До 30-х роковин Чорнобильської катастрофи
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
26 квітня Україна і світ відзначатимуть сумну дату — 30-ті роковини аварії на Чорнобильській АЕС ім. Леніна, однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Українці середнього і старшого віку ніколи не забудуть останніх днів квітня 1986 року. Передусім тому, що, хоча чутки про вибух реактора на ЧАЕС і спричинений ним викид в атмосферу радіоактивних речовин поширилися блискавично, породивши тривогу й паніку серед людей, проте майже тиждень громадськість не знала достеменно, що ж там трапилося насправді. Ніхто не уявляв, які масштаби катастрофи і наскільки небезпечні її наслідки для нашого здоров’я і життя, а також для довкілля.
Пройнята тривогою громадськість прагнула чимшвидше дізнатися з офіційних радянських джерел правду про події на ЧАЕС. Але марними були наші сподівання на порядність і людяність влади, — вона впродовж кількох днів злочинно замовчувала факт страшної біди. Про аварію не згадували контрольовані комуністами ЗМІ (незалежних ЗМІ в СССР не існувало). Очевидно, влада намагалася створити враження, що аварія на ЧАЕС, про яку вже встигло почути населення країни, — під контролем. Головне — весняні посівні роботи, успіхи “політики перебудови” (генсек М. Горбачов проголосив її 8 квітня того ж 1986 року, тобто за 18 днів до аварії). На такі злочинні дії влади народна творчість відгукнулася влучним віршем: “На горі горить реактор, під горою оре трактор”. Представники київської влади теж мовчали про катастрофу, але, маючи інформацію про значне підвищення в повітрі рівню радіації, похапцем вивозили своїх дітей та онуків подалі від Києва.
Отже, 30 років тому жахливу правду про величезну, планетарного масштабу біду, що трапилася на українській землі, намагалися приховати від народу.
Про непоправний, навіть далекосяжний вплив негативних наслідків катастрофи на здоров’я багатьох мільйонів людей і на природне середовище на величезних просторах України й Білорусі, комуністична влада мовчала. Більше того, за розпорядженням найвищого радянсько-компартійного керівництва тодішніх СССР та Української РСР із метою продемонструвати світові, що ніякої небезпеки нема, що екологічна ситуація перебуває під контролем, у всіх населених пунктах України, зокрема в близьких до Чорнобиля, того року відбулися масові першотравневі демонстрації. Багато людей, працівників підприємств та установ, студентів та учнів, підозрюючи про небезпеку, змушені були, ризикуючи здоров’ям, брати в них участь. Головним джерелом об’єктивної інформації про вибух на 4-му реакторі ЧАЕС, про величезні масштаби його жахливих наслідків, зокрема, про те, що радіоактивна хмара накрила Європу і дійшла навіть до Америки, були для нас у ті квітневі дні 1986 року передачі закордонних радіостанцій. До них проймалися довірою не тільки обдурені й зазомбовані владою безпартійні опоненти “буржуазної пропаганди”, а й багато правовірних комуністів. Через деякий час, після того, як увесь світ із тривогою заговорив про аварію на ЧАЕС, комуністична влада теж почала подавати у своїх ЗМІ дозовану інформацію про трагічну подію. Робилося це з метою зупинити панічні настрої, заспокоїти населення, якось пояснити причину евакуації з рідних місць десятків тисяч мешканців північних районів Київської і Житомирської областей.
Але й тоді влада діяла лицемірно. Вона підло брехала, коли говорила евакуйованим, що їх вивозять із місць проживання на короткий термін, можливо, на декілька днів. Без усякого жалю поставилася влада до десятків тисяч людей, яких послала ліквідовувати наслідки катастрофи на ЧАЕС. Дуже часто правоохоронці та військовослужбовці навіть гадки не мали, куди і для чого їх везуть. Через те, що ліквідатори не були забезпечені засобами протирадіаційної безпеки, чимало з них отримали великі дози радіоактивного опромінення. Згодом багато хто з цих молодих чоловіків передчасно пішли з життя через викликані ним хвороби.
