Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ: «Шевченка признає пророком вся Україна»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

Ми продовжуємо перечитувати шевченкознавчі тексти Михайла Грушевського, зокрема у цій статті доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО розповідає про те, що вченому належить значна заслуга в науковопопулярному викладі Кобзаревого життєвого шляху для широких народних мас.

Невдовзі після того, як молодий Михайло Грушевський отримав посаду професора кафедри історії у Львівському університеті, він писав 13 лютого 1895 р. Івану НечуюЛевицькому: “Читаю на университеті, читаю щотижня публичні лекції… обіцяв їхати в Станиславів на вечер Шевченків — прочитати щось”1. Із часом склалася практика постійного поєднання публіцистичних усних виступів і статей на шевченківські теми. Яскравим прикладом цього може бути стаття “Пам’ятник Шевченку”, написана з нагоди всенародного збирання грошей на пам’ятник Кобзарю в Києві й уперше опублікована в газеті “Село” 3 вересня 1909 р.2 Прочитаймо її через більш як століття, зберігаючи мову й стиль автора, зазираючи у творчу лабораторію Грушевського — публіциста й популяризатора Шевченкових творів.

Починав Михайло Сергійович яскраво й просто:

“Нема, мабуть, письменного українця, і не повинно бути такого, що не знав би, хто такий був Тарас Шевченко, і не шанував його пам’яті за його чисту душу, великий розум і його прекрасні пісні, що полишив він на вічну славу і утіху Україні. Він виспівав в них горе українське, спомини і події українського народу, научив нас любити свій народ і свій край, все добре, що є в нім, все бідне і нещасливе, що потребує любові і помочі. На вічні часи зостався єдиним поетом нашим, співцем українського горя народного, і йому не відбере сеї слави ніхто, хоч скільки б було у нас по нім славних поетів і письменників”3.

Далі біографічна розповідь так само була написана зрозумілою для селян, інформативно насиченою мовою. Найперше про те, що Тарас Григорович був сином кріпаків і сам у кріпацтві виріс, отже, бачив, як поневірялися люди, працюючи змалку до старості на панщині й не маючи ні в чому власної волі, живучи і вмираючи в тім ярмі без просвітку і надії на кращу долю.

Тут і далі Михайло Сергійович ілюстрував свою розповідь Шевченковими рядками:

В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Цей фрагмент із поезії “Якби ви знали, паничі…” (1850) Грушевський також наводив у виступі на Шевченковому святі 1902 р. у Кракові, зазначаючи, що поетові дитячі літа “затроєні були бідою та тяжкою панщизняною неволею…”: “З під гарапника панського посіпаки переходить дитина під лозу п’яного і темного дяка”. Тоді, до речі, в середовищі польської молоді, Грушевський згадав і про знайомство в 1830 р. юнака у Вільно з Ядвігою (Дзунею) Гусиковською, польською швачкою: “Часи першого кохання, а з тим, як звичайно, — пробудження почуття своєї людської гідності, припадають у нього на сі часи гіркого поневолення…” Як відомо, найпершим, ще дитячим коханням Тараса була сільська дівчинка Оксана Коваленко. Проте Грушевський мав на увазі зізнання самого Шевченка, пов’язане саме з Ядвігою і зафіксоване Іваном Сошенком: “Я в первый раз пришел тогда к мысли, отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?”

Ніби вічнавіч зі своїми читачами, Грушевський довірливо розказував, як із кріпацької хати Шевченко перейшов ще хлопцем до панських сіней, — взяли його до двору для прислуги, кухарчуком, а потім козачком, як там казали, до покоїв. Затим віддали його в науку до маляра. Скуштував він і тої “солодкої” долі, бо дісталися хлопцеві й панські різки, і покари хазяїнамайстра. Так минули його найкращії літа молодії: “Коли світ широкий усміхався перед ним, а в серці своїм чув він дар Божий великий — хист до поезії, до пісень. Може й, пропав би так у неволі, в поневіряннях, якби припадком не побачили люди його віршів4, що він складав нищечком, та його малюнки. Побачили який талан, хист має сей хлопець, склалися грошима і викупили його від пана за дві з половиною тисячі карбованців5. Було се в році 1838, і Шевченко мав тоді 24 роки”.

