Михайло ПАСІЧНИК Малювання свічкою

Так називатиметься нова книга поезій Михайла Пасічника, підготовлена автором до друку в рамках його трикнижного проекту. Перша — “Четвергова сіль” — здана на виробництво, друга — “Умитися до ворона” — на фінальній стадії редагування, і ось ця, третя, ще дописується…

У дні святого Воскресіння Господнього пропонуємо увазі читачів вірші з неї, завваживши, що кожна з назв усіх трьох збірок — то Великодня лексика, Великодня символіка, Великодній небесний посил…

 

 

В Зеленому Йордані…

 

Яке ж то без грози Зелене Свято?

Постукала вона і в наші вікна…

Як добре під рясним дощем стояти

Й просити Бога, щоб його не вимкнув!

 

Дощ множить млосні запахи акацій,

Дощ листя омива вербі і в’язу,

Вода весела затікає в капці

І перші дрижаки судомлять м’язи…

 

Не поспішаю до сухої хати,

Хай навіть деренчить щось у гортані,

Купатися в дощеві цього свята —

Очиститись в Зеленому Йордані!

 

 

 

Червень…

 

І сонце, й дощ, і вітер, і цвітіння

Акацій передчасне і рясне,

І яблуньки нового покоління,

І верб зелених молоде кипіння,

І трави, що погойдують мене!

 

І жито, що його блакить мережить,

І ряска, що затягує ріку,

І стежка, що за мною пильно стежить,

Й зозуля, що мене вже не бентежить —

Я не купляюсь на її “ку-ку”…

 

І золотіючі у сонці злаки,

І клена, й липи, й вільхи лист липкий,

І пломінкий вогонь п’янкого маку

І грім, і град, і хмар химерна м’якість,

Котра, мов кремінь, креше блискавки!

 

Це — червень, це пора чар-трав і зілля,

Неспілі ще черешні й вишні теж,

А брості обертаються вже в стріли,

А бусли небеса вже розкрутили

Так, що очима впившись в них, — впадеш!

 

 

 

Наповню її першим сном від сіна…

 

Скосив траву і стала вона сіном,

І дощ не зіпсував покосів, лише

Воно відчуло у собі насіння

І стало набагато запашнішим…

 

Його в рядні знесу у шопи-схрони,

І будуть найсолодші ті хвилини, —

Я викину з подушки поролони

Й наповню її першим сном від сіна…

 

 

Від мого вогню…

 

Самоіронічне

 

“В Овна нещасливих днів немає,

Овен повен світла і вогню…”.

Гороскоп на тиждень проглядаю

На своєму хутір-авеню.

 

Мій сарказм не вірить у прогнози,

Котрі в небі ліпить Зодіак…

Та радію — ситі мої кози,

А із ними й сам я не жебрак.

 

Добрі поруч люди, а не люті,

Ходить легко травами коса,

Все збулося, що вже мало збутись,

А що не збулося — винен сам….

 

Не чекаю втіхи від інтиму:

Кров схолола, пристрасть відгула…

Від мого вогню вже більше диму,

Аніж світла, а тим більш — тепла.

 

 

Неділя. Ранок

 

Перейшов глибокі роси

Вдосвіта убрід,

Обдивився сінокоси,

Кинув рибі хліб…

Біля явора кривого,

Що таким вродивсь, —

Попросив дощу у Бога.

Сходу помоливсь…

 

Вніс недільне своє тіло

В прозелень лози,

Де у червень шворня вбила

Бабця круг кози…

 

 

 

Дощ множить радість сліз…

 

Небесними процесами зумовлений,

Чи Божим промислом — вважай, як хоч, —

Як звільнення від чогось, як оновлення,

Як повний вдих і видих повний — дощ!

 

На небо позирав я із тривогою,

Були для мене хмари, мов святі,

Я в нього вірив і чекав на нього я

І він проллявсь крізь сита золоті…

 

Найменший промінь ним уже знеструмлений,

А він іде всьому навперекіс!

Стою у нім, як хлющ, до сліз розчулений,

І дощ той множить радість моїх сліз…

 

 

 

Чорні черешні

 

Позираю на черешню юну,

Що її приніс із лісу в сад, —

Відцвіла по-чорному гарнюня,

А тому й плоди такі ж висять…

 

Гілку-другу, ставши впрост, прогорну,

Й тої миті довго не забуть:

Чорне не усе, що з виду чорне,

Чорне і солодким може буть…

 

Кольори усі на світі врешті

Знакові й промовисті мені…

 

…Чорними хай будуть лиш черешні,

А не долі наші і не дні!

Моя гостя внучка…

 

Іскряться зінички й зубки —

Яка ж вона люба й мила!

