Петро СОРОКА
Продовження.
Початок у 4—7, 9, 11—14 за 2016 р.
Про те, що жанр спогадів у нас спрофановано і знівельовано до краю та перетворено на якусь панегіричну, часто нестерпну марницю, і розводитися не варто. Сумне безчасся відбилося на всьому. Але врядигоди виходять справді неперебутні видання на пошану великих і достойних світлої пам’яті людей. Ізпоміж інших варто відзначити “Маршал Вінграновський”, “Наш Дімаров” і “Вертепи долі”, присвячену академіку Р. Т. Гром’яку. На останній ще не встигла висохнути друкарська фарба. Це об’ємний 566сторінковий фоліант, під обкладинкою якого зібрано спогади кількох десятків письменників і науковців, рідкісні світлини, фрагменти зі щоденників Романа Теодоровича, його ранні оповідання, листи, дедикації до подарованих йому книг… Зі сторінок цього видання Р. Т. Гром’як постає величною і навіть монументальною постаттю, учителемлюбомудром, засновником цілої школи, що отримала його ім’я, стовпом вітчизняної науки, яким, власне кажучи, він і був. Відчувається, що упорядники спогадів професори Мар’яна Богданівна і Зоряна Богданівна Лановики вклали у це видання не тільки багато сил і часу (робота над книгою тривала два роки), а й світло душі та любові. Композиційно книжка бездоганна: чудова передмова “Відчинення вертепу”, чотири логічні й добре структуровані розділи: “Вертеп житейський”, “Вертеп громадськополітичний”, “Вертеп науковий” і “Вертеп аспірантськостудентський” і прикінцеве слово тих же упорядників, що вилилося в живі, хвилюючі й разом добре написані, художньо довершені спогади.
Книга притягальна, має світлу і чисту ауру, читати її легко і вона не відпускає зі свого силового поля, доки не перегорнеш останню сторінку. Принаймні так було зі мною.
Певен, що й для інших читачів це буде не тільки хвилююча зустріч з Учителем, а й із ХХ ст., що вже “за шелом’янем”, бентежне повернення в минуле, таке дороге і миле серцю. Щасливий той, на чиїй дорозі зустрівся Р. Т. Гром’як, та вдвічі щасливий той, кого він наблизив, прийняв до себе учнямиапостолами, щедро обдарував увагою, енциклопедичними знаннями і розкішшю спілкування. Більшість авторів цієї книги саме з цієї когорти, хоча є колегиакадеміки і професори, друзіписьменники, побратимипросвітяни.
Читаючи спогади цих людей, я побачив, що вони ніби діляться на чотири категорії: перші написані винятково талановито, за покликом серця, совісно, часто крізь призму сльози і великої непроминальної любові (М. і З. Лановики, Д. Павличко, М. Шалата), другі — те, що називається “на рівні” (Л. Сеник, С. Кіраль, Р. Семків, О. Герман, П. Бубній), треті — професійно, але холодно (Б. Мельничук, О. Глотов, М. Ільницький, І. Равлів) і четверті — “відчепні” (М. Зимомря, Є. Баран, М. Моклиця, І. Зимомря).
Ще у цих спогадах простежується така класифікація:
1. “Гром’як у моєму житті” (Б. Чуловський, О. Ятищук, Н. Кучма, З. Кушнірук, Л. ВашківСадова, О. Василишин, цілий кіш колишніх аспірантів і докторантів);
2. “Я і Гром’як” (Б. Бунчук, М. Наєнко, А. Ткаченко, М. Ільницький, О. Астаф’єв, Б. Мельничук, інші). Не можна заперечити, що більшість цих знаних у науковому світі людей за статусом і доробком мають право на таке письмо.
3. “Я у житті Гром’яка” (В. Махно, М. Зимомря, Б. Андрушків).
Спогади — особливий жанр, що просвічує людину до дна. Одразу видно, що за словом і за душею: бажання висвітлити незникомий силует дорогої людини чи показати себе, повправлятися у стилістиці чи замкнути у словах і між ними тепло любові. На жаль, у книзі чимало такого, що можна назвати “шкіцами до автопортретів”, розповідями про себе улюбленого, бажанням не змаліти на тлі силуету справді великої людини. Та ось що дивно: чим більше такі автори пишуть про себе, тим катастрофічніше маліють в очах читача. Слово прозраджує і навіть кпинить. Однак головне не це, а те, що ті “випадкові риси” стираються справді добрим письмом і майстерними штрихами тих, хто писав не з принуки, а за покликом душі, мобілізувавши усі душевні сили і талант. Як наслідок, маємо гідний пам’ятник у слові, спроможний перетривати у часі камінь, граніт і залізо.
Спогади як жанр цінні описами яскравих характерів, драматичних і навіть екстремальних ситуацій, у яких із особливою силою виявляється характер чи творча натура людини. Якщо ж усе зводиться до переліку заслуг, нагород, чинів і чеснот, то це вже щось зовсім дрібне — сторінка з трудової книжки, ювілейна марниця, єлейна меляса.
