Дмитро ПОЖОДЖУК,
заслужений майстер народної творчості України
Як зближалися Великодні свята, сідала стара Фрозина Козачучка писати писанки. Вишукувала білі яйця, які мали на продаж тут лише жиди, брала анілінові фарби, якими французи фарбують тканини. Майструвала з дерев’яного патичка писачок, що нагадував скручену у вигляді лійки трубочку, вмочувала його у розтоплений бджолиний віск і починала чаклувати над маленьким яєчком.
Ще в рідному краю, на Буковині, навчилася цього мистецтва і, будучи дівкою, любила виписувати найкращі писанки з безконечником і дарувати їх парубкам, які ходили юрбою біля їхньої хати в селі Черешенька з риндзівками. А тут уже й діти попідростали, і як чорна хмара на них насунулась війна. Розривали вороги Україну навпіл: одна навала йшла з Москви, інша — з Берліна. А їм ще й румуни допомагали. Син Іван пішов із Буковинським Куренем на Київ, а згодом опинився у французькому русі опору й захищав разом зі своїм побратимом Орестом Білаком та іншими українцями Францію від нацизму. По війні залишився там жити, і у Франції опинилася й вона зі своїми дочками. А одна з них — Василина — вподобала собі того Ореста Білака і вже на чужині чарувала його своїми писанками, які разом із матусею писала.
Замовлень мали багато, бо писанкарів серед українських емігрантів у цьому краї було не багато. Та й пишучи писанки, вони тамували свій біль за Україною. А небавом Орест і Василина побралися. Отож Юрій Білак народився в далекій від України Франції, як і дві його сестри. Саме про Юрія і буде моя розповідь, бо наближаються Великодні свята, а ми сидимо з Юрієм Білаком у Космачі й розмовляємо про Україну і Францію, про мистецтво і бізнес, про життя наше. І — про війну…
Орест і Василина Великодні свята зустрічають на чужині, а сина потягнуло до отчого краю, до криниці материнської любові. Кожна українська струна близька й дорога Юрковому серцю. Бо змалечку виховувався на українських традиціях і звичаях. Ще й досі пам’ятає, як співала йому бабуся колискові, як тішилася внуком. А як хлопчина почав підростати, то не раз бачив, як мама з бабусею пишуть писанки. У кімнаті пахло воском, а жінки вправно орудували писальцями і віск покривав біле яйце.
Бабуся прихопила кілька писанок з України, коли вирушала в далеку чужину, а решту символів відтворювала з Юрковою мамою уже з пам’яті. Хлопчик милувався писанками разом зі своїми сестричками Оленкою та Марусею, котрі й самі намагалися написати якусь писанку, бо були старшими за нього. А ще любили дівчата на Великдень вмиватися водою з миски, в якій стоять писанки, аби були гарними як писанка.
— Бабуся Фрозина була моїм оберегом, — згадує Юрій Білак. — Вона водила мене до церкви, готувала для мене смачний український борщ і вареники, а ще вчила співати українських колядок. Пам’ятаю, як ми з бабусею колядували, а мати стояла неподалік і тішилася…
Уже півстоліття минуло відтоді, як відійшла у засвіти бабуся Фрозина, а Юрко й сьогодні пам’ятає її науку. Вона в далекій Франції для нього була Берегинею українського роду і над усе бажала, аби її онук опанував хоч одне українське ремесло. Навіть танець перший у Юрієвому житті був українським. Бабусю всіляко підтримував і батько Юрія, який говорив: то не парубок, що не вміє танцювати. Орест Білак через своє поранення на війні не міг навчати сина танцювати. Цю функцію виконав хресний батько Юрія пан Москаль. І вже у сім років хлопчик танцював на сцені танець “Чумак”. Але в Юрка не лежала душа до танцю, танцював він примусово, аби догодити батькам.
Перебуваючи у французькому середовищі, Юрій Білак намагався, як усі, бути французом. Зростати французом. Він був жвавим і дотепним, його любили однолітки. Він ганяв із хлопчаками м’яча, навіть міркував, що коли виросте, то стане футболістом. Між дітьми намагався розмовляти лише французькою, бо вони з нього кепкували, коли розмовляв українською. Були випадки, коли він навіть спробував не любити українську мову. І знову згадував бабусю Фрозину. Вона вже з того світу вселяла в Юрка український дух.
