Постскриптум 30-літньої давності
Тетяна СИДОРЕНКО,
письменник, журналіст, науковець,
м. Ніжин Чернігівської обл.
Ну ось, уже й тридцять років. Чорнобиль — на землі, Чорнобиль — на небі, Чорнобиль — у свідомості, Чорнобиль — у моїй журналістській пам’яті. Я туди їздила за репортажем 15 серпня 1986 року, через три з половиною місяці після аварії. І взяла той репортаж. І привезла його. І назвала за календарно-географічним принципом: “Корогод. 15 серпня». Ми проїжджали тоді багатьма населеними пунктами: й українськими, й білоруськими. Ми блукали своїм закіптюженим ПАЗиком, як несамовиті, бо їхали на Прип’ять без жодної мапи для орієнтації. Ті, хто нас туди відправляв, вирішили, що хтось із нас обов’язково буде з дозиметром і наноситиме на мапу радіаційний фон у тридцятикілометровій зоні та поблизу неї. Тому — без мапи і наосліп. Водій ПАЗика знав дорогу тільки до Чернігова. А далі — як карта лягла. Не географічна, звісно.
Отож ми сіли й поїхали. Ми — це з десяток учасників художньої самодіяльності Носівського районного Будинку культури, що на Чернігівщині, одна вже не юна, але ще молода журналістка (тобто я), військовий комісар, начальник районного штабу цивільної оборони, дрібний чиновник із райвиконкому й лектор райкому партії Григорій Лозицький. Така собі пристойна компанія. Ми їхали туди, в зону, пафосно кажучи, піднімати дух ліквідаторів аварії на ЧАЕС, а безпафосно — проспівати їм радісну пісеньку, розсмішити парою-трійкою гуморесок Павла Глазового…
Перед імпровізованою сценою — десятки, якщо не сотні аж учорнілих чоловіків із обличчями землистого кольору… Усі — в армійських робах, усі — неймовірно стомлені. А на сцені — ми. З наклеєними усмішками. Бадьорі, дзвінкоголосі, зображально-радісні.
На своєму закіптюженому ПАЗику ми приїхали тоді в найгарячішу точку планети. А точка виявилася під товстим шаром радіаційної пилюки, — німа, глуха, до всього байдужа й здичавіла. Завішені вікна в п’ятиповерхівках… На незаасфальтованих клаптиках землі — двометрові бур’яни… Ніде — жодної живої душі… Мертве місто. Засноване 1970 року, так і лишилося навіки юним, 16-літнім. У ньому було 47500 мешканців 25 національностей, діяли 15 дитсадків і 5 середніх шкіл, 3 басейни й 2 стадіони… Мертве місто… Одна-єдина життєва ознака — невимкнені світлофори на перехрестях.
Я привезла той репортаж, і для нього відразу ж не знайшлося місця в моїй газеті. “Піде в наступне число”, — урочисто пообіцяв заступник редактора (сам редактор був у відпустці). Так співпало, що в нашу редакцію тоді (саме тоді!) завітала на півгодинки Наталія Авер’янова — журналістка обласної молодіжки “Комсомольський гарт”. Вона буквально випросила у мене той репортаж і по телефону продиктувала його в свою газету, в “Комсомольський гарт”, на першу сторінку. Так мій і тільки мій чорнобильський репортаж уперше був опублікований не в моїй газеті. Я знаю, що носівське начальство — райкомівське та райвиконкомівське — спершу прочитало той репортаж у рукописі. Чи нічого не суперечить лінії партії? Але що там було читати? Імена та прізвища носівців, які там, у зоні, працювали ліквідаторами, та які саме пісні ми для них виконували. А ще імена та прізвища митців самодіяльної сцени. Оце і все. З лінією партії все збіглося. Про те, що нам не видали ні протигазів, ні респіраторів, ні карти тієї місцевості, й тому ми майже весь світловий день блукали, збираючи на себе радіаційну пилюку, я не писала. Як і про те, що по великому секрету розповіли нам ліквідатори. Я й зараз, якщо чесно, всієї правди не пишу.
Через два роки, 1988-го, переглядаючи в закритому режимі фільм Юрія Щербака “Мікро-фон!”, я відзначала вже не нову для себе інформацію.
…Після того журналістського відрядження я відсипалася 22 години. Я б і довше спала, але треба було вставати і йти на роботу. Писати про передовиків сільськогосподарського виробництва. У приміському колгоспі імені Енгельса починалася пора заготівлі силосу для великої рогатої худоби…
