Так називатиметься нова книга поезій Михайла Пасічника, підготовлена автором до друку в рамках його трикнижного проекту. Перша — “Четвергова сіль” — здана на виробництво, друга — “Умитися до ворона” — на фінальній стадії редагування, і ось ця, третя, ще дописується…
У дні святого Воскресіння Господнього пропонуємо увазі читачів вірші з неї, завваживши, що кожна з назв усіх трьох збірок — то Великодня лексика, Великодня символіка, Великодній небесний посил…
В Зеленому Йордані…
Яке ж то без грози Зелене Свято?
Постукала вона і в наші вікна…
Як добре під рясним дощем стояти
Й просити Бога, щоб його не вимкнув!
Дощ множить млосні запахи акацій,
Дощ листя омива вербі і в’язу,
Вода весела затікає в капці
І перші дрижаки судомлять м’язи…
Не поспішаю до сухої хати,
Хай навіть деренчить щось у гортані,
Купатися в дощеві цього свята —
Очиститись в Зеленому Йордані!
Червень…
І сонце, й дощ, і вітер, і цвітіння
Акацій передчасне і рясне,
І яблуньки нового покоління,
І верб зелених молоде кипіння,
І трави, що погойдують мене!
І жито, що його блакить мережить,
І ряска, що затягує ріку,
І стежка, що за мною пильно стежить,
Й зозуля, що мене вже не бентежить —
Я не купляюсь на її “ку-ку”…
І золотіючі у сонці злаки,
І клена, й липи, й вільхи лист липкий,
І пломінкий вогонь п’янкого маку
І грім, і град, і хмар химерна м’якість,
Котра, мов кремінь, креше блискавки!
Це — червень, це пора чар-трав і зілля,
Неспілі ще черешні й вишні теж,
А брості обертаються вже в стріли,
А бусли небеса вже розкрутили
Так, що очима впившись в них, — впадеш!
Наповню її першим сном від сіна…
Скосив траву і стала вона сіном,
І дощ не зіпсував покосів, лише
Воно відчуло у собі насіння
І стало набагато запашнішим…
Його в рядні знесу у шопи-схрони,
І будуть найсолодші ті хвилини, —
Я викину з подушки поролони
Й наповню її першим сном від сіна…
Від мого вогню…
Самоіронічне
“В Овна нещасливих днів немає,
Овен повен світла і вогню…”.
Гороскоп на тиждень проглядаю
На своєму хутір-авеню.
Мій сарказм не вірить у прогнози,
Котрі в небі ліпить Зодіак…
Та радію — ситі мої кози,
А із ними й сам я не жебрак.
Добрі поруч люди, а не люті,
Ходить легко травами коса,
Все збулося, що вже мало збутись,
А що не збулося — винен сам….
Не чекаю втіхи від інтиму:
Кров схолола, пристрасть відгула…
Від мого вогню вже більше диму,
Аніж світла, а тим більш — тепла.
Неділя. Ранок
Перейшов глибокі роси
Вдосвіта убрід,
Обдивився сінокоси,
Кинув рибі хліб…
Біля явора кривого,
Що таким вродивсь, —
Попросив дощу у Бога.
Сходу помоливсь…
Вніс недільне своє тіло
В прозелень лози,
Де у червень шворня вбила
Бабця круг кози…
Дощ множить радість сліз…
Небесними процесами зумовлений,
Чи Божим промислом — вважай, як хоч, —
Як звільнення від чогось, як оновлення,
Як повний вдих і видих повний — дощ!
На небо позирав я із тривогою,
Були для мене хмари, мов святі,
Я в нього вірив і чекав на нього я
І він проллявсь крізь сита золоті…
Найменший промінь ним уже знеструмлений,
А він іде всьому навперекіс!
Стою у нім, як хлющ, до сліз розчулений,
І дощ той множить радість моїх сліз…
Чорні черешні
Позираю на черешню юну,
Що її приніс із лісу в сад, —
Відцвіла по-чорному гарнюня,
А тому й плоди такі ж висять…
Гілку-другу, ставши впрост, прогорну,
Й тої миті довго не забуть:
Чорне не усе, що з виду чорне,
Чорне і солодким може буть…
Кольори усі на світі врешті
Знакові й промовисті мені…
…Чорними хай будуть лиш черешні,
А не долі наші і не дні!
Моя гостя внучка…
Іскряться зінички й зубки —
Яка ж вона люба й мила!
Біжить, мов летить, назустріч —
І з пліч виростають крила!