— Як тільки я почав дорослішати, більше став відчувати себе українцем, — усміхається Юрій. — Не тільки відчувати, а пишатися тим, що з українського роду. Імпонувало й те, що мій батько українець, але так розпорядилася доля, що він воював за Францію. І французи високо цінують подвиги українських вояків, які захищали від німців їхню землю. Батько Юрія сьогодні керує Комітетом українських вояків, які воювали за Францію, і має чимало бойових нагород від французької держави, французи з пошаною кажуть на батька Українець.
Про Юркового батька час від часу писали і французькі, і українські часописи, зокрема й “Українське слово”. Орест Білак і сам написав книжку про Буковинський Курінь. Зрештою, на часописі “Українське слово”, що видають у Франції, в родині Білаків виховували і Юрка, і його сестер.
З роками Юрій Білак дедалі більше любив українську культуру, мову, пісню. І чимраз дужче приваблював його український танець. “Аркан” і “Гопак”, “Гуцулка” і “Козачок” не давали Юркові спокою. Він виступав у багатьох українських ансамблях Франції, їздив із ними на гастролі. До того ж, повсякчас біля Юрія були його батьки, які підкреслювали, що він українець і повинен плекати українську культуру, вивчати її та пропагувати серед чужинців. Юнакові таланило на гарних учителів балету, серед яких помітну роль зіграв маестро Анатолій Кравченко — уродженець Харкова. Але танець залишався поки що тільки захопленням.
Коли постав перед Юрієм вибір фаху, то вирішив стати зубним техніком, і вже в шістнадцять років почав працювати за обраною професією, а щовечора по три години віддавав танцям. Був змучений, бракувало часу, зате залишався задоволеним. В Анатолія Кравченка закінчив “Балетшулє” (“Балетну школу”), та цього виявилося замало. Він їде на стажування до ансамблю “Юність” у Львів 1983 року і вперше знайомиться з Україною. В “Юності” парубка прийняли доброзичливо, відзначили його танцювальні здібності та добру підготовку. Окремі солісти “Юності” почали з Юрієм проводити додаткові заняття.
— Посіяні моїми батьками українські зерна проросли у Львові, — стверджує Юрій. — Був час, коли, живучи у французькому середовищі, я ловив себе на хибній думці: а чи не вигадали батьки для мене Україну? Може, такої держави просто нема, що у Франції ніхто про неї не знає? І тут, у Львові, я вперше побачив Україну й українців. Хай навіть радянську, але ж Україну, землю моїх батьків. Я мав велике натхнення, хотів жити і творити для України…
У Львові всюди звучала українська мова, кожна вулиця чи будинок нагадували про історію наших предків. Ансамбль “Юність” на той час був колективом вищого ґатунку. П’ятнадцять днів минули як сон. Юрій Білак повертається до Франції, захоплено розповідає батькам і французам про Україну, в яку закохався відразу. Але й цієї науки Юркові забракло, і вже через рік він їде на стажування до Америки, до славетного українського балетмейстера Роми Богачевської. Там була тяжка праця, але він не здавався: виконавська майстерність значно підвищилася. Йому стає тісно на французькій сцені, і Юрко їде до Канади уже як професійний танцівник і танцює та співає в кабаре виставу “Український караван”. Власником цього кабаре був Володимир Семегин, а постановку вистави здійснили брати Ігор та Андрій Бачинські. Музичним ансамблем керував Роман Когут. Через два роки праці в Канаді на Юрія Білака звернув увагу знаменитий французький режисер Жером Саварі, який узяв Юрка до своєї трупи для участі у виставі “Кабаре”. Але, для годиться, український танцівник мав пройти конкурсний відбір, який успішно витримав, а пісня “Взяв би я бандуру” , яку виконував Юрій, зачарувала суворого Жерома Саварі.
Із цією виставою Юрій Білак гастролював від Ліона до Парижа, мав шалений успіх. Згодом Юрія Білака запрошує Паризький театр “Магадор”, де йому довіряють головну роль, яку Юрій зіграв неперевершено, і 1987 року його талантом був подивований президент Франції Міттеран. Цього ж року трупа театру, за який виступав Юрій Білак, отримала три найвищі театральні нагороди — три Мольєри водночас. А опісля Юрій Білак разом із театром “Магадор” здійснює гастрольне турне по Італії, Швейцарії, Німеччині. Танцівник піднімається на олімп слави. Про нього знає Європа, але не знає Україна, як і про Сержа Лифаря.
