Від перестановки доданків сума не змінюється. Помиляєтеся. Змінюється та ще й як!
Віталій АБЛІЦОВ
У першому після Революції гідності уряді України разом з прем’єр-міністром було 25 осіб, у другому — 22. Нині випробувати долю настала черга уряду В. Гройсмана: в ньому 24 особи. Але які? Одних віце-прем’єрів аж 6 (чим вони займатимуться, вмостившись у затишних урядових кріслах, судити важко, адже, наприклад, В. Кириленко та П. Розенко, як кажуть, віце-прем’єри без портфелів, а отже, межі їхньої відповідальності і впливу в уряді ясно не визначені. Та й не тільки їхньої, адже якщо в державі дефіцит фінансів, то навіщо нам стільки міністерств?).
25, 22, 24 — хто й що ховається за цією безглуздою грою цифрами на шахових дошках у високих кабінетах на Банковій та Грушевського?
Хлібний кошик Європи
Так називають експерти ООН (Організації Об’єднаних Націй) Україну. І цілком справедливо. Адже людство підійшло до періоду свого існування, коли ріст кількості населення вступає у протиріччя із можливостями забезпечення землян продовольством. А унікальні чорноземи України здатні забезпечити продуктами харчування п’яту, а то й четверту частину людства. Сьогодні наша держава експортує зерно в 90 країн світу. Міжнародні фахівці вважають, що Україна здатна у найближчі 10 років збільшити виробництво зерна до 120 мільйонів тонн (це удвічі більше, ніж тепер). І тоді ми вийдемо на друге місце у світі з експорту зерна. На жаль, нині Україна лише на 30 відсотків використовує можливості вітчизняного експортного потенціалу.
А приклад, котрий ми повинні наслідувати, перед нами вражаючий: територія, багата на чорноземи, на півдні Канади та півночі США так і називається — хлібний кошик (тільки в Канаді тут працюють 2 мільйони українців — емігрантів з наших країв). З того кошика американці черпали тонни зерна, рятуючи від голоду комуністичний СРСР (1984 року Москва ввозила з-за океану 46 мільйонів тонн зерна. І сьогодні Росія замість необхідних 150 мільйонів тонн зерна здатна вирощувати лише половину потрібної кількості, щоб забезпечити себе продовольством, і тому в її імпорті доля продовольства стабільно сягає близько 60 відсотків усіх закупок).
Крім перспективного аграрного сектору маємо сучасні ракетно-космічну та авіаційну галузі, потужну оборонну промисловість. Матеріально-технічна база дозволяє розвивати чорну металургію, машинобудування, електроенергетику, хімічну, лісову, легку, харчову, будівельних матеріалів промисловості.
От і виникає природне запитання: якого змісту державні програми повинні бути пріоритетними і які повинні були представити суспільству новопризначені урядовці та їхні попередники?
Відповідь напрошується єдина: ми повинні використовувати ті значні багатства, які нам дала природа.
А це передусім чорноземи.
Проте замість обґрунтованих програм маємо бездумні кадрові маніпуляції на владному олімпі.
У лютому 2014 року міністром аграрної політики та продовольства був І. Швайка, в грудні того ж року його змінив О. Павленко. Тепер міністерством керує
Т. Кутовий (усі представляли різні партії та політичні сили). Вдасться нинішньому новопризначенцю поліпшити ситуацію в основному секторі народно-господарського комплексу, передусім зберегти для майбутнього найбільше багатство України — землю, від посягань олігархів? Час покаже.
Проте не тільки чорноземами багата Україна. Територія нашої країни — це всього 0,4 % земної кулі, а в її надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу. По багатьох напрямках ми посідаємо перші чи провідні місця серед країн світу. Руди, вугілля, рідкісні метали, титан і уран (найбільші запаси в Європі), золото, марганець… Словом, за запасами гідромінеральних ресурсів Україна посідає лідируюче місце в Європі.
Чи здатні віце-прем’єри та міністри відповідних міністерств ефективно працювати над реалізацією програм інтенсивного розвитку вітчизняного народно-господарського комплексу?
Відповіді на це архіважливе для нашої держави питання суспільство за останні 24 роки не одержало. Спробував на нього “оригінально” відповісти лише теперішній міністр фінансів О. Данилюк, котрий твердо й впевнено заявив: у держави немає грошей, щоб всім говорити “Так”.
“Відкриття” це загальновідоме: грошей завжди не вистачає у всіх і всюди.
А в олігархів гроші є. Те, що колись належало народу, за сприяння незабутнього “реформатора”-ваучеризатора Ю. Єханурова тепер стало власністю найспритніших (саме так, адже вітчизняні нувориші множать свої статки, нещадно експлуатуючи те, що створювали десятиліттями всі; де збудовані олігархами нові заводи, фабрики, комплекси, що дали б нові робочі місця?) Схема українського бізнесу примітивна: головне — дорватися до бюджету і роздерибанити (розікрасти) його. Звідси й постійна боротьба за владу (за народні гроші!) на Банковій та Грушевського. І виходить так: народу податки, високі тарифи — словом, існування на межі виживання, а можновладцям егоїстичне безупинне збагачення.
