Роздуми на порозі 25-річчя української незалежності
Олександр ГРОМОВ
м. Київ
А з чого тепер дивуватися? Адже ми бачили, як наша влада долає економічні труднощі, підвищуