Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Дорогою із заслання в Петербург Тарас Шевченко зупинився в Москві і з 11 до 26 березня 1858 р. гостював у Михайла Щепкіна. У Щоденнику записав: “Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться”. Шевченко прекрасно розумів, що за все це він завдячує Щепкіну: “И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М. С. Щепкину”.
“Світла мало, дзвону багато…”
У пасхальну ніч з 22 на 23 березня Тарас Григорович самостійно відвідав службу в Кремлі і записав у Щоденнику: “Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийскостароверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какоенибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?
В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника”.
Відомо, що вся Москва захоплювалася великодньою службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін… Та що там говорити, водночас із Шевченком у Кремлі в ту ніч був Лев Толстой1, який дивився на релігійне дійство зовсім іншими очима: “Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!”
А Тарас Григорович пішов і… розчарувався! Як це зрозуміти і пояснити?
Іван Дзюба справедливо наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. “Самі слова “православ’я”, “православний” він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням — порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології”. Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.
Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в Шевченковій душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі. Якщо уважно читати Щоденник Шевченка після заслання, то можна знайти чимало конкретних випадків, які не тільки попереджують про можливість подібного емоційного вибуху, а й пояснюють його. Тарас Григорович сам описував реальні ситуації, що відштовхували його від церкви (не від віри в Бога!), і сам зізнавався: “У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь”. Або ще. Трохи більше, ніж за місяць до великодньої служби він зайшов до Преображенського собору в Нижньоновгородському кремлі, щоб послухати архієрейських півчих. І що? “В архиерейской службе с её обстановкой и вообще в декорации мне показалось чтото тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается Евангелие. Самое подлое противоречие”.
Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, з попами… Пам’ятаєте в “Неофітах”?
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі…
Віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все поетове світосприйняття: “Для человекаматериалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня”. Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративноляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Найпідліше протиріччя!
За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
“Віруй! І віра врятує тебе”, — це Шевченкові слова. І ще: “Милосердий Бог — моя нетлінная надія”. Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Поет не любив московське попівство не лише за похмурий рабський дух “візантійщини”, а й за обскурантизм і тримання народу в духовній темряві та неволі. Шевченко ніколи не плутав і не поєднував релігійну ідею і богословіє з церковнослужителями.
Нарешті приверну увагу читачів до Шевченкових слів про те, що “крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе”. Вони свідчать про прекрасне знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета, москвознавець Петро Вістентоф згадував знамениті на всю Москву пряники з міста Вязьми, як типові купецькі ласощі. До речі, вельми популярні на Пасху. Вислів “вяземские пряники” навіть увійшов до лінгвоенциклопедичного словника сучасного москвознавця Володимира Єлистратова “Язык старой Москвы” (2004). Тільки, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, тобто солодке печиво, приготовлене на меду, патоці або цукровому сиропі з додаванням прянощів, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості.
“Христос воскрес!”
Як уже знаємо, на Великдень — 23 березня 1858 р. — Тарас Григорович спав недовго, менше шести годин, але міцно, і прокинувся о дев’ятій ранку. “Христос воскрес!” — так починався запис у Щоденнику. А далі йшли іронічні рядки:
“В семействе Михайла Семёновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Ещё хуже, кощунство! Отвергнуть веками освящённый обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!”
Не треба вбачати в цьому записі атеїстичну налаштованість поета, про що писали деякі автори в радянські часи. Смішний й дикий вигляд мають і нинішні хулителі Шевченка, які нічтоже сумняшеся звинувачують його в тому, що нібито поет і “не радий Воскресінню Христа”. Хай би вони вчиталися у вистражданий українським ученим і релігійним діячем Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном) висновок і добре запам’ятали його: “Шевченкова найчастіша ідеологія й наука — спокійна. Церковна і богобійна. Це ідеологія — наука його основна і всежиттєва, і всякі відхили від неї — тимчасові одноразові відхили, викликані розпачем”2..