Двадцять п’ятого квітня 1838 р. Аполлон Мокрицький записав у щоденнику: “Часа в два пошел я к Брюллову… Скоро пришел Жуковский с Вильегорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключавшую в себе его свободу и обеспечение прав гражданства. Приятно было видеть эту сцену”. Сошенко розповідав (у записі Михайла Чалого): “Я сидел в квартире и работал очень прилежно. Это было в последних числах апреля… В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром (в будинку Мосягіна на 4 лінії. — В. М.). Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас… чуть и меня не сшиб с ног, бросается ко мне на шею и кричит: “Свобода! Свобода!!!” Понявши в чем дело, я уже со своей стороны стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что оба мы расплакались, как дети”. Двадцятого травня 1838 р. Шевченкові було видано відпускну, офіційно зареєстровану в 2му департаменті Сенату.

Тоді розпочався для Тараса щасливий час. Сам Шевченко записав у Щоденнику про “быстрый переход с чердака грубого мужикамаляра в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века”. Сергій Єфремов зазначав, що перехід “від мізерного животіння під важкою рукою Ширяєва до блискучої майстерні Брюллова та товариства кращих людей свого часу був переступним моментом у всенькому житті Шевченка”.

Грушевський розповідав, як молодий Шевченко почав учитися малювати в Петербурзькій академії (найвищій школі для малярів), сходився з людьми ученими і освіченими, читав книжки, довідувався про минувшину українську і про сучасне життя на Україні й у чужих краях, їздив Україною, малював українську старовину і складав чудові віршіпісні про давнє й сьогочасне життя українське.

Ніби перериваючи суто біографічну розповідь, Грушевський знову звертався до Шевченкових поезій. Найперше цитував, як у “прекрасних піснях описав він колишню козаччину, сумуючи над колишньою славою України”, від імені козацького ватажка Тараса Трясила, який у травні 1630 р. під Переяславом розгромив польське військо коронного гетьмана С. Конецпольського:

“Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе, краю,

Заплаче серденько…”

Після “Тарасової ночі” (1838) Грушевський цитував рядки з поеми “Іван Підкова” (1839) про те, як Шевченко “потішався тими давніми споминами в сьогочасній недолі”:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Розповідь Грушевського була суголосною зі Щоденником самого Шевченка, в якому про цей час було записано: “…Передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами”.

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доляволя?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділося? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?..

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують,

А над дітьми козацькими

Поляки панують.

Затим автор статті зазначав, що Шевченко змалював красу України, її милу та привабливу природу і серед неї — тяжке лихо людське, кривду, убозтво, неволю, темноту, насильство. На доказ Грушевський наводив великий витяг із поеми “Сон” (“У всякого своя доля…”).

Як відомо, в цій поемі Шевченко згадував і про “землячка”, “мерзенного каламаря”, який “всі входи знав” у царському Петербурзі. Десять років потому, у праці “На порозі Нової України” Грушевський особливо зазначав, що українська інтелігенція перетворилася “в одну масу кандидатів на царські посади, затопила Петербург хмарою земляківпоганців, описаних Шевченком у його “Сні”, і покоління українського громадянства стала виховувати в переконанні, що зміст і завдання життя се “служба”, “царська служба”, щастя чоловіка — се вислужитись, найгірше нещастя — необачним учинком, нелояльністю, “хохломанством” чи “українофільством” загородити собі дорогу до сього, зіпсувати свою службову кар’єру”.

На підтвердження Шевченкових порад і настанов “учитися, просвічатися та триматися свого народу, своєї мови, насамперед у своїм, українськім доходити до всякої речі”, Грушевський цитував уже послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” (1845):

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Нагадаю, до речі, що навіть десять років потому, в березні 1919го, Грушевський називав самого Шевченка “невченим чоловіком”:

“Обставини царської Росії не дали йому змоги не тільки пройти школи, але з книжок та з розмов з тямущими людьми поширити свої відомості про світ і людське життя, його історію, його змагання й боротьбу за правду, волю і справедливість у інших народів. Але він був людиною великою, гострого розуму, і тому з того, що доводилось йому читати, чути й бачити навколо себе, він додумувавсь часом до таких справедливих і глибоких думок, до яких не доходили інші, навіть найбільш учені й освічені люди того часу”6.