Біжить, мов летить, назустріч —

І з пліч виростають крила!

 

Її пронесу, як зірку,

На заздрість діткам тутешнім, —

На неї чекають гірки

Й крислатий діслейн черешні.

 

Гулятиме, де захоче,

Мій закут — прообраз раю:

Ставок її облоскоче,

Верба її погойдає.

 

Вона зазирне у діжку:

— Давай квіточки полию!

 

А я на траві посиджу,

 

А я ні про що помрію…

 

 

Бусол проліта…

 

Дивлячись на царство жаб звисока

Оком усевидящим своїм, —

Ловить бусол крилами потоки —

Тішиться душа пташина тим…

 

Хоч і не орлиної породи

Бусол той, а шарм у нього є!

Досконалість аероприроди

Легкості польоту додає.

 

Бусол проплива над літнім світом

Й хмари з ним крило в крило пливуть…

От би хоч на мить за ним злетіти

Й те, що відчуває він, відчуть!

 

Необ’єктивна сорока…

 

Із суєти я вихопив нарешті

Цей день, мов одімкнув обридлу кліть, —

Поскубав ліс за гілочку черешні,

Нарізав звіробоєвих суцвіть…

І хоч лисички, по які зібрався,

Надійно поховалися в землі, —

Порожній кошик повним почувався,

Коли я відпочить при ньому ліг…

 

І ножик мій щасливим теж був, звісно,

Що не підрізав жодного гриба…

О лісе, твої тіні закулісні

Не варті царських спочивальнь хіба?!

 

Прокинувшись, втішався власним кроком,

І лише чорно-біла, як завжди,

Критикувала мій похід сорока

За те, що я дарма у ліс ходив…

 

 

 

Наніч

 

Небо недовго ще буде в очах золотитися,

Обрій вогненний уже не псуватиме зір, —

Сонце зайшло — і земля перестала крутитися.

Треба їй виспатись в затінку макових зір.

 

Сонце по небу із ранку до ночі котилося,

Землю гойдало на променях, гріло її,

Ну, а тепер каруселлю вона вдовольнилася,

Призупинила польоти й обльоти свої…

 

Всьому на світі своїм сновидінням радіти,

Все зупинятись повинно — так вічно було, —

Й сонце також, натомивши космічну орбіту,

Десь за Тернополем-Львовом спочить прилягло…

 

 

 

Двійник

 

Колись циганській ворожбі

Повіривши (простить хай Бог…), —

Створив я двійника собі

Й невдовзі став його рабом…

 

Двійник спочатку був таким,

Як я — приземлено-простим,

 

Веселим, чуйним, незлостивим,

Швидким, легким — і тим красивим,

 

Були у нас із ним одні

Проблеми, справи і пісні.

 

Та раптом мій двійник надійний

Сказився просто в понеділок,

 

Сказав конкретно:

— Я пішов,

Не тінь я, брате. Будь здоров!

 

Я довго був дзеркально-вірним

Тобі й твоїм відтінкам сірим,

 

Копіювальний вже папір

Обрид мені давно, повір!

 

Сиди собі в садах-квартирах,

А я на шпальтах і в ефірах

 

На імідж власний працювати

Почну і зась мене вмовляти!

 

Лишайся тут, а я без тебе

Ще не одним утішусь небом…

 

І — понеслося! Мій двійник

Надовго (мо, й назавше…) зник.

 

Йому всміхалися піари,

Він фрак заносив в будуари,

 

Шампанське по-гусарськи пив

І королев лише любив…

 

Ледачий духом, кволий навіть, —

Всі мої вірші знав напам’ять,

 

Користувався легко тим,

Що я у муках народив…

 

…Буває, часом він заходить…

(Знічев’я так, аби нашкодить)…

Тоді, знущаючись, він каже:

Тобі — в шлею, мені — на бал,

 

Бо я двійник лиш легковажний,

А ти ж таки оригінал!

 

 

 

 

Рівність — із дитинства

 

Де залізниця сяє тонко

В один та інший край чи бік,

Хомця зустрів я. Друже Хомко,

Це ж скільки літ уже тобі?!

 

Всміхавсь ти півстоліття звично

Усім, не дуючи у вус…

На це питання іронічне

Я риторично теж всміхнувсь…

 

Є в тебе й зараз від дитини

Щось несказанне, я б сказав,

І щем щавлево-конюшинний

Мою свідомість пронизав.

 

Свій вік на кожного з нас тисне,

Всі різні ми: той — тут, той — там,

А слово “рівність” лиш в дитинстві

Найбільш підходило всім нам.

 

І войовничі, й безборонні,

Були ми рівні всі гуртом

Перед м’ячем і стадіоном,

Перед качками і ставком.

