Галина ПАГУТЯК
За рік до аварії на ЧАЕС мою школу в Стещині закрили і я поїхала додому на Львівщину. Те вимираюче село було за 30 км від Чорнобиля. Можна було йти вздовж високовольтної лінії і прийти просто до АЕС. Якби я залишилася працювати в сусідньому селі Радинка, то і цю школу б закрили. Всі, хто міг, тоді виїхав.
Київське Полісся – це біла від піску земля і безконечні соснові ліси. Колись ці землі входили до складу Речі Посполитої, але пам’ять про це цілковито стерта. Іванків, Овруч, Хабне (Поліське) – у вісімдесяті не було вже ні замків, ні фортець, ні костелів, ні синагог. Люди залишилися без історії, з культом Дня перемоги і мовчанням Голодомору. Тепер на них впала зірка Полин. Моїх учнів розкидала доля по світу. Найстаршим було тоді 16 років. Я сама була не набагато старша. У Києві залишилися всі мої друзі й однокурсники. Деякі саме повиходили заміж і, налякані, робили аборти, щоб не народити калік.
Галичини ця паніка не торкнулася, хоч серед ліквідаторів було повно наших хлопців. Як свого часу в Афганістані. Як зараз на війні. Попри різницю в історії, попри ментальність, попри різні конфесії…
У сільських хатах Полісся висіли образи, але дітей не хрестили, молодих не вінчали, померлих не заносили до храму. Бо не було храмів. У цілому районі. Але був Голодомор, сховані в лісі цвинтарі з почорнілими трухлявими хрестами. Це – страшно.
Та ще страшніше бачити повільну смерть. Якщо аварія на атомній станції — це катастрофа, яка перевернула свідомість усього людства, і її можна було уникнути, і покликати на допомогу, то повільна смерть карпатських лісів і бурштинова лихоманка на Волині звідси не помітні і є внутрішньою справою українців. Громаді не зупинити цей руйнівний бізнес, який приносить швидші прибутки, ніж рекреаційний. Замість одного, шалено дорогого Буковелю ми мали б сотні, якби держава, зважаючи на параліч права в Україні, послала на боротьбу з вирубувачами лісів Національну гвардію і безпілотники. До тих, хто кличе Путіна, відправляючи деревину в Європу. А якби по кілька разів на день показували по телевізору відео лисих гір і галичан, що ніколи не бачили рідної землі з висоти пташиного польоту, і за вкрадене здоров’я своїх дітей та онуків ставлять собі на подвір’ї мармурові фонтани, а церкви вкривають позолоченою бляхою…
Мені здається, що в такий день треба згадувати не лише про “третину” отруєної землі, а й бити на сполох про порятунок решти українських земель. Нема ні сили, ні волі прогнати окупанта з Криму та Донбасу, де так само знищується екосистема, то треба негайно зупиняти свавілля нелюдів із сокирами, бо ще трохи – і вони почнуть відбирати в селян землю і торгувати нею, а далі й самими людьми. А далі… А далі вже не буде нічого. Буде ментальний Чорнобиль: генетично вироджений.