Її пронесу, як зірку,
На заздрість діткам тутешнім, —
На неї чекають гірки
Й крислатий діслейн черешні.
Гулятиме, де захоче,
Мій закут — прообраз раю:
Ставок її облоскоче,
Верба її погойдає.
Вона зазирне у діжку:
— Давай квіточки полию!
А я на траві посиджу,
А я ні про що помрію…
Бусол проліта…
Дивлячись на царство жаб звисока
Оком усевидящим своїм, —
Ловить бусол крилами потоки —
Тішиться душа пташина тим…
Хоч і не орлиної породи
Бусол той, а шарм у нього є!
Досконалість аероприроди
Легкості польоту додає.
Бусол проплива над літнім світом
Й хмари з ним крило в крило пливуть…
От би хоч на мить за ним злетіти
Й те, що відчуває він, відчуть!
Необ’єктивна сорока…
Із суєти я вихопив нарешті
Цей день, мов одімкнув обридлу кліть, —
Поскубав ліс за гілочку черешні,
Нарізав звіробоєвих суцвіть…
І хоч лисички, по які зібрався,
Надійно поховалися в землі, —
Порожній кошик повним почувався,
Коли я відпочить при ньому ліг…
І ножик мій щасливим теж був, звісно,
Що не підрізав жодного гриба…
О лісе, твої тіні закулісні
Не варті царських спочивальнь хіба?!
Прокинувшись, втішався власним кроком,
І лише чорно-біла, як завжди,
Критикувала мій похід сорока
За те, що я дарма у ліс ходив…
Наніч
Небо недовго ще буде в очах золотитися,
Обрій вогненний уже не псуватиме зір, —
Сонце зайшло — і земля перестала крутитися.
Треба їй виспатись в затінку макових зір.
Сонце по небу із ранку до ночі котилося,
Землю гойдало на променях, гріло її,
Ну, а тепер каруселлю вона вдовольнилася,
Призупинила польоти й обльоти свої…
Всьому на світі своїм сновидінням радіти,
Все зупинятись повинно — так вічно було, —
Й сонце також, натомивши космічну орбіту,
Десь за Тернополем-Львовом спочить прилягло…
Двійник
Колись циганській ворожбі
Повіривши (простить хай Бог…), —
Створив я двійника собі
Й невдовзі став його рабом…
Двійник спочатку був таким,
Як я — приземлено-простим,
Веселим, чуйним, незлостивим,
Швидким, легким — і тим красивим,
Були у нас із ним одні
Проблеми, справи і пісні.
Та раптом мій двійник надійний
Сказився просто в понеділок,
Сказав конкретно:
— Я пішов,
Не тінь я, брате. Будь здоров!
Я довго був дзеркально-вірним
Тобі й твоїм відтінкам сірим,
Копіювальний вже папір
Обрид мені давно, повір!
Сиди собі в садах-квартирах,
А я на шпальтах і в ефірах
На імідж власний працювати
Почну і зась мене вмовляти!
Лишайся тут, а я без тебе
Ще не одним утішусь небом…
І — понеслося! Мій двійник
Надовго (мо, й назавше…) зник.
Йому всміхалися піари,
Він фрак заносив в будуари,
Шампанське по-гусарськи пив
І королев лише любив…
Ледачий духом, кволий навіть, —
Всі мої вірші знав напам’ять,
Користувався легко тим,
Що я у муках народив…
…Буває, часом він заходить…
(Знічев’я так, аби нашкодить)…
Тоді, знущаючись, він каже:
Тобі — в шлею, мені — на бал,
Бо я двійник лиш легковажний,
А ти ж таки оригінал!
Рівність — із дитинства
Де залізниця сяє тонко
В один та інший край чи бік,
Хомця зустрів я. Друже Хомко,
Це ж скільки літ уже тобі?!
Всміхавсь ти півстоліття звично
Усім, не дуючи у вус…
На це питання іронічне
Я риторично теж всміхнувсь…
Є в тебе й зараз від дитини
Щось несказанне, я б сказав,
І щем щавлево-конюшинний
Мою свідомість пронизав.
Свій вік на кожного з нас тисне,
Всі різні ми: той — тут, той — там,
А слово “рівність” лиш в дитинстві
Найбільш підходило всім нам.
І войовничі, й безборонні,
Були ми рівні всі гуртом
Перед м’ячем і стадіоном,
Перед качками і ставком.
Перед в’юнами й голубами,
Перед неситістю кролів,
Перед корівками й кострами
Із картоплинами в золі…
Були ми рівні лише в щасті —
Біда була не на порі…
І в миті зустрічей нечастих
Всі знову рівні, хоч старі…
Ось зараз… Спогади попустять —
І я гукну у рупор з рук:
— Хомець! Ходімо до опусту
Ловить над очеретом щук!
Спас нам списує борги…
Золотіють скирти і стоги,
Вивершені сонцем серед літа…
Перший спас нам списує борги
Перед цим прекрасним білим світом…
Множити їх Боже борони —
Роблять з нас борги ті підневільних.
Перший спас, спаси і сохрани
Нас від запозичень непосильних…
Є борги великі і малі,
Є борги нажиті й первородні,
Кожен з нас щось винен і землі,
І її природі, і народу…
Над душею ті борги висять,
Неможливо тих боргів не мати.
Стань у чергу — ні, не позичать,
Стань у чергу ті борги віддати…
Я перестав читати гороскопи…
Пророкування ці — неначе допінг.
Не можна їх вживати без пуття…
Я перестав читати гороскопи
На день, на місяць, на усе життя.
Мольфару, екстрасенсу і циганці
Я перестав свій інтерес нести, —
І ніби зникли прапорці з дистанції
І став безмежним
Вільний вибір йти…
Осінь моєї внучки
Гонориться внучка в бантику
Із желейками в кульку,
Кішка грається каштанчиком,
Песик ніжиться в піску.
На листочку опускається
Павучечок-гаптівник,
Кізка із цапком буцається —
Ріжки ріжуться у них.
Внучка тупці-топці-топоньки,
Де сім’я врожай збира,
Де постукує картопелька
В барабанчику відра…
Взаємо…
Усе чимсь бути має щастя:
Земля — землею, плугом — плуг…
Скрипить пісок у стрілках часу,
Вода природним ватерпасом
Рівня земної кулі круг…
Планета й космос, яр і гірка —
Усе на світі має сенс:
Листок і квітка, крапля й зірка,
Мед і трава, бальзам і сірка,
І на губах коня овес…
Що цілій Вічності наснилось —
Безмежжя й вузькість, світло й тьма,
Воно нізвідки прикотилось,
Та все, що в світі цім з’явилось,
З’явилось точно недарма!
Все вічне й справжнє, хоч зникоме,
Усе взамін щось віддає…
І, маючи тяжіння дому,
Потрібним буть усім і всьому —
То, мабуть, долею і є…
Ось він пішов…
Й месія він, і провідник, і вождь,
Розбійник він і руйнівник найдужчий…
Є дощ-покара й нагорода-дощ,
Є мертвий дощ і є живий, цілющий.
Є дощ гнилий, а є і золотий,
Що здатний колос в небо піднімати,
Є дощ, з якого хочеться втекти,
Є дощ, в якім так радісно стояти!
Життя належить сонцю і дощам,
Є сенс з промінням і водою жити!
Ось він пішов — і вмилася душа,
Й вуста заворушилися в молитві…
Перебирать гриби і слухать дощ…
Пройти бори і впоперек, і вздовж,
Кашкета зняти у кошерній хаті,
Перебирать гриби і слухать дощ,
Й на спині ліс важкий ще відчувати.
Обнюхать маремуху й сморчка,
Поцілувать боровика старого…
Знімаючи з масляти маслючка,
Життя свого не мислити без нього.
Із покропивних просік-роздоріж
Принісши все, чим змалку звик втішатись, —
У шапку бабки, як у масло, ніж
Заводити і внукові всміхатись.
Провідчувавши сироїжки смак,
Згадавши здриг наляканої кізки,
Над запитанням — є а чи нема
На світі щастя — вже не плавить мізки…
Я — пілігрим і менестрель попутки…
На перехресті вскочити в машину,
Що вигулькне умить нізвідкіля,
І слухати шовковий шурхіт шинний,
В шалену швидкість влиплий битий шлях…
Звільнити душу від печалі й смутку,
На вітер сплюнуть тиск через плече,
І як в коня колись, врости в попутку,
Що розлива по тілу щастя щем.
Дорога має бути Божим дивом,
Щоб їхати, помолодівши враз,
Куди — у час той справді неважливо,
Навіщо — теж байдуже у той час!
А як ще й хлопець трапиться веселий,
Тоді в цю дивну пору золоту
І лісу, й поля плавні каруселі
Крутить очима й дякувать життю!