 

Перед в’юнами й голубами,

Перед неситістю кролів,

Перед корівками й кострами

Із картоплинами в золі…

 

Були ми рівні лише в щасті —

Біда була не на порі…

І в миті зустрічей нечастих

Всі знову рівні, хоч старі…

 

Ось зараз… Спогади попустять —

І я гукну у рупор з рук:

— Хомець! Ходімо до опусту

Ловить над очеретом щук!

 

 

 

 

Спас нам списує борги…

 

Золотіють скирти і стоги,

Вивершені сонцем серед літа…

Перший спас нам списує борги

Перед цим прекрасним білим світом…

 

Множити їх Боже борони —

Роблять з нас борги ті підневільних.

Перший спас, спаси і сохрани

Нас від запозичень непосильних…

 

Є борги великі і малі,

Є борги нажиті й первородні,

Кожен з нас щось винен і землі,

І її природі, і народу…

 

Над душею ті борги висять,

Неможливо тих боргів не мати.

Стань у чергу — ні, не позичать,

Стань у чергу ті борги віддати…

 

 

 

 

Я перестав читати гороскопи…

 

Пророкування ці — неначе допінг.

Не можна їх вживати без пуття…

Я перестав читати гороскопи

На день, на місяць, на усе життя.

 

Мольфару, екстрасенсу і циганці

Я перестав свій інтерес нести, —

І ніби зникли прапорці з дистанції

І став безмежним

Вільний вибір йти…

Осінь моєї внучки

 

Гонориться внучка в бантику

Із желейками в кульку,

Кішка грається каштанчиком,

Песик ніжиться в піску.

 

На листочку опускається

Павучечок-гаптівник,

Кізка із цапком буцається —

Ріжки ріжуться у них.

 

Внучка тупці-топці-топоньки,

Де сім’я врожай збира,

Де постукує картопелька

В барабанчику відра…

 

Взаємо…

 

Усе чимсь бути має щастя:

Земля — землею, плугом — плуг…

Скрипить пісок у стрілках часу,

Вода природним ватерпасом

Рівня земної кулі круг…

 

Планета й космос, яр і гірка —

Усе на світі має сенс:

Листок і квітка, крапля й зірка,

Мед і трава, бальзам і сірка,

І на губах коня овес…

 

Що цілій Вічності наснилось —

Безмежжя й вузькість, світло й тьма,

Воно нізвідки прикотилось,

Та все, що в світі цім з’явилось,

З’явилось точно недарма!

 

Все вічне й справжнє, хоч зникоме,

Усе взамін щось віддає…

І, маючи тяжіння дому,

Потрібним буть усім і всьому —

То, мабуть, долею і є…

 

 

Ось він пішов…

 

Й месія він, і провідник, і вождь,

Розбійник він і руйнівник найдужчий…

Є дощ-покара й нагорода-дощ,

Є мертвий дощ і є живий, цілющий.

 

Є дощ гнилий, а є і золотий,

Що здатний колос в небо піднімати,

Є дощ, з якого хочеться втекти,

Є дощ, в якім так радісно стояти!

 

Життя належить сонцю і дощам,

Є сенс з промінням і водою жити!

Ось він пішов — і вмилася душа,

Й вуста заворушилися в молитві…

 

 

Перебирать гриби і слухать дощ…

 

Пройти бори і впоперек, і вздовж,

Кашкета зняти у кошерній хаті,

Перебирать гриби і слухать дощ,

Й на спині ліс важкий ще відчувати.

 

Обнюхать маремуху й сморчка,

Поцілувать боровика старого…

Знімаючи з масляти маслючка,

Життя свого не мислити без нього.

 

Із покропивних просік-роздоріж

Принісши все, чим змалку звик втішатись, —

У шапку бабки, як у масло, ніж

Заводити і внукові всміхатись.

 

Провідчувавши сироїжки смак,

Згадавши здриг наляканої кізки,

Над запитанням — є а чи нема

На світі щастя — вже не плавить мізки…

 

 

Я — пілігрим і менестрель попутки…

 

На перехресті вскочити в машину,

Що вигулькне умить нізвідкіля,

І слухати шовковий шурхіт шинний,

В шалену швидкість влиплий битий шлях…

Звільнити душу від печалі й смутку,

На вітер сплюнуть тиск через плече,

І як в коня колись, врости в попутку,

Що розлива по тілу щастя щем.

 

Дорога має бути Божим дивом,

Щоб їхати, помолодівши враз,

Куди — у час той справді неважливо,

Навіщо — теж байдуже у той час!

 

А як ще й хлопець трапиться веселий,

Тоді в цю дивну пору золоту

І лісу, й поля плавні каруселі

Крутить очима й дякувать життю!