Скоріше за все, в щоденниковому записі відображено гарний ранковий настрій і добрий гумор Тараса Григоровича. Справді, сім’я Щепкіних, яку Шевченко пам’ятав і в Петербурзі3, жила за звичним режимом. Михайло Семенович сам розповідав, як зізнався Миколі Гоголю, що “и заповедито для себя сократил, всего на две: люби Бога и люби ближнего как самого себя”. Літературознавець, історик Олександр Афанасьєв, з яким Шевченко познайомився незадовго перед Великоднем, також свідчив, що Щепкін говорив: “Помоему, вся религия состоит в этих правилах: люби Бога, люби ближнего и никому не делай зла! А все прочие обряды, посты — установление случайное”.
Втім, очевидці свідчать, що Михайло Семенович намагався виконувати деякі церковні обряди, скажімо, говів, тобто постився й відвідував церковні служби, готуючись до сповіді та причастя. Збереглися розповіді артиста про сповіді в церкві Філіппа Митрополита, зокрема про те, як священик Другов сказав йому: “Театр, в сущности, есть школа, поучающая указанием на людские недостатки и пороки, и что, следовательно, и звание актёра почтенно”. Вже згаданий Афанасьєв зазначав, що Щепкін “не только сам постится в первую и седьмую неделю великого поста, но и насильно принуждает к этому своих детей и даже сердится за отступление от обычая”.
Мені вдалося знайти в архіві сповідальну відомість за весну 1857 р. приходської церкви Старого Пимена, в якій записано Щепкінову сім’ю: “Артист Московских императорских театров Михаил Семенович Щепкин. Жена его Елена Дмитриевна. Дочь их девица Вера”4.
“Гарненька епіграма Щербини”
Та повернемося до Шевченкового Щоденника:
“В 10м часу пришел к Михайлу Семеновичу с праздничным поклоном5 актер Самарин6 и сообщил ему очень миленькую эпиграмму Щербины, которую при сем и прилагаю.
Боже! В каком я теперь упоеньи
С “Вестником Русским” в руках
Что за прекрасные стихотворения.
Ах!
Тут Данилевский, Плещеев таинственный,
Майков наш флюгерпоэт.
Лучше же всех несравненный,
единственный
Фет!
Много нелепостей патетических,
Множество фраз посреди.
Много и рифм. Но красот поэтических —
Жди!”
Шеченко знав твори російського поета (українця за походженням) Миколи Федоровича Щербини (1821—1869), в засланні цікавився його творчістю. Зокрема 15 листопада 1852 р. в листі до Андріана Головачова із Новопетровського укріплення, згадуючи їхню зустріч у жовтні 1852 р., поет писав: “Вы прочитали тогда небольшое стихотворение Щербины — “Купанье”. До сих пор не могу забыть того сладкого чудного впечатления, какое произвело на меня это прекрасное произведение. Прошу вас, будьте так добры, поклонитесь от меня Щербине как истинному поэту, в наше время явлению редкому”. В травні 1854 р. в листі до Бодянського Шевченко просив його: “Чи не побачишся колинебудь з Головачовим, поцілуй його за мене і скажи йому, що я й досі ждужду Щербину. Бо бачиш: як ми з ним бачилися позаторік у цім поганім укреплении, то він читав мені деякі вірші Щербини і обіцявся вислать мені із Москви один екземпляр, та й досі нема”.
Микола Щербина разом із віцепрезидентом Петербурзької академії мистецтв Федором Толстим і його дружиною Анастасією Толстою сприяв визволенню Шевченка із заслання. Невдовзі після приїзду поета в Петербург, 5 квітня 1858 р. Анастасія Толстая послала Щербині записку: “Не приедете ли к нам завтра обедать — только один Шевченко будет у нас. Что я говорю — не приедете ли — непременно приходите и познакомьтесь с Тарасом Григорьевичем. Он Вам во многом понравится, и он желает видеть Вас”. Наступного дня поети зустрілися у Толстих і познайомилися. Шевченко записав у Щоденнику: “…Лично познакомился с поэтом Щербиною”. 12 квітня Щербина виступив на обіді на честь Шевченка у Толстих з вітальною промовою.
Утім, “гарненька епіграма”, записана Шевченком у щоденнику, насправді належала не Щербині, а була пародією російського поета Олександра Апухтіна (1840—1893) на вірш Афанасія Фета (1820—1892) “Лесом мы шли по тропинке единственной…”, надрукований у лютневій книзі “Русского вестника” за 1858 рік.
Ось дві строфи Фетового вірша:
Лесом мы шли по тропинке
единственной
В поздний и сумрачный час,
Я посмотрел: запад с дрожью
таинственной
Гас.