Уже давно відомо, що твердження про Шевченкову “невченість” не витримує наукової критики, проте Грушевський вживав його не буквально. Певно, він хотів особливо наголосити саме природний дар вихідця з українських кріпаків. Адже ще 1888 р., зовсім молодим, Грушевський заявив, що стосовно “Шевченкового освічення, то за нього свідчать твори поета”. Взагалі Михайло Сергійович різко виступав проти тих, хто “з різних мотивів хотіли б понизити значіння його творчості і представити його самого індивідумом на низькім степені моральнім і інтелектуальнім…”. Пізніше в “Очерке истории украинского народа” він чітко зазначив: “Этот крепостной казачок… не получивший никакого правильного образования, но гениальною интуициею восполнявший пробелы своих знаний, составляет единственное в своем роде явление во всемирной литературе”.

Михайло Грушевський вважав, що нібито “невчений” Шевченко відчував свій народ “так, як не відчували найбільш учені й освічені тодішні українці…”. Так само Михайло Сергійович наголошував, що поет умів не лише розгледіти, а й виявити у своїх поезіях сам “зміст” історії свого народу. Власне все, що залишив Грушевський про Шевченка, характеризує його освіченою людиною, яка не лише здатна закликати свій народ учитися, думати, читати, а й навчати його.

Очевидно, що, роблячи масштабні витяги з поезій Шевченка, Грушевський прагнув познайомити з його творчістю якомога більше людей. Але вчений обов’язково знову переходив до прозового, роз’яснювального тексту й, зокрема, у статті, котру розглядаємо, нагадував про вихід першої збірки поета під назвою “Кобзар” у 1840 р. і першодрук поеми “Гайдамаки” у 1841 р. Щодо цих публікацій висновок був таким: “Тішилися українці, зачитувалися творами, переписували, вчили напам’ять, раділи, що так воно гарно поукраїнськи виходить, переймалися спасенними гадками Шевченковими. Були й такі, між чужими та й між своїми, що насміхалися, що він намірився “мужицькою” мовою писати, та радили писати йому мовою російською (московською). Але Шевченко не зважав на се, тішився тим, що може неньці Україні послужити, до земляків рідною мовою промовити”.

Зауважу, що свої публіцистичнобіографічні висновки з популярних газетних статей Грушевський іноді піднімав до рівня наукових узагальнень і включав до праць з історії українського народу. Для прикладу заглянемо в російськомовний “Очерк истории украинского народа”, який автор називав “русским курсом украинской истории”:

“Появление между украинскими писателями с конца тридцатых годов такого первостепенного дарования, как Тарас Шевченко, завершает образование украинской народной литературы. Для украинского возрождения такое быстрое — в сорок лет спустя после первых серьезных шагов возрождения народной литературы — появление гениального поэта было большим счастьем. Совершенно справедливо было замечено, что с появлением Шевченка украинская литература не нуждалась в рекомендациях. Уже оно одно давало полное оправдание новой литературе — и глазах тех, кому такое оправдание было нужно, и полагало прочное основание не только народной литературе, но и народному возрождению”.

Знову повертаємося до газетної статті, в якій автор у хронологічному порядку повідомляв своїх читачів про КирилоМефодіївське братство, члени якого “поклали працювати для добра і свободи всіх слов’янських народів, а особливо українців: щоб не було неволі, кріпацтва, щоб нікого не гнали за віру, за сумління, щоб була воля — писати і друкувати, і щоб кождий слов’янський народ (московський, український, польський й інші) жив собі свобідно і сам собою, через виборних своїх правив своїми справами. Про се доніс один чоловік, братчиків арештували, засудили на заслання, а найгірше Шевченка, за те, що знайшли в нього вірші против правительства. Здали його в солдати навіки, заборонили йому писати і малювати і заслали його в Азію, в Орську кріпость, в Оренбурзький край”.

Отож іще й цього лиха мусив зазнати великий поет український — в’язниці, заслання, тяжку солдатчину, знущання бездушних офіцерів. І в результаті Грушевський висновував: “Тільки гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті”. Фраза ця свідчить, що вчений був ознайомлений зі Щоденником поета та його листуванням. Скажімо, в листі до Михайла Лазаревського від 20 грудня 1847 р. із Орської фортеці Шевченко, зафіксувавши безпросвітність свого життя, назвав і головну свою рятівну надію:

“Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч колинебудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті.

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати”.