2014 року 4612 громадян України задекларували доходи в понад мільйон гривень. Список мільярдерів очолює Р. Ахметов, за ним ідуть В. Пінчук, І. Коломойський, В. Новинський, Г. Боголюбов, Ю. Косюк, П. Порошенко, К. Жеваго, С. Тігіпко,
Отже, гроші в Україні все-таки є. Значить, є й теоретично-ймовірні умови для інтенсивного розвитку країни. Тоді чому не реалізуються проекти, зокрема будівництва доріг в Україні? Чому не розвивається галузь послуг (у США в останні роки зайнятість у названій галузі різко зросла й досягла понад 110 тисяч працюючих)? І таке інше… Ми ж більше говоримо про безробіття, низький рівень життя народу, нашу відсталість від технологічно високорозвинених країн.
Нові міністри, як і уряд загалом, виклали нам програми своїх дій?
Ні!
Протягом кількох місяців ми спостерігали бездарний політичний спектакль під провінційною назвою “Вгадай, кого обере собі прем’єром Банкова”.
Так у нас прийнято. Одвічні традиції, там би мовити.
Ланцюгова реакція: експорт-імпорт — освіта — штучне роздування структур урядів
Вивозимо метал, руду, зерно, м’ясо, горілку. Ввозимо автомобілі, ліки, меблі, пальне, одяг, засоби гігієни тощо. Високотехнологічний український експорт становить лише 6 % загального експорту.
Вважаємо, що перебуваємо на пристойному місці у світі за рівнем освіти (понад 6 мільйонів українців мають диплом про закінчення вищого навчального закладу). Попереду нас і США, і Швеція, і Канада, і Великобританія, і Франція, і Німеччина, і багато інших країн. У США близько 30 % молоді до 25 років мають вищу освіту і державне асигнування на вищу та середню освіту досягло в США понад 500 мільярдів доларів.
Вітчизняні олігархи, маючи дефіцит компетентних кадрів, не заохочують працівників підвищувати свій освітній рівень.
Відсутність освіти знижує рівень компетентності державних органів.
А далі — ланцюгова реакція.
Успішний розвиток експорту залежить не тільки, зокрема, від аграрного міністерства, а також від міністерства закордонних справ. 2014 року зовнішньо-політичне відомство очолив П. Клімкін і залишається в кріслі й сьогодні. Активного освоєння Україною частково відкритого європейського ринку поки що не відбувається: то одна причина називається, то інша… А віз, як кажуть, і нині там.
На нещодавньому Київському Безпековому Форумі один із очільників Федерального міністерства закордонних справ Німеччини Й. Регенбрехт слушно визначив, гадається, головну причину неуспішності українських урядовців: в ситуації, що склалася, необхідно просто міняти менталітет українських дійових осіб, тобто політиків.
Іншими словами, до керівництва Україною повинні приходити професіонали з сучасним мисленням, достатнім життєвим і фаховим досвідом.
А у нас усе не так: П. Клімкіна влаштовує перебування в затишній тіні президента, а рішення останнього суспільству не завжди зрозумілі. Наприклад, нещодавно в дружній нам Канаді послом від України став А. Шевченко — колишній народний депутат. Крім володіння англійською, А. Шевченко більш нічим не відзначився в житті й, зрозуміло, що важко чекати від нього поглиблення українсько-канадського співробітництва, в якому ми конче зацікавлені.
До речі, абсолютно не зрозуміла практика визначення структури уряду.
Знову ж таки про П. Клімкіна — очільника зовнішньополітичного відомства. У В. Гройсмана тепер буде ще й віце-прем’єр з питань євроінтеграції та євроатлантичної інтеграції І. Клімпуш-Цинцадзе.
Подивимося на структури урядів Європи, куди так упевнено йдемо. Франція: там є міністерство закордонних та європейських справ (у нас два подібних міністерства; а не забуваймо, що кожне міністерство — це багатомільйонні бюджетні витрати, державна ж скарбниця не така вже й багата). У нас міністр освіти і науки, у Франції: міністр національної освіти та міністр вищої освіти і досліджень (усе зрозуміло: французькі наукові центри займаються не тільки теорією, а переважно практикою — конкретними дослідженнями). У нас міністр охорони здоров’я і міністр молоді і спорту, а у Франції одне міністерство — охорони здоров’я та у справах молоді і спорту.
Але рекорд у штучному роздуванні уряду поставлений в інформаційній галузі: до існуючих Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення додано ще й Міністерство інформаційної політики з незмінним очільником кумом Стецем, котрий ось вже два роки мучиться — то подає у відставку, то повертається у тепле міністерське крісло. Результатом цих безкебетних ігр-імітацій реформ засобів масової інформації стала шалена русифікація та остаточне захоплення олігархами радіотелеканалів, електронних ЗМІ. І це у той час, коли йде війна в Донбасі й Україна повинна вести потужну контпропагандистську діяльність та агітацію.