Чтото хотелось сказать на прощание —
Сердца не понял никто;
Что же сказать про его обмирание?
Что?
Як свідчать записи в Шевченковому щоденнику (13 та 28 серпня, 5 вересня 1857 р.) він читав “Русский вестник”, у якому в різні роки друкувався Фет. Але ім’я його не згадується у Шевченка. Фет не любив Шевченкову творчість і не схвалював прихильного ставлення до нього передової російської інтелігенції, зокрема Івана Тургенєва. За спогадами сучасників Лев Толстой захищав поезію Шевченка від несправедливих нападок Фета.
У спогадах Фет розповідав зі слів своєї дружини, як організовано й швидко супроводжували прах Шевченка з Москви в Україну: “От Тулы жену мою на каждой станции догонял и затруднял в получении лошадей гроб Шевченка, супровождаемый ассистентами, перевозившими тело его на юг”.
“Кожне слово я сприймав
як слово щирого друга”
Переписуючи в Щоденник епіграму, в якій називався російський поет Олексій Миколайович Плещеєв (1825—1893), Тарас Григорович не міг його не згадати, бо ж був знайомий із Плещеєвим і навіть листувався з ним. За участь у русі петрашевців Плещеєва було відправлено солдатом в Окремий Оренбурзький корпус 1849 р. Наступного року він одночасно з Шевченком, якого везли на нове заслання, перебував в Уральську, де, можливо, поети й познайомилися. Втім, не виключено, що вони були знайомі лише заочно — завдяки листам польського історика і художника Броніслава Залеського, який також був у засланні й служив рядовим в Окремому Оренбурзькому корпусі. З Шевченком поляк познайомився й заприятелював восени 1849 р. в Оренбурзі, в 1851 р. вони разом брали участь у Каратауській експедиції, а з 1853 р. листувалися. В цьому листуванні Плещеєв (“Алексей”) часто згадувався як близька обом людина.
5 лютого 1854 р. Шевченко через Залеського прохав у Плещеєва вибачення за те, що не встиг написати йому з цією поштою, а 6 червня в листі до Залеського з Новопетровського укріплення згадував, що той збирається в похід. Ішлося про те, що Плещеєв відправлявся тоді з полком на штурм АкМечеті, де він відзначився. Ці відомості Шевченко дістав з листа Плещеєва до нього, написаного навесні 1854 р., на який Тарас Григорович не відповів.
Наприкінці 1854 р. Плещеєв звернувся до Шевченка вдруге, запитуючи, чи не написав він у попередньому листі чогось такого, що не припало Шевченкові до серця, бо відповіді не було. Поет відповів Плещеєву 6 квітня 1855 р.: “Как вам пришло в голову такое предположение! Можете ли вы чтонибудь написать, что бы мне было не по сердцу? Спаси вас, Господи, от таких мыслей! Каждую строчку, каждое слово вашего письма я принимал как слово брата, как слово искреннего друга”. Плещеєву Шевченко розповів про свої переживання з приводу відмови у підвищенні йому чину, що могло полегшити його долю, наголосивши, до речі, що сталося це перед самою Пасхою: “Хорошо я встретил праздник Пасхи! Праздник прошёл, и из меня, теперь пятидесятилетнего старика, тянут жилы по осьми часов в сутки!”
Це одне з найпронизливіших зізнань засланця в листах на волю. Емоційне збільшення віку на дев’ять років додає йому особливої гіркоти. Далі поет писав Плещеєву:
“Вот мои радости! вот мои новости! Не пеняйте же мне, что я не отвечал вам на ваши письма. Я ждал, и мне хотелось хоть малой радостию порадовать вашу сострадательную душу; а рассказывать вам о своих страданиях — значит заставлять вас самих страдать. А у вас и своего горя не мало, а делить горе между страдальцем — значит увеличивать общую скорбь”.