Утім, навіть за найтяжчих обставин життя Шевченка на засланні думка про самогубство у нього не виникала. Такий характер! Хоча саме стосовно цього періоду безпосередній начальник засланця Єгор Косарев, командир роти, а потім півбатальйону, де служив Шевченко, розповідав: “Запечалился он тогда, бедняга, так запечалился, что иногда, верите ли, я побаивался, как бы он и руку на себя не наложил… часто в эту пору я и уговаривал и утешал его…” Насправді спеціалісти вже давно відзначили, що у спогадах Косарева “впадає в око намагання перебільшити й прикрасити свою роль у житті засланого поета”. Шевченко писав у Щоденнику 7 липня 1857 р. інше: “…Капитан Косарев во всем ослином величии… отдал приказание капральному ефрейтору заняться со мной маршировкой и ружейными приемами часика четыре в день”.

Таким чином, як абсолютно чітко свідчив сам засланець Шевченко, “не было… чтобы я прятался под кровом стонов и воздыханий”.

Розповідаючи про гіркі результати заслання, Грушевський зазначав, що повернувся Шевченко з нього “зовсім зломаним, кволим, старим чоловіком, сивим і лисим, хоч йому було тільки 43 роки”.

Іншого разу Грушевський особливо наголошував на тому, що поет був “засуджений на товариство темних спроневірених або здеморалізованих жовнірів, на повну залежність від гарнізонних “бурбонів” — звичайно розпусників і пияків, здичілих в киргизькім степу підофіцерів і офіцерів”7. Немає сумніву, що про “бурбонів” Михайло Сергійович вичитав у Шевченковому Щоденнику, який таки добре знав8.

Поетзасланець справді залишив у Щоденнику низку убивчих оцінок бездуховного середовища, в якому провів багато років. Скажімо, 16 червня 1857 р. записав, що в Новопетровському укріпленні жив “в этом омуте, среди этого нравственного безобразия…”; “И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок…” (19 червня); “…Когда из памяти моей испарится это нравственное безобразие?” (20 червня); “Сегодня третьи сутки, как я не посещал вертепа мерзостей, т. е. укрепления” (14 липня); “…Провести сегодняшний воскресный день гденибудь подальше от противного укрепления” (28 липня).

Між іншим, на початку ХХ століття Грушевський зазначав не лише те, що на засланні у поета “фізичні й духовні сили були підтяті…”, але навіть стверджував — “талант його очевидно ослаб…”. Очевидно, що тут передано сумніви самого Шевченка, який у листі до Якова Кухаренка 22 квітня 1857 р. зізнавався:

“Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать. А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу щонебудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать”.

Проте вже два місяці потому, надіславши Якову Кухаренку другу редакцію поеми “Москалева криниця”, що порівняно з першою редакцією, написаною в 1847 р. в Орській фортеці, фактично була новим твором автора і свідчила про незгасимий його талант, Шевченко з глибокою полегкістю записав у Щоденнику 20 червня 1857 р.: “Стихи оказались почти одной доброты с прежними моими стихами”.

Про цей важливий нюанс учений, очевидно, також знав, адже у статті, написаній у 1909 р., про “згасання” таланту не було жодного слова, зате багато йшлося про Шевченкове здоров’я:

“Здоров’я його було зламане, і тільки чотири роки прожив він потім на волі, виливаючи в своїх віршах свою любов до свого народу, до України, до всіх пригнічених і покривджених, свою тугу від людської неправди і злості і свої надії на ліпшу будучину”:

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею яснoю!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниводесятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люде жито жати…

Веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж,

Убогая ниво!!!

Це — з цитованого Грушевським вірша “Не нарікаю я на Бога” (1860), який і сьогодні, здається, менше відомий за багато інших поезій Шевченка. Михайло Сергійович глибоко розумів поетові медитативні роздуми над своїм призначенням у духовній долі України.

Хотілося б окремо зауважити, що своє бачення життєвого шляху Кобзаря та розуміння його значення для всього народу Грушевський особливо точно й вражаюче виклав у виступі на Шевченковому святі у Кракові 1902 р.:

“Життя Шевченкове — се книга науки для нас, так само, як і книга його пісень. Образ пророка, замученого за Україну, встає перед нами не в віками віддаленім від нас окруженні, а в обставинах майже сучасних, не пережитих і досі, серед котрих іде і далі та ж боротьба за права горожанські і національні, що розбила життя нашого найбільшого поета і многих, многих інших. Книга науки…”

Справді, точно і вражаюче: книга поезії, як книга науки…

Там само:

“Історія великих душ дуже часто перемінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників людськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від початку до кінця в однім тоні переведений образ страждань, який дає його життя”.