Хтось любить електрички і маршрутки,
Хтось мандрувати морем-небом звик,
Я ж — пілігрим і менестрель попутки,
Хоч встрель мене — не зраджу їй повік!
Вікно без матері
Я з цієї низької хати ріс,
Де вікно було при вікні…
А одне вікно з ликом матері
Найсвітлішим було мені.
Коли я з доріг повертався
І ставав на ці спориші, —
Погляд неньки у ноги слався
Й мальви мило цвіли в душі!
Те, що в долю мою світило,
Притьмом витемнила пітьма…
Вікна вічність перекосила…
І у жодному… мами… нема…
Замість бару я обрав замістя…
Рибу перебрав, гриби почистив,
Озирнувся на ставок і ліс…
Замість бару я обрав замістя —
Те село, де народився й зріс…
Вдосвіта приїхав сюди знову,
Повен різних планів і думок, —
Погортав листки дрючком в діброві,
Біля греблі помісив пісок.
Сам собі про смерть розвіяв міфи,
На курган край лісу помоливсь,
І відчув гарячі гени скіфа,
Що про мене мріяв тут колись…
Моя хмільна кленова голова…
Послабив жовтень на журбі струну,
Натягнуту між хатою і тином,
Бджола сидить на квітці тютюну,
Мед відділяючи від нікотину.
У хмару вбився журавлиний клин,
Клонуючи себе в озерах ранніх,
У колиханні кленів і калин
Спалахують осінні осяяння…
Усе кудись пливе — навік сплива —
І дивиться у небо — Богу в вічі —
Моя хмільна кленова голова
З калиновим призахідним обличчям…
Нема того коня…
Зі снів світила радість цього дня,
Світ молодився білизною й блиском.
Прокинувся — нема того коня,
Що прилітав до мене у дитинстві…
Нема коня — й не вищить душу трем,
Не чую пульсу щонайтонших жилок.
Прокинувся — і плачу із дощем
За казкою, за святом зі сніжинок!
Поприлипали до боліт плоти,
Човни носами хвилять води стічні.
Архангеле коханий, уже й ти
Став на цім світі білім архаїчним.
Пора підніжку підставля порі,
Воронам в мервах піднабридло пастись,
Нема на зиму й натяку в дворі,
А в інеї лиш я, лише шампанське…
І перехреститись…
Чесно — зорі тому свідки —
Я такий нівроку:
Не люблю робити звітів
Перед новим роком.
Не люблю собі гадати
Насупроти ночі,
Списки добрих справ складати,
Пальцем слинить гроші.
У чваньки мені не пнутись
І не гоноритись:
Так, знічев’я озирнутись
І перехреститись…
Малюнок дитбудинку
В льодах сліди маленьких підошов,
Дерева — наче срібні піктограми.
З дитячого будинку тягне знов
Кислотною капустою, борщами.
Повісивши бурульку на губі,
Всмоктавшись в неї, як в льодяник, смачно, —
Мороз міняє зачіску трубі.
Вичісуючи сторчма біле пасмо.
Ні-ні — та й крик розпачливий зрина
І замовка через якусь хвилинку…
Це — вид з мого вечірнього вікна,
Це — мій сумний малюнок дитбудинку…
Багатолика вода
Олександрові КОСЕНКУ
Вода у космос делегує пару,
Виштовхує й приплюскує до дна,
Колюча спиртом, лагідна узваром,
В калині буйна, у лозі хмільна.
Вода себе заводить в жижу й гущу,
Вода співає альтом під саньми,
Освячена, замовлена, цілюща,
Заряджена богами і людьми.
Вода страшною робить в небі тучу,
Під зорями здіймаючи огром,
І вогнегасна, і сама горюча,
І вуглеводно стиснута в ядро…
Вода у нас самих як суть сакральна,
Все в світі плине на її парах,
і неповторно вся орнаментальна
В сніжинках, і скляна в ясних льодах.
Важкопідйомна в айсбергах плавучих,
Чутлива в ртуті, в чистоті струмків,
І греблервуча, й потяготягуча,
Й світопотопна з-під льодовиків.
Вода — це пам’ять сліз неперебутня,
Котра безсмертям гени налива;
У космосі озорому відсутня,
З покійним мертва, з немовлям — жива.
Вода стає росою, пивом, чаєм,
Без неї — ні дорослі, ні малі.
Така вона, вода проста й звичайна, —
Найбільше диво на живій землі…
с. Гришківці Бердичівського району
Житомирської обл.
