енциклопедії, про нього та його життя надрукувала б преса розвідки чи статті. А що ж в Україні відомо про автора? Можна сказати, що нічого. Крім кількох деталей про митарства такої скарбниці слів української мови та перешкод і бюрократичного зволікання, нічого невідомо. А як він помер, то навіть згадки не було в пресі” (“Андрій Багмет та його словник синонімів”, ж. “Нові дні” травень 1983 р.)).

Андрій Євгенович Багмет помер 6 квітня 1966 року в Полтаві і похований на місцевому цвинтарі. Маловідома і літературна спадщина Андрія Багмета: залишилися вірші, п’єси, оповідання, а також лібрето вокальної поезії “Мрії поета”, присвяченої Т. Г. Шевченку (композитор Г. Жуковський). Д. Нитченко стверджує, що Андрій Багмет написав роман, але до друку не давав і його доля невідома. Творчість Андрія Багмета як письменника, драматурга, поета чекає свого дослідника.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment