Василь ЦИМБАЛЮК,
кандидат педагогічних наук, заслужений учитель України,
м. Сквира
Микола Кагарлицький родом із Київщини, із Кагарлицького району (навіть його прізвище збігається з назвою малої батьківщини), розпочинав свою трудову діяльність на Київщині, але в Сквирському районі, у мальовничому селі Кривошиїнці, в якому колись працював учителем батько відомого українського письменника-земляка Василя Степановича Кучера. Миколу після закінчення Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка направили працювати сюди учителем української мови і літератури.
Я також розпочав свою педагогічну діяльність після закінчення Київського університету на Сквирщині, але на рік раніше. І так ми, університетські друзі, молоді вчителі, з творчим ентузіазмом понесли слово просвіти у народні маси. Особливо старався Микола. Як великий знавець і поціновувач музики, він проявив ініціативу у створенні народного університету при районному Будинку культури. І такий університет діяв кілька років у першій половині 1960-х років, коли Микола Федосійович працював на Сквирщині. За цей час сквиряни прослухали багато цікавих лекцій про українських культурних діячів, письменників, митців, які супроводжувалися виставками з образотворчого мистецтва, музичними записами, яких у Миколи було дуже багато. З якою любов’ю, ентузіазмом він розповідав про Оксану Петрусенко, Михайла Донця, Катерину Білокур, про оперу С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, супроводжуючи свої оповіді магнітофонними записами. Про цих видатних культурних діячів України згодом він напише книжки.
А про Оксану Петрусенко у селі Кривошиїнці навіть поширився цікавий переказ після того, як він проводив перший вечір у сільському клубі. Була розкішно оформлена афіша “Співає Оксана Петрусенко. Лекцію читає Микола Кагарлицький”. Посходилися люди. Бачать: Микола Федосійович є. Питають: “А де ж Оксана Петрусенко? Чи скоро вона буде?” Отака ще необізнаність із нашою культурою була у людей. Але Микола розкрив людям велич цієї людини і її значення в українській культурі.
Тоді ж ми на Сквирщині вперше провели літературно-мистецьку олімпіаду. Про такий вид позакласної роботи з літератури тоді ще не мали уявлення ні в області, ні в Україні, бо проводилися лише математичні, фізичні й хімічні олімпіади. А тут раптом — справжнє літературно-мистецьке свято. На нашій олімпіаді учні не лише писали твори, тут відбувалися літературна, образотворча, музична вікторини, під час яких демонструвалися репродукції картин відомих художників, лунали українські пісні, пов’язані з вивченням літературних творів. Проводився конкурс декламаторів.
Микола Кагарлицький дуже любив українську народну пісню. У 60-х роках серед шкіл проводився огляд художньої самодіяльності не лише учнів, а й учителів. Микола не міг не взяти у ньому участь. Пам’ятаю, як він за свій колектив у районному Будинку культури виконував народну пісню і навіть арію з опери, а голос мав чудовий.
Микола був гордий тим, що почав працювати на Сквирщині, яку прославив на весь світ наш земляк Максим Рильський (до революції село Романівка, де провів дитячі роки М. Рильський, належала до Сквирського повіту): “Уклін тобі, зеленокудра Сквиро, поет сивоголовий посила”. Максим Рильський, що дуже часто приїжджав у Сквиру до свого кращого друга, народного селекціонера Йосипа Магомета, привозив із собою письменників, таким чином започаткувавши цікаву літературну традицію у нашому краї. Після його смерті така традиція (приїзд письменників на Сквирщину) тривала. І от 1965 року на зустріч зі сквирянами приїхав Василь Кучер. Обговорювали його роман “Голод”, завітав він і в Кривошиїнці, де колись працював його батько, і познайомився з молодим учителем Миколою Федосійовичем. Письменник був здивований і захоплений тим, яку подвижницьку просвітницьку роботу проводить на селі цей філолог-педагог. Він казав, що про нього можна писати книги і навіть збирався вивести героєм однієї зі своїх книг, проте через передчасну смерть ця ідея не втілилася в життя.
Але після цього, коли люди з Києва, зокрема із видавництва “Дніпро”, побачили, яка талановита людина живе на Сквирщині, уже 1965 року забрали його працювати у видавництво, бо ще й перекладав із німецької, болгарської мов. Незабаром, коли поїхав зі Сквирщини, вийшла його книга “Коли мовчать слова: Образи великих композиторів” у перекладі з болгарської, яку він люб’язно подарував і мені з автографом: “Щирому моєму приятелеві Василю з вірою і надією. 14 березня 1969 року”.
М. Кагарлицький залишив на Сквирщині великий слід, пробудивши в людей потяг до літератури і мистецтва. У 1960-х роках учні Кривошиїнської середньої школи на літературних олімпіадах виступали нарівні з міськими школярами, а коли в 1970-х роках директором Київського меморіального музею Максима Рильського стала Ніла Підпала, то вона провела у Сквирі конкурс декламаторів на краще читання віршів нашого поета-земляка, і переможцем конкурсу стала учениця Кривошиїнської школи, прочитавши вірш Максима Рильського “Волошки”.
2002 року у Сквирському ліцеї за участю Ніли Підпалої та Миколи Кагарлицького відбувалося вшанування пам’яті відомого поета-шістдесятника Володі Підпалого. Микола поділився спогадами про свого друга, теж невтомного сподвижника на ниві української культури, а потім відвідав музей історії навчального закладу у ліцеї, де зробив свій пам’ятний запис: “Зачарований, подивований історією музею і його творцями. Вдячний за високу любов до своєї школи, свого краю, своїх людей, талановитих дітей. Схиляю голову. Микола Кагарлицький, письменник, 2002 р.”.
Того дня він поспілкувався з дітьми, згадав школу, в якій колись учителював. Він пішов на уроки, розповідав дітям про своїх улюблених митців — про Оксану Петрусенко, Михайла Донця, Катерину Білокур. А музею подарував власну книжку про Катерину Білокур з автографом.
Недовго Микола Федосійович Кагарлицький попрацював учителем на Сквирщині, але це були плідні роки в його творчій біографії, а для сквирян — це ціла сторінка з яскравого культурного життя в районі, для мене ж — гордість і щастя, що починав свою творчу діяльність із такою людиною, яка згодом стала гордістю української культури.