Невідомо, чи листування Шевченка й Плещеєва тривало далі, а зустрілися вони в Петербурзі 1859 р. Після повернення із заслання Плещеєв жив у Москві, на Арбаті, перекладав твори Шевченка, зокрема, 5 березня 1859 р. в газеті “Московский вестник” опубліковано зроблені ним переклади віршів Шевченка “Утоптала стежечку” під заголовком “Песня” (“Протоптала я тропинку…”) та “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”) під заголовком “Жница” (“Она на барском поле жала…”). Цей вірш було надруковано також 1859 р. в “Русской беседе” під заголовком “Сон”:
Она на барском поле жала
И тихо побрела к снопам —
Не отдохнуть, хоть и устала,
А покормить ребёнка там.
В тени лежал и плакал он.
Она его распеленала,
Кормила, нянчила, ласкала
И незаметно впала в сон.
Плещеєв також переклав Шевченкову поему “Наймичка”. Навесні 1860 р. писав Федору Достоєвському: “В последнее время я перевёл поэму Шевченко “Наймичка”. Не знаю, каков вышел перевод, — но в оригинале это вещь удивительно поэтическая. Трудно переводить. Просто, безыскусственно — до невероятности”. Всього Плещеєв переклав дев’ять творів Шевченка, всі вони ввійшли в його збірник “Стихотворения”, виданий у рік Шевченкової смерті.
Збереглося свідчення самого Плещеєва, що він бував у Щепкіна. В листі Михайлу Достоєвському від 14 березня 1849 р. він писав: “Был… у Щепкина… Щепкин особливо мне нравится. Что за молодой старик! Сколько юношеского жара, сколько энтузиазма и глубокой любви к искусству, которое он так хорошо понимает!” Ці слова суголосні зі щирим Шевченковим захопленням Щепкіним, який писав майже через десять років: “Весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович”. Дивовижно збіглися їхні погляди в оцінці московського персонажа, про якого єдиного Шевченко залишив у Щоденнику жорстку, нещадну характеристику — Степана Шевирьова: “Шевырёв… несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок”. А Плещеєв, ще за десять років до того писав: “Ничего не может бать пакостнее хари Шевырёва, какойто паточной, приторной…” Як це схоже!
“Світла неділя”
Крім процитованих вище, 23 березня, на Пасху, в поетовому Щоденнику більше записів не було, про вечір нічого не сказано. Це трапилося вперше з 17 березня, коли Тарас Григорович після хвороби вийшов із дому. Щодня він занотовував, де саме був увечері: у Варвари Рєпніної (17 березня), у Осипа Бодянського (18 березня), у сім’ї Олександра і Олени Станкевичів і вдома у Щепкіна (19 березня), у Станкевичів (20 березня), у Михайла і Марії Максимовичів (21 березня), у Щепкіна та на пасхальній службі в Кремлі (22 березня). З цього випливає, що 23 березня Шевченко і Щепкін не виходили з дому і провели Великдень разом. Теодор Гріц у своєму літописі життя і творчості артиста зафіксував, що “Шевченко зустрічає Пасху у Щепкіна”, а Петро Жур у “Трудах і днях Кобзаря” зазначив, що Тарас Григорович “у М. С. Щепкіна познайомився з артистом Малого театру І. В. Самаріним…” Але ж був ще цілий великодній день, впродовж якого друзі не розлучалися, і хотілося б уявити, як вони його провели.
Очевидно, що після ранкового приходу Івана Самаріна вся сім’я з гостями сіли за стіл — інакше просто не могло бути, розговіння неминуче. Всі скуштували паску, крашанки, м’ясні й молочні страви, чаювали, випили шампанського. Небога Щепкіна, актриса Малого театру Олександра ЩепкінаЧерневська згадувала: “Вот я вижу нашу террасу, одним боком, выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики з узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многихмногих других незабвенных людей…”
Веселий і щасливий від сімейного тепла, подарованого Щепкіним, Тарас Григорович розповів, як його навесні 1845 р. вгощали й частували в Яготині прості селяни в післяпасхальний день:
— Це було якраз на великодніх святках. Сиджу я, рисую. Думав, що так якась скотина вештається, або свиня, або бузівок. Аж чую, щось позаду мене шамотить, та все ближче підходить. Я розслухав, що це людська похідь. І промовило: “Простіть мене, будьте ласка, прошу вас від щирого серця, випийте чарочку”. Я оглянувся і бачу: стоїть з пляшечкою, й налито чарочку горілки, й частує мене. Та, видно, таке щире та добряче. Й само вже, видно, під чарочкою. Я випив, подякував. А воно дістає з кишені паски: “Ось, будьте ласка, заїжте святим хлібом”. Та налило й другу. А тут вийшла з хати й жіночка в намітці й тож благає на обід. Я пішов, а людці побачили та й посходились у хату чоловік з десяток. Я сів на покуті з чесним людом та й обідав. А потім мені поназносили і крашанок, і пасок, і всякої всячини. І кожне благає: “Будьте ласка, візьміть від мене”. А те собі, а те собі, і так, як у Божім раї. Пообідав я весело між тим чистим та щирим серцем простим нашим людом на третій день празника.