Про справжні причини й наслідки катастрофи суспільство дізналося гірку правду (але чи всю?) аж через декілька років. Вона була така: комуністична влада і керована нею “найпередовіша у світі радянська наука” допустилися фатальних помилок ще на стадіях проектування і будівництва атомної станції. Завершення багатьох будівельних і монтажних робіт “приурочувалося” до різних комуністичних свят, тому виконувалися в “авральному” порядку, часто з грубими порушеннями технології. Некомпетентні керівники ЧАЕС й управлінський персонал, брутально порушуючи правила її експлуатації, проводили (безперечно, за погодженням з вищим керівництвом чи за його наказом) ризиковані експерименти. Вони злочинно ігнорували техніку безпеки цього загрозливого для всього живого об’єкта. Як виявилося, проектувальники атомних реакторів навіть теоретично не допускали можливості їхніх вибухів, тому не передбачали надійних заходів безпеки, які б унеможливлювали аварії.
За офіційною версією, причиною вибуху четвертого енергоблоку ЧАЕС став нібито науковий експеримент із короткочасним зупиненням реактора. Символічно ж Чорнобильську катастрофу можна витлумачити як провісницю миттєвої, блискавичної катастрофи грандіозного довготривалого соціального експерименту під назвою “побудова комунізму” в СССР з усіма його жорстокими проявами і брутальною зневагою до людей: 200 тисяч квадратних кілометрів уражених територій, 2 млн 300 тис. громадян, постраждалих від аварії, 600 тисяч ліквідаторів, перші жертви…
Саме тому після катастрофи почала стрімко зростати кількість людей, не задоволених екологічною, економічною, соціальною політикою комуністичної влади, тих, хто цілковито втратив довіру до її зовнішньої і внутрішньої політики. Хто свідомо обрав шлях боротьби проти неї. Громадськість стала швидко прозрівати, дізнаючись, хто, як і в чиїх інтересах упродовж десятиріч керував Україною. Такі блискавичні зміни у свідомості мільйонів українців призвели, зрештою, до стрімкого, лавиноподібного поширення серед них антикомуністичних, антиімперських, самостійницьких настроїв.
В Україні почали заявляти про себе неформальні громадські формування, зокрема й екологічні. Їх створювали хоробрі, мужні патріоти, люди небайдужі до долі нашого народу і рідної природи. Пригадую, як із нагоди других роковин катастрофи на ЧАЕС група сміливців, серед яких переважали члени створеного восени 1987 року Українського культурологічного клубу, організувала мітинг на майдані біля Головпоштамту. Ми вийшли з поміркованими екологічними гаслами, що містили вимоги до влади розкрити правду про ситуацію на ЧАЕС та всіх екологічно небезпечних об’єктах, не споруджувати в Україні нових атомних станцій і шкідливих виробництв. Не встигли ми розгорнути плакати, як на нас раптово накинулися кілька десятків міліціонерів та “осіб у цивільному”. Брутально заламавши людям руки, вкинули вони кількох протестантів до автомобілів із заґратованими вікнами й запроторили до буцегарні. Але покарали не за політичними статтями Кримінального кодексу, а нібито за “злісне хуліганство”. Свідками розгону мирної демонстрації стали сотні киян і кореспондентів закордонних ЗМІ. Після їхніх репортажів світ побачив, чого варті в Україні “пєрєстройка і гласность”. Тому у дні 3-ї і наступних роковин аварії на ЧАЕС міліція вже не розганяла, а охороняла мітингувальників. Вважаю, що разючі, незворотні зміни, які відбулись у свідомості мільйонів українців після Чорнобильської катастрофи стали головною причиною швидкого, мирного розпаду СРСР і проголошення незалежності нашої Вітчизни від злочинної, брехливої Московії.
Анатолій КОВАЛЬЧУК