Завершував Грушевський статтю “Пам’ятник Шевченку” витягом із поетового “Заповіту” й висновком, що “сталася Тарасова могила святим місцем для всіх українців…”. Ще тридцятирічним Михайло Сергійович, уявляючи собі вільну Україну, писав:

Кайдани спали геть вже

з серця, з рук і з уст

Народа нашого — він вільний — так, як Січ.

І пісня наша неосквернена луна,

І мова рідна в’ється геть

з обох боків

Понад звеселеним Дніпром,

і ген високо

Над ним у хмарах золотих

напрочуд дзвонить,

Гуде над Канівом на цілий

світ широкий

Гук струн старої кобзи

й нових, дивних.

І під струни старої кобзи вільний народ український, в уяві Грушевського, співав Шевченкові пісні, бо “його Кобзар, книга, де зібрані його вірші, зосталася найдорожчою книгою, Євангелієм українським”9.

Ось так була побудована конкретна стаття Грушевського про Шевченка, в якій зінтегровано найнеобхідніші відомості біографічного характеру й маловідомі наукові знахідки та висновки, популярнодоступний виклад і геніальні Шевченкові рядки, що, мабуть, найперше переконували простий народ в істинності вчених слів Грушевського.

Доволі своєрідна для сучасного сприйняття мова вченого насправді була зрозумілою селянам, і вони навіть не підозрювали, що серед інформації широкого вжитку він обдаровував їх і знаннями, невідомими на той час і фахівцям. А масштаби використання в окремих статтях поезій Шевченка та їх добір можна було порівняти з першим “Кобзарем” 1840 р.

Можна сказати, що врештірешт завдяки Грушевському українці бачили та впізнавали самих себе у творчості й долі Шевченка, співпереживали свою історію, славу й ганьбу, самостверджуючись національно.

 

_________________

1 Листування Михайла Грушевського. — Київ—НьюЙорк—Торонто, 1997. — С. 46.

2 У Грушевського є кілька статей під назвою “Пам’ятник Шевченку”, скажімо, в “Літературнонауковому вістнику” (1908) та у виданні народного календаря “Село” за 1910 р., який був додатком до ілюстрованої газети “Село” (№ 4) за той рік.

Усі вони були присвячені встановленню в Києві пам’ятника Шевченкові, адже Грушевський вважав, що “пам’ятник поету, якого признає своїм пророком вся Україна без ріжниці своїх частин і країв, суспільних верств і політичних партій, повинний бути спільним ділом всіх країв, верств і партій, щоб послужити доказом їх національної солідарності без ріжниці напрямів і обставин їх життя” (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 2. — С. 362).

3 Грушевський М. Твори у 50 томах. — Т. 3. — С. 328.

4 Цікаво, що художник Аполлон Мокрицький, який разом із Іваном Сошенком клопотався перед Карлом Брюлловим і Олексієм Венеціановим щодо звільнення Шевченка від кріпосної залежності та влаштування його на навчання до Академії мистецтв, записав у щоденнику 31 березня 1837 р.: “Показал его (Шевченка. — В. М.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния…” Тобто, саме поетичний талант молодого Шевченка спонукав Брюллова взятися за справу його звільнення з кріпацтва.

З іншого боку, Брюллов оцінив і талант Шевченкахудожника. Найпершим доказом є те, що він узяв його в учні й поселив у своїй майстерні, де Шевченко з ним і побутував.

5 З цієї суми за лотерейні квитки при розігруванні портрета Василя Жуковського роботи Карла Брюллова 400 руб. сплатила цариця Олександра Федорівна, а майбутній цар Олександр ІІ — 300 руб. Ще 300 руб. внесла велика княжна Марія. Таким чином, царська родина заплатила 1 тис. руб.

6 Грушевський М. Твори у 50 томах. — Т. 4 (ІІ). — С. 34.

7 Грушевський М. Твори у 50 томах. — Т. 11. — С. 151.

8 Явним доказом є важлива згадка про Шевченків “Щоденник” у статті “На порозі століття” (1901) — “…особливо інтересний його “Дневник”.

9 Грушевський М. Твори у 50 томах. — Т. 3. — С. 335.