Щепкін слухав зі сльозами на очах, а Самарін, аби розвеселити його, прочитав епіграму. Шевченко попросив переписати її, артист зажадав натомість послухати його вірші у виконанні Щепкіна. Той відразу прочитав улюблений вірш, присвячений йому Шевченком ще наприкінці 1844 р.
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Михайло Семенович називав цей вірш “Пусткою”, певно, тому, що в ньому є образ хатипустки.
Боюся ще погорілу
Пустку руйновати
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Щепкін часто читав його друзям ще коли поет був на засланні, про що залишились яскраві свідчення. Шевченків знайомий Василь Погожев згадував про зустріч з артистом у лютому 1858 р.: “Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочел эту “Пустку”. Он прослезился, и мы все прослезились…”
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою.
Може, вернеться зза світа
В пустку зимовати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє
І світло засвітить…
Може, ще раз прокинуться
Мої думи — діти.
Самарін слухав як заворожений, а Тарас Григорович вкотре подумки називав свого друга чудотворцем…
Раптом, зупинившись, Михайло Семенович тремтячим голосом нагадав, що всі троє — Шевченко, Самарін і він — із кріпаків… Виходило сумно, дуже сумно, як для свята. Тим більше, що Щепкін готовий був розплакатися, і Шевченко, вибачившись, устав ізза столу. Він піднявся до себе, занотував у Щоденнику про великодній ранок і прихід Самаріна. Переписуючи епіграму, відвернув увагу і замість “Много нелепостей патетических” машинально написав “Множество есть тут мест поэтических”. Але схаменувся й старанно закреслив рядок, який ослаблював епіграму, а зверху написав потрібний.
Коли Тарас Григорович знову вийшов із своєї кімнати, Михайло Семенович, одягнений у темнокоричневий халат у смужечку, зпід якого виглядав білий комірець, заклавши руки за спину, ходив туди й сюди залою. Невеличкого росту, повний, кругленький, але повнота не заважала йому бути напрочуд легким і рухливим. Шевченко вже знав, що він щоранку та й на ніч робить усілякі гімнастичні вправи, щоб не втратити гнучкість. Досить було подивитися, як артист танцював в українських спектаклях — як справдешній танцюрист!
Голос у Щепкіна був не сильний, але поставлений так, що шепіт його зі сцени було чутно всім глядачам. Шевченко сам уже переконався, що навіть напівшепіт артиста зворушував більше, ніж трагічний крик. Ось і зараз поета вразило те, що Щепкін тихо розмовляв нібито сам із собою! Та ні, він стояв перед портретом Гоголя і звертався… до старого друга. Побачивши Шевченка, Щепкін радісно розкрилив короткі руки й відразу заговорив про гоголівське “Светлое воскресенье”… Хтозна, чи так воно було, проте мій вимисел не є порожньою вигадкою, бо ж обидва любили Гоголя й читали цей твір у “Выбранных местах из переписки с друзьями”…
Михайло Семенович знову запросив дорогого гостя до святкового столу, Олена Дмитрівна налила їм запашного чаю, присунула вазочку з домашнім варенням, відрізала паски й відійшла. Вони залишилися вдвох, і Тарас Григорович, який раніше не мав можливості, вперше щиро подякував Михайлові Семеновичу за вчорашній візит до Сергія Аксакова. Той хворів і нікого не приймав, але, дізнавшись, що прийшов Щепкін із українським поетом, запросив їх до себе… Тарас Григорович говорив схвильовано:
— Найрадісніший із радісних днів… Я бачив людину, яку не сподівався побачити у теперішнє моє перебування в Москві… Ці кілька хвилин зробили мене щасливим на цілий день і назавжди залишаться серед моїх найсвітліших спогадів…
