У буденному житті Дніпродзержинська не часто відбуваються особливі події. Але те, що трапилося нещодавно, без перебільшення можна назвати історичним моментом у культурному житті міста: Михайло Мігрін, художник і скульптор із Вінниці, член НСХУ, подарував дніпродзержинцям значну частину своєї творчої спадщини — 175 живописних полотен і 51 скульптуру. Кращі з цих робіт представлені на виставці, присвяченій 75річчю з дня народження митця.
Тут його пам’ятають як людину рідкісного таланту, його скульптурні композиції зворушливі у своїй доброті й відкритості, суворі й сумні, дещо іронічні й гротескні у пластиці. Він створив власне мистецтво, подолавши складний шлях духовного вдосконалення, став автором понад 700 картин і 150 скульптур із глини та дерева. Про його багатогранну творчість неможливо розповісти у короткій оповіді, але хоча б торкнемося її тонких граней.
— Ваш творчий шлях умовно можна поділити на два періоди — дніпродзержинський і вінницький. Чим привабило Вас наше місто в 70ті роки?
— Напевно, можна вважати знаком долі мій вибір навчатися професії художника у Дніпропетровському художньому училищі. Потім, після закінчення Московського вищого промисловохудожнього училища (колишнє Строганівське), я за направленням повернувся у Придніпров’я і отримав роботу в Дніпродзержинському художньому комбінаті.
— Враховуючи, як багато Ви зробили у пластиці на початку своєї творчої діяльності, це була реалізація почуттів і роздумів, що нагромаджувалися роками. Контрастні за енергетикою скульптурні композиції “Страшне небо” та “Блаженні” були заплановані у контексті протиставлення чи це вийшло спонтанно?
— Оскільки я народився незадовго до початку Другої світової війни, одним із перших моїх творів було “Страшне небо”, яке символізує загрозу життю і водночас закликає до миру. Моя творчість носить мінорний характер. “Блаженні” — світле, позитивне вкраплення у цю тональність. Я відчув повною мірою радість буття, спостерігаючи за людьми на березі моря. Коли втілював їхні образи у пластику, навіть думка промайнула: “Як Бог ліпив із глини людину, так і я пустив у світ блаженних із вічного матеріалу — шамоту”. Шамот — різновид скульптурної глини, з якою я багато працював на першому етапі творчості. Навіть дніпродзержинський період назвав “шамотним”. Глина — матеріал, благодатний для українців. Через контакт із нею відчуваєш, як виникає зв’язок із давньою країною, де жили наші предки, з майстрами, секрети яких залишаються нерозгаданими. На цю тему в мене чимало живописних робіт: “Весна”, “Молитва”. “Пращури”, “Сліди цивілізації”, “Ідол” та інші. На жаль, після повернення у Вінницю 1997 року я більше не мав змоги працювати з глиною, і живопис став основою моєї творчості. А кілька років тому все ж повернувся до пластики. Але тепер працюю із складнішим в обробці, однак посвоєму цікавим матеріалом — деревом.
— У Вашому живописі думка часто перемагає експресію кольору, тема розкривається за допомогою оригінальної символіки. Чому саме такі засоби використовуєте у втіленні творчих ідей?
— Емоційно забарвлена кольорова гама заважає сприйняттю філософських робіт, які переважають у моїй творчості. Мистецтво існує не для розваг, а для духовного розвитку особистості. Моє мистецтво складне, символи у ньому посідають особливе місце. Наприклад, полотно “Корабель”. Я зобразив корабель життя, на який помістив майже усе християнство. Поснулі або мертві — ті, хто втратив духовні орієнтири після розп’яття Христа, — дрейфують у світовому океані. Щоглою є Христос у білому савані, і на цій же щоглі — дванадцять його апостолів. Чи є у приречених зникнути у хвилях безвісті шанс на порятунок? Про це маємо замислитися… Картину “Корабель” я написав 1989 року. У той період і скульптура, і живописні твори вже демонструвалися на персональних виставках у Дніпродзержинську, Дніпропетровську, а згодом — у Києві. Таких творчих звітів у мене було більше десяти.
Спілкувалася
Марія СЛОБОДЯНИК,
художник, студентка ДДТУ,
м. Дніпродзержинськ