 

Хтось любить електрички і маршрутки,

Хтось мандрувати морем-небом звик,

Я ж — пілігрим і менестрель попутки,

Хоч встрель мене — не зраджу їй повік!

 

 

 

Вікно без матері

 

Я з цієї низької хати ріс,

Де вікно було при вікні…

А одне вікно з ликом матері

Найсвітлішим було мені.

 

Коли я з доріг повертався

І ставав на ці спориші, —

Погляд неньки у ноги слався

Й мальви мило цвіли в душі!

 

Те, що в долю мою світило,

Притьмом витемнила пітьма…

Вікна вічність перекосила…

І у жодному… мами… нема…

 

 

 

Замість бару я обрав замістя…

 

Рибу перебрав, гриби почистив,

Озирнувся на ставок і ліс…

Замість бару я обрав замістя —

Те село, де народився й зріс…

 

Вдосвіта приїхав сюди знову,

Повен різних планів і думок, —

Погортав листки дрючком в діброві,

Біля греблі помісив пісок.

 

Сам собі про смерть розвіяв міфи,

На курган край лісу помоливсь,

І відчув гарячі гени скіфа,

Що про мене мріяв тут колись…

 

 

 

Моя хмільна кленова голова…

 

Послабив жовтень на журбі струну,

Натягнуту між хатою і тином,

Бджола сидить на квітці тютюну,

Мед відділяючи від нікотину.

 

У хмару вбився журавлиний клин,

Клонуючи себе в озерах ранніх,

У колиханні кленів і калин

Спалахують осінні осяяння…

 

Усе кудись пливе — навік сплива —

І дивиться у небо — Богу в вічі —

Моя хмільна кленова голова

З калиновим призахідним обличчям…

 

 

 

 

Нема того коня…

 

Зі снів світила радість цього дня,

Світ молодився білизною й блиском.

Прокинувся — нема того коня,

Що прилітав до мене у дитинстві…

 

Нема коня — й не вищить душу трем,

Не чую пульсу щонайтонших жилок.

Прокинувся — і плачу із дощем

За казкою, за святом зі сніжинок!

Поприлипали до боліт плоти,

Човни носами хвилять води стічні.

Архангеле коханий, уже й ти

Став на цім світі білім архаїчним.

 

Пора підніжку підставля порі,

Воронам в мервах піднабридло пастись,

Нема на зиму й натяку в дворі,

А в інеї лиш я, лише шампанське…

 

 

 

І перехреститись…

 

Чесно — зорі тому свідки —

Я такий нівроку:

Не люблю робити звітів

Перед новим роком.

 

Не люблю собі гадати

Насупроти ночі,

Списки добрих справ складати,

Пальцем слинить гроші.

 

У чваньки мені не пнутись

І не гоноритись:

Так, знічев’я озирнутись

І перехреститись…

 

 

 

Малюнок дитбудинку

 

В льодах сліди маленьких підошов,

Дерева — наче срібні піктограми.

З дитячого будинку тягне знов

Кислотною капустою, борщами.

 

Повісивши бурульку на губі,

Всмоктавшись в неї, як в льодяник, смачно, —

Мороз міняє зачіску трубі.

Вичісуючи сторчма біле пасмо.

 

Ні-ні — та й крик розпачливий зрина

І замовка через якусь хвилинку…

Це — вид з мого вечірнього вікна,

Це — мій сумний малюнок дитбудинку…

 

 

 

Багатолика вода

 

Олександрові КОСЕНКУ

 

Вода у космос делегує пару,

Виштовхує й приплюскує до дна,

Колюча спиртом, лагідна узваром,

В калині буйна, у лозі хмільна.

 

Вода себе заводить в жижу й гущу,

Вода співає альтом під саньми,

Освячена, замовлена, цілюща,

Заряджена богами і людьми.

 

Вода страшною робить в небі тучу,

Під зорями здіймаючи огром,

І вогнегасна, і сама горюча,

І вуглеводно стиснута в ядро…

 

Вода у нас самих як суть сакральна,

Все в світі плине на її парах,

і неповторно вся орнаментальна

В сніжинках, і скляна в ясних льодах.

 

Важкопідйомна в айсбергах плавучих,

Чутлива в ртуті, в чистоті струмків,

І греблервуча, й потяготягуча,

Й світопотопна з-під льодовиків.

 

Вода — це пам’ять сліз неперебутня,

Котра безсмертям гени налива;

У космосі озорому відсутня,

З покійним мертва, з немовлям — жива.

 

Вода стає росою, пивом, чаєм,

Без неї — ні дорослі, ні малі.

Така вона, вода проста й звичайна, —

Найбільше диво на живій землі…

 

с. Гришківці Бердичівського району

Житомирської обл.

 

Related posts

Leave a Comment