Щепкін уважно слухав, підвівши брови, що збільшувало його високочолість, дивлячись на Шевченка ясними, відкритими очима. Ліве око було прикрите повікою трохи більше, це Тарас Григорович помітив ще коли малював портрет артиста тиждень тому. Повні губи, що видавали людину добру й чуйну, вже усміхалися, збираючись на відповідь… Михайло Семенович пообіцяв, що завтра вони знову відвідають Аксакова, а ще привітають зі святом Варвару Рєпніну й обов’язково заїдуть на Велику Дмитрівку до Сергія Шумського — актора Малого театру, улюбленця московської публіки, якого він, Щепкін, років двадцять тому помітив у провінції і привіз у Москву. А ще завтра його син Микола Михайлович збирає друзів у своїй книгарні на Великій Луб’янці, де вони вже двічі були, але цього разу Тарас Григорович познайомиться там із відомими москвичами Борисом Чичеріним, Євгеном Коршем, Миколою Крузе… Та й післязавтра будуть нові знайомства, бо Михайло Максимович влаштовує на честь Шевченка званий обід, а там мають бути навіть Михайло Погодін і Степан Шевирьов…
Тарас Григорович усе чув і згадував, як у перші дні перебування в Москві Михайло Семенович доглядав його, хворого, як малу дитину, привів до нього свого лікаря Дмитра Міна, який таки вилікував його, потім вони обходили пішки принаймні чверть Москви, побували в Кремлі, а позавчора вже в прольотці пустилися Москву споглядати… Михайло Семенович уже встиг познайомити його з Іваном Бабстом, Миколою Кетчером, Євгеном Якушкіним, Іваном Забєліним… І це все за тричотири дні! Чи ж таке під силу навіть молодому й здоровому? А Щепкіну вже сімдесят років, і коли він втомлюється, почувається недобре. Після великої пішої прогулянки з артистом 19 березня наступного дня записав у Щоденнику: “Мой неразлучный спутник и чичероне Михайло Семенович сегодня ставил себе банки…” Проте “вечером Михайло Семенович был готов на новые подвиги…”
Тарас Григорович відчув особливо щемливу вдячність цьому душевно щедрому чоловікові, якого сам якось назвав “моїм старим батьком”. Усвідомлював із радістю, що він належить тисячам глядачів, які знають, люблять, обожнюють його, але зараз великий артист і великий друг був тільки з ним. Шевченко почувався щасливим, маючи такого ніжного, щирого друга.
Розчулений Тарас Григорович обійняв старого Щепкіна:
— Спасибі тобі, Богу милий мій друже… Щасливий ти, дуже щасливий, мій славний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі тебе знають і з любов’ю повторюють твоє ім’я…
Тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий… Оставайся здоров, мій друже єдиний, не забувай мене, твого рідного брата Тараса Шевченка…
Хай і не в той пасхальний вечір, але все це Тарас Григорович — слово в слово! — справді висловив Михайлу Семеновичу.
__________________
1 Лев Толстой перебував у Москві з 18 березня до 9 квітня. З його Щоденника видно, що він заходив до Михайла Щепкіна 21 березня, коли той із Тарасом Шевченком виїздив у місто. Шевченко і Толстой зустрілися через рік у Петербурзі, 10 березня 1859 р., на урочистому обіді на честь актора О. Є. Мартинова.
2 Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. — К., 2003. — С. 220.
3 Наприкінці грудня 1858 р. писав Щепкіну: “Цілую твою жінку, дітей і внучаток, нехай здорові ростуть та щасливі будуть”.
4 Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 747, од. зб. 1727, арк. 811811 зв.
5 У перший день Великодня в Москві прийнято було робити візити. Як правило, гості приносили квіти, вітальні листівки, крашанки, залишали візитки. Відвідувачів пригощали, накривали чайний стіл із закусками, на ньому завжди була паска.
6 Самарін Іван Васильович (1817—1885) — син кріпака, він, як і його вчитель Щепкін, вимушений був спочатку самостійно прокладати собі дорогу в мистецтві. Михайло Семенович звернув увагу на талановитого юнака ще в училищі, підтримав його, запрошував додому, підгодовував, давав додаткові уроки. За його рекомендацією Самарін отримав у Малому театрі першу роль і до кінця життя працював на його сцені.