Ще гірше, коли автор більше акцентує увагу на власній персоні, показує, що він, мовляв, не змалюється поряд із великою людиною, витримує порівняння з нею чи навіть підноситься над оною. Сумне таке читання, часто відворотнє, бо видно неозброєним оком: чим дрібніший автор, тим більше в нього самолюбування.
І все ж зі сторінок цієї книги постає дуже цінний, яскравий образ великого вченого, письменника, громадськополітичного діяча, відкритого до людей і світу, образ, що западає в душу, залишає в ній тривкий, неперебутній і глибокий слід.
Талановиті щоденники — це завжди літературна подія. Жоден інший жанр не може змагатися з ними, особливо у наш час, коли белетристика не просто приїлася, зійшла на пси, а вичерпала себе, видихнулася через свою неприродність і, сказати б, штучність. Але тільки про ті щоденники можна говорити серйозно, в яких автор знайшов особливу форму викладу, не збивався на банальні хронології і перелік сухих фактів, не опустився до “бухгалтерських звітів”.
Із Миколою Мамаєм ми знаємося не один рік, але на відміну від інших приятелів він не закидав мене своїми “денниками”. Я прочитав їх у “Березолі” (№ 13, за 2016 рік) і вкотре відчув, який це глибокий, мудрий, чесний і совісний письменник, яка тонка у нього душа і зірке око, як добре він володіє художнім стилем, до якого тулиться означення — мамаєвський. Живе письменник на Луганщині на межі з окупованою територією — так званою ЛНР. Набачився він за останні роки всього, настраждався разом з односельцями по зав’язку і виповів це на папері. У денниках багато людських характерів, змальованих майстерно, випукло, і характерних епізодів із життя, діалогів, які розкривають внутрішній світ людей, і влучних авторських характеристик і констатацій. Редакція відібрала тільки фрагменти зі щоденників, бо за обсягом ця публікація невелика, але такого враження не справляє, навпаки — подивовує якимось особливим епічним подихом, дивовижною закроєністю на розмах, широту, велич. Тут усе: і сільське життя, і література, і філософські узагальнення, і внутрішній світ письменника…
“Наші владці нібито шукають ідею, яка б об’єднала українців, а вона давно всім відома. Це — націоналізм, націоналізм, націоналізм! Інакше зникне нація, як українська. Давно хтось сказав, що націоналізм гнобленої нації — прогресивне явище. А ми — гноблені стільки віків!”
“У Луганську ідуть бої, є жертви й серед мирного населення. Але не поспішайте співчувати нам. Адже ми самі є призвідцями війни. Ми виростили партію регіоналів і комуністів. Ми знали про Януковича майже все і нав’язали його Україні. Ми прикликали до себе Росію, а прийшла війна. Лякали одне одного бандерівцями, а прийшли чеченці. Мріяли про благоденствіє в окремо взятій області, а дістали мародерство, кулі та міни. Скільки ще треба крові, щоб ми змінилися?
Велика вина східняків перед українським народом. Прости нас, Україно! Прости своїх нерозумних дітей!”
“Читаю статтюзвіт про нашу літературу. Та сама обойма імен. Підноситься до найвищих вершин поезія, яку неможливо читати. Називаються епохальними книги, де сторінками переказуються чужі спогади, щоденники, навіть статті…”
Щоденники Осипа Зінкевича, видані у “Смолоскипі” на початку цього року, звичайно ж, до щоденникової прози мають тільки дотичний стосунок, це гола констатація фактів і хронологічних подій, перелік імен без глибшої психологічної характеристики. Але як історичний документ вони, поза всяким сумнівом, викликають певний інтерес. О. Зінкевич давно став легендарною постаттю в історії дисидентського руху і його ім’я належить до найбільш знаних і шанованих в Україні, тому все, що виходить ізпід його пера, як на мене, варте найширшого оприлюднення і має культурологічну цінність.
До щоденникового дискурсу О. Зінкевич уперше звернувся у зовсім юному віці, відбуваючи ув’язнення в німецькій тюрмі як кримінальний злочинець за несправедливими звинуваченнями (1948—1949 рр.), відтак, після тривалої, майже двадцятирічної перерви, знову береться за перо (1967—1968 рр.), але теж ненадовго і тільки з 1971 до 1976 року робить доволі скрупульозні й регулярні записи. Оцей останній щоденниковий пласт, як на мене, найвартісніший, насичений і цінний, оскільки попередні носять штрихпунктирний характер. Маємо змогу зсередини побачити і відчути чим жила і як боролася свідома частина української діаспори в похмурі роки посилених репресій і масових арештів дисидентів в Україні. Тут зринають імена тих, хто відбував ув’язнення, але не зламався духовно і продовжував боротися словом за утвердження демократичних ідеалів, як отримали міжнародний резонанс твори В. Чорновола, М. Осадчого, Д. Шумука і В. Мороза. Автор записує розмови і виступи відомих політичних діячів і знаних правозахисників, розповідає про тих, що зуміли вирватися у вільний світ (Валентин Мороз), і тих, що залишилися на свободі, але вболівали й активно відстоювали право української мови на життя (Олесь Гончар, В. Голобородько, І. Дзюба). Видання доповнене есеями, нарисами і добіркою документів, ізпоміж яких я виділив би інтерв’ю з Т. БульбоюБоровцем, штрихи до портретів Л. Скирди, В. Чалідзе та В. Голобородька, а також анотований покажчик імен.