Якщо у бюджеті відсутні фінансові ресурси, то про яке Міністерство молоді і спорту може йти мова? Загальновідоме ганебне становище, в яке загнаний вітчизняний спорт. Невже не досить відповідного департаменту, наприклад, у Міністерстві охорони здоров’я?
Або ситуація з Міністерством культури. Та сама картина — коштів у держави на гуманітарну галузь немає (до речі, у Франції успішно діє міністерство культури й комунікацій, котре займається й інформаційною галуззю країни). Тому так зацікавлено-іронічно й засуджуюче спостерігають митці, артисти, музейники за перестановкою осіб (німих шахових фігур), котрі змінюють один одного у міністерському кріслі на вулиці І. Франка. От тепер знову повернувся Є. Нищук. Хіба хто заперечує його мужню й героїчну поведінку на Майдані, за що актор здобув високе суспільне визнання і заслужено названий “Голосом Євромайдану”. Але очолювати міністерство, тим більше таке, що за всю історію і УРСР, й нині фінансується за залишковим принципом, це зовсім інша річ. Виступати на театральній сцені — це заняття дуже далеке від державної управлінської сфери (тим більше, що міністр планує і сцену не залишати, й дати раду міністерству (?!).
Щоправда, Є. Нищук повинен бути спокійним — ним керуватиме В. Кириленко, котрий уже був і віце-прем’єром, і міністром, а депутатом тим більше. Жаль лише, що ніде ще талант державного діяча В. Кириленка позитивно не проявився.
Єдине, що незаперечно нове в уряді В. Гройсмана, так це справді потрібне сьогодні створене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.
Доля України в руках олігархів?
Відповідь на традиційне запитання “Хто винний?” ми, сподіваємося, якоюсь мірою дали. А от як бути з відповіддю на питання “Що робити?”
Порятунок — адекватна вимогам часу й внутрішньодержавної ситуації реформа податкової системи, як перший крок до стабільності.
Уже згадувані олігархи, за даними ЗМІ, володіють сьогодні значною кількістю мільярдів. Не бідні люди й члени нового уряду.
Треба сподіватися, що особливих заздрощів до скоробагатьків ніхто не має.
Але…
У США діє “Закон Кузнеця” (економіст — виходець з Харкова,
лауреат Нобелівської премії). Суть його зводиться, зокрема, до того, що кожне нове покоління потребує оновлення житла й суспільство повинно адекватно реагувати на це. Вивчаючи особливості демографічних процесів, С. Кузнець відкрив закономірність динаміки суспільних явищ і низку загальноекономічних закономірностей. Кожні два десятиліття американські мільярдери збільшують свої внески на реалізацію соціальних програм (до речі, в історії США немало прикладів, коли мільярдери адекватно відгукувалися в складні періоди історії на звернення президентів про фінансову допомогу своїй країні).
Отже, йдеться про загальнонаціональну проблему — податки на багатство, про яку час від часу дискутують в парламенті, але рішень жодних не ухвалюють (бо Верховна Рада — це представники не народу, а олігархічних кланів).
Колись президент В. Ющенко кинув в Україну гасло “Багаті зобов’язані допомагати бідним”. Час втілення у життя цієї рятівної ідеї настав.
Відомий економіст О. Пасхавер виклав у ЗМІ стратегію поведінки олігархів, на кого випадає доля сприяти вирішенню назрілих гострих суспільних проблем: “Основний конфлікт української революції буде розвиватися і загострюватися між олігархічними одержувачами монопольної корупційної ренти (доходів з капіталу, землі чи майна. — В. А.) і набирає чинності з українським постіндустріальним співтовариством. Назвемо їх олігархатом (олігархічним класом) і постіндустріальним (креативним) класом. Уявлення про збирачів монопольної ренти як про невелику групу найбагатших власників, котрі скупили у своїх інтересах вищу владу (акцент В.А.), абсолютно не передає ні масштабів, ні характеру впливу цього класу на українське суспільство. Український олігархат — це корупційний союз осіб, що володіють дискреційною (залежною від власного розсуду. — В. А.) владою, з особами, які займаються видобутком монопольної корупційної ренти у всіх сферах людської діяльності, у всіх точках соціального життя… Найбільш небезпечна верхівка, що спотворює у своїх інтересах загальнодержавні фінансові потоки”.
Економіст дав вичерпну оцінку нашої нинішньої ситуації.
Податок на багатство існує в багатьох європейських країнах. Заможний прошарок із вагомим фінансово-майновим достатком в Україні є достатнім, щоб адекватно відповісти на критичний стан, що нині склався.
Дострокові вибори Україні справді не потрібні: по-перше, вони лише ускладнять ситуацію, чого хижо чекає Москва; а по-друге, і новий уряд, і їхні опоненти — це люди одного рівня (і ті, й ті у більшості вже були на владному олімпі й пішли звідти, не змінивши положення на краще).
Очевидно, податок на багатство — єдина умова, щоб кабінет міністрів В. Гройсмана справді не став урядом останньої надії.
