Болючі запитання
Що кинуло в принизливе убозтво
Щедротну землю
І робітній люд?
Чи вслужливий чиновний лизоблюд?
Чи заздрості взаємної короста?
Чи рабська кров,
Що в жилах протіка,
Що виросла з голодного страхіття,
Що й за порогом трьохтисячоліття
Так повноцінно душу пропіка?
Гадаємо…
А вже потрібно знати,
Щоб не страждала Україна-мати,
В безхліб’ї не згиналися степи,
І не благали споконвічні ріки,
Як кинуті без догляду каліки:
— Невже у вас забракло доброти?
* * *
Усе частіш від пафосу втікаю
У тінь дерев,
У парості трави.
Уже пустих бажань не викликаю
Стрибнути вище голови.
Вслухаюся,
Як час творить матерію,
Як скачуть під полив мій горобці.
Старих відправ
Вигадливі містерії
Вже непідвладні слову і руці.
Вогонь утишився…
Хоч жар не вдягся в попіл
Він світиться,
Як відсвіт тих багать,
Що в юності колись палахкотіли,
І що тепер лиш в спогадах горять.
І не дають заснути.
Серед ночі,
Бува, встаєш,
Ідеш у глиб двора,
Вдивляєшся в зірок вогні пророчі —
Без пафосу
З них вічність
Прозира.
Острови одинокості
Не приносить їм користі
Міст набридливий гул.
Острови одинокості —
Сиві спалахи дум.
Од вітрів незахищені
Серед світу лежать.
Всі ілюзії знищені —
Рокова сіножать.
Аж тремтять від прозорості
На життєвому дні.
Острови одинокості
У вечірнім вогні.
Хвилі радістю повняться
Навкруги, навкруги,
Омиваючи пористі
Нестійкі береги.
Ще не звиклі до хворості
В колі спогадів-снів.
Острови одинокості
Не охочі до слів.
* * *
Я ще дивлюсь на світ оцей,
На протиріччях розпинаюсь.
І віра світиться з очей —
За все, що вже прожив,
Не каюсь.
Душа сказала все, як є,
Як має — між насущних — бути.
Всесвітня воля постає
Супроти наглої отрути.
Окрайчик вірності —
Не зрадь!
Не опустись у твань розпаду.
Ще вірмо в добротворний лад,
А не в сп’янілу владу.
Я ще дивлюсь на світ оцей
Очима чистими дитини,
Якої не торкнувся глей
І все, ганебністю хвилинне.
Що влада? —
Віковий міраж,
Зневажені людські чесноти,
Непередбачений вантаж,
Трутизною
Налиті соти.
Людська свідомість не сприйма
Одноосібну тиранію.
Альтернативи тут нема…
Любив… люблю… любов’ю дію.
Головний хронолог
Тече, тече…
Тече своїм звичаєм,
Як вічна річка, невблаганний час.
І ми, бува, той плин не помічаєм,
Неначе протікає він повз нас.
Куди тече?
Ніхто цього не знає.
В минуле чи з минулого — в майбуть?
Нам пише сонце
В небі неокраїм
Земного часу звірений статут.
Воно наш головний хронолог,
Що визначає днів ритмічний хід.
Дванадцята… Легенький хмарний полог,
Помірний полудень:
— Гей, хлопці, на обід!
Сонцесхід
Запіяв півень. Згодом — другий. Третій.
Взялись легкою млою береги.
Діброви ж ревно тишу берегли,
Хоч і відчули — вже зоря на злеті.
Щось діялось у хмаровиннім сплеті —
Рожеві блиски на верхи лягли,
Переливались ніжно, як могли,
Та ще тримали сонце у секреті.
І ось заграло. Схід увесь горить,
Багряну грань не втримує блакить,
На овиді багаття полахкоче.
Вже небо із карміном на вустах
Цвіте, тремтить, леліє по краях,
Одна лиш мить — і сонце вдарить в очі.
* * *
Біг буття.
Затримався — спіткнувся.
Впав на старті,
Загубив свій ритм.
Гнеться вниз надій твоїх галуззя —
Вирішила все єдина мить.
І на виграш годі уповати —
Не спромігсь на те, що навіть міг.
Заспокійся!
Ти ж таки не з вати.
Маєш волю —
Виграєш забіг.
* * *
Священний посох —
Мудрості супутник,
Надійний прижиттєвий поводир,
У споконвічних мандрах многотрудник —
Куди ти тільки в світі не ходив.
З далеких літ несеш свою спокуту —
Людських гріхів обтяжливий вантаж.
Хвалу сприймаєш мовчки і огуду,
Відгонячи
Погорди ситий ґандж.
* * *
В ранкову охолодь
Вроста пекучий день,
Накочує не менш пекучі мислі.
Від них вже не сховатися ніде —
Вони хмаровиськом нависли.
День вищає
І гріє гарячіш,
Пашіють жаром висі полудневі.
Втікаємо від спеки чимскоріш —
І потопаєм у бездумнім меві.
О чад прострації!
Вже не бажань, ні сил.
Злиття з безмежністю,
Де вже ім’я зітерто,
І для польоту не стачає крил —
Зізнайсь відверто.
Все ж випростайсь,
Влови урочу мить,
Як риба виприсни
З глибин своєї суті,
Нехай ввесь простір чисто задзвенить
І цим засвідчить:
Ми ще тут присутні!
м. Дніпропетровськ