Що головне для письменника?
Стиль.
Чим досягається вишукана стилістика?
Мовою.
Якщо книжка не збагачує лексично, чи варто її читати? Гадаю, що ні. Бо що таке цікавий, навіть запаморочливий сюжет, несподівані колізії? Цього добра і по телевізії досить.
Усе зводиться до мови, усе замикається на ній.
Чому?
Тому що без багатства мови нема багатства думки (М. Рильський). Розкошування у стихії добірної мови — одна з найбільших естетичних насолод, яку тільки може звідати естетично підготовлений читальник.
Книжки Тетяни Лемешко потрапили до мене від Євдокії Нестерівни Дімарової з такою припискою: “Хочете чи ні, а мусите хоча б погортати… Бо це пам’ять від А. Дімарова, який любив цю жінкуписьменницю за неймовірну доброту, душевність і ліричність її творів. А ще за сільську наддніпрянську незамулену міським суржиком мову. А в мене й досі у пам’яті видиво з тієї Наддніпрянщини: поки око сягає — трав’яна рівнина і горизонт, підперезаний яскравосиньою стрічкою — руслом Дніпра. Краса невимовна!
Отакий же отой світ і люди, описані Т. Лемешко…”
Як після такого не прочитати. Щоправда, вірші зі збірки “Полиновий сон” якось не зачепили мене глибинно, а от оповідання, зібрані в книжці “Душа замість мене”, не відпустили, змусили дочитати її до кінця. І це без натуги і найменшого силоміття над собою, а єдино з цікавості, бо авторка вмілий оповідач і полюбляє сюжети драматичні й напружені. Відчувається, що все у неї вихоплено з гущі життя — героїв, події, ситуації, колізії, діалоги, і продовжує вона ту лінію, яка в нашій літературі означена іменами Марка Вовчка, Олени Пчілки, С. Васильченка, а також Дністрової Чайки, Ю. Збанацького, В. Чабаненка. Легко помітити, що взорувала авторка і на А. Дімарова, намагаючись вступати у його глибокий слід.
Звичайно, хотілося б витонченішої стилістики, пильнішої уваги до слова і менше літературщини. Але талант Т. Лемешко з тих, що ненастанно розвиваються і ростуть у важкій труждині, а це означає, що авторка тільки набирає висоту і кращі її твори попереду. Але й те, що зроблено, заслуговує на уважне прочитання і фахове поціновування. Про це письмо А. Дімаров сказав: промовляє “до серця й душі” й “запам’ятовується надовго”. Гадаю, що як неупереджений і вдумливий читач, маю право підтвердити це з віддалі часу, порадівши і за Дімарова, і за його працьовиту ученицю.
Фрагменти щоденників Г. Торо. На жаль, повну версію знайти не вдалося.
Торо відкрив пізно, уже після того як була написана “Симфонія Петриківського лісу”. Чи змінилося б щось у цій книжці, якби щоденник Торо потрапив мені до рук раніше? Як знати. С. Ткаченко вважає, що Торо мій хресний батько у літературі. Це так і не так. Я просто пішов тим самим шляхом, що й він, не відаючи про його лісову робінзонаду.
Свій щоденник Торо завів у 20 років і продовжував вести його до самої смерті, що підкосила його в 43 роки. У нього все цікаве: думки, узагальнення, спостереження і висновки. Все свідчить про винятковий розум і поетичну натуру.
“Мужність не стільки в рішучих діях, скільки в здоровому і спокійному відпочинку. Абсолютну мужність виявляють ті, хто зовсім не виходить з дому і з усіх сторін приваблює до себе споріднені душі”.
“Справжній художник той, для кого матеріалом служить його власне життя”.
“Людина, що повірила в інший світ і втратила віру в цей, найчастіше викликає у мене неприязнь до християнства. Для неї важливіше загробне життя, аніж теперішня мить, коли ми розмовляємо з нею”.
Торо хочеться цитувати, а це вже ознака незаперечного таланту з його магічним впливом. “Якщо прагнеш про щось довідатися, будь передусім веселий”, “Світ людини для мене — окови, світ природи — свобода”, “Найбільша перевага — не мати переваг зовсім”.
Іноді він наївний, як дитина, але як це чудесно в нього. “Вчора бачив лісові дзвіночки і болотяну калюжницю, бачив бувардію і фіалку і т. д. Бачив квітку кульбаби”.
Спостережливість у Торо виняткова і тому деталі подивовують. Вони легко западають у пам’ять, тому що несподівані та образні. “Темніє — і ніби ідеш по горло в мороці”, “Пливе над лукою туман. … Це його мрії та бажання”, “Найвеличніша картина у світі — небо під час заходу сонця”, “Ліс надіває зимове пальто”.
Далі буде.
