Галина ПАГУТЯК
Ми всі про це думаємо у країні, де третій рік йде війна на Донбасі: як поводилася б світова спільнота, якби ця війна, не дай Боже, охопила всю територію України, чи, ще гірше, ми б перебували під окупацією? Бо ніде правди діти, не було б і цієї війни, якби наша влада на самому початку дозволила військовим захищати військові частини і арештувати сепаратистів. Тепер цей пекельний вогонь на роки. Не було б і Другої світової, якби уряди країн Західної Європи зупинили нацизм ще на початку. Але вони обрали політику ескапізму замість політики рішучості. І змушують нас домовлятися з ворогом, який уже цілком ідентифікований, шантажуючи безвізовим режимом і, головне, грошима, замість того, щоб назвати речі своїми іменами і діяти згідно з міжнародним правом. Не знаю, чи й тоді, коли вже диктатор Гітлер створював концтабори і вбивав євреїв, говорили: “бізнес є бізнес”, але з’явилось інше гасло, газета “НьюЙорк Таймс” запропонувала інший слоган: “Коли диктатор лютує, Європа танцює”. А ще мені здається, що європейці страх як боялися, щоб не було розбомблено вщент їхні туристичні Мекки, і здали Париж, і змусили здати Варшаву, якій це не допомогло, бо її все одно знищили, бо що таке Варшава супроти Парижа. Вони вважали, що сили нерівні. Правда, згодом союзницькі війська не церемонились з Дрезденом, у вогні загинуло триста тисяч людей, і з Кенігсбергом, де загинуло 200 тисяч, і який віддали іншому диктатору — Сталіну. Не знаю, чи історія повторюється, але глупота людська безмежна, і єдиний народ, який затямив урок із минулого — це єврейський, що не тільки створив унікальну державу, а й наповнив своє існування духовним змістом. Твердині, на які опирається зараз Ізраїль: відновлена стародавня мова й історична пам’ять. Усе це підкріплено потужною армією, в якій служить кожен юнак і кожна дівчина. За все це заплачено неймовірно високу ціну. Пам’ятаймо про Голодомор, Саліну, Колиму і українську мову на межі знищення кожного разу, коли від нас вимагають не дратувати диктатора, бо це та основа, на якій будуватимуть вільну і багату Україну: пам’ять і мова.
А я, власне, хотіла поділитися враженнями від виставки у ТельАвіві. То була інсталяція на тему картини “Тріумф смерті” німецького художника єврейського походження Фелікса Нуссбаума (1904—1944). Інсталяція називалася “Коли диктатор лютує”. Її створив художник Міхал Гельфман 2013 року. На картині, яку намалював художник, зображено класичний танець смерті — скелети, що грають музику і танцюють. А в повітрі висять повітряні кулі, що посміхаються. Тепер ці символічні усмішки називають смайликами. Все це на тлі руїн. Сучасний художник відтворив декорації, тільки замість скелетів — пюпітри з нотами і стільці. Зате лунає танцювальна мелодія. У темному залі відразу й не помітиш репродукції картини й тексту. Це тому, що громадяни Ізраїлю добре пам’ятають історію картини і одразу впізнають інсталяцію. Там ніхто не кривиться: “Скільки можна про це!” Там ніхто не сміється з капелюхів ортодоксів, чорних панчіх чи пейсів. Культурна відвага — ознака народу, якому начхати, що про нього подумають інші народи. Він знає, що у лихі часи йому на допомогу ніхто не прийде, бо захищати свою землю — первородне право кожного народу. Його честь і слава.
Отже, Фелікс Нуссбаум під час приходу диктатора Гітлера змушений був із дружиною Фелікою Плятек шукати притулку по всій Європі, був арештований, утікав. Потім, коли він переховувався у знайомих, хтось доніс, і художник разом з дружиною загинув у концтаборі АушвіцБіркенау”. Тріумф смерті” — остання його робота. В ній поєднуються гірка іронія і безмежний подив — як культурна Європа може жити так весело і байдуже, коли в неї забрали честь і гідність.
Мене не дивує внутрішній колабораціонізм у сфері культури. Бо національна культура так легко не звільняється з пут колоніальної меншовартості. На це підуть роки. Зрозуміла також істерика Кремля, який не може впоратися з невеликим, але зростаючим спротивом свідомих українців. Оплакування невинно убієнних — не є ознакою слабкості. Поразки завжди здоровіші, ніж піррові перемоги. Доки у нас є люди, готові віддати життя і здоров’я за Україну, ми — нація, а не купка переляканих страусів. Наша культурна політика повинна стати активною, навіть агресивною, щоб її помітили в усьому світі. Не тому, що це додасть нам упевненості, а тому, що це зупинить загрозу нової чуми, яка зачаїлась у кожному куточку планети й інфікувала мізки багатьох інтелектуалів, які, на лихо, ще мають авторитет і вплив на ослаблене маскультурою суспільство.
Незнання не звільняє від відповідальності. Коли над Аушвіцом здіймалися стовпи диму над крематорієм, коли в Україні помирали від штучного голоду мільйони, тоді вже пекло готувало наступний урок для тих, хто дивиться і не бачить, слухає і не чує.