Час минає. Юрій Білак опановує ще професію клоуна, робить вистави з французькими дітьми. Але йому бракує українського. Юрко починає цікавитися українською культурою ще з язичницьких часів, робить вистави з дітьми в українській оселі “Чорногора” в Рошполі, пожвавлює українське життя у Франції. Щороку стає дедалі ближче до України. Відвідує родинні місця в Багні, Черешеньці, Рівні на Буковині, приїжджає до гуцульської столиці — Космача, не поминає Львова та Києва. Для нього тепер Україна понад усе. Він намагається своїм талантом прислужитися Батьківщині свого роду. Особливо сколихнула Юрія Білака Помаранчева революція в Україні. Він уболіває за її лідера Віктора Ющенка.
Вже в останні роки Юрій Білак професійно почав займатися теле- та фотосправою. Сьогодні син українських емігрантів у Франції Василини та Ореста Білаків — Юрій — знаний у Європі і світі танцівник, співак, клоун, фотомитець. Він виношує задум про зйомки в Карпатах фільму, зустрічається з народними майстрами Космача Явдохою Дзвінчук, Анною Поляк, Андрієм Івасюком, Микитою Зизатчуком, Миколою Дзвінчуком, Василем Горганюком, Анною Арсенич, Марією Багрійчук, Марією Пожоджук, Оленою Кушнірчук, Юрієм Мохначуком… Він сходить на вершину гори Лисина Космацька, відвідає полонину Ладескул, помандрує шляхами УПА в Космачі, візьме участь у святкуваннях Дня незалежності в Києві, отримає від Віктора Ющенка подяку для французького актора П’єра Рішара.
Юрій Білак побачив в Україні й інший бік життя, зустрів людей, які не живуть, а виживають. Так 94-літня майстриня народної творчості з ліщиноплетіння Явдоха Дзвінчук виживала лише на сорок гривень соціальної допомоги від держави, без будь-якої пенсії. Юрій приніс Явдосі і хліба, і цукру, і макаронів, і рису. Бабуся плакала від щастя, бо ще жодного разу владні чиновники не принесли їй навіть хліба, а гість із далекої Франції вчинив по-християнськи: поділився з бідним.
Гостюючи в Космачі на присілку Ставник, Юрій зауважив юнака-інваліда, який стрибав на одній нозі, бо друга потребувала операції і великих коштів. Через певний час Юрій Білак віднайшов госпіталь у Львові, оплатив операцію і парубок почав ходити. Маючи батька-інваліда, Юрій Білак особливо чутливий до інших інвалідів, до чужого горя. Якось надумав незрячим інвалідам показати свої світлини з Гуцульщини і, зокрема, з Космача: підготував у Києві в Українському домі виставку своїх тактильних світлин для незрячих під назвою “Доторкнутися і побачити”. Ця виставка мала величезний успіх.
Згодом Юрій Білак зібрав кращі свої світлини з Гуцульщини і видав унікальний альбом “Гуцули” українською, французькою, англійською мовами. Презентація його відбувалася при переповнених залах у Франції та Україні. А далі — дороги до шахтарів Донбасу та Червонограда. Під землею Юрій Білак вловлював кожний момент, аби зробити найкращі світлини, які згодом з успіхом експонувалися на багатьох виставках.
Задуми Юрія Білака перервав Майдан. Саме там він зробив рідкісні світлини поборників Свободи та зруйнованого центру Києва. Ці світлини облетіли світ. А відтак в Україні почалася війна. Юрій Білак залишає усі свої справи у Франції і їде на фронт фіксувати для історії України ті страшні події. Як підсумок — велика виставка світлин з АТО Юрія Білака, яка відкрита в Адміністрації Президента України під промовистою назвою “Проекція”. Його працю встигли поцінувати інші держави… Тільки Україна ще не оцінила його працю, не дала йому жодної відзнаки. Та він має найбільшу і найдорожчу відзнаку — вдячність від людей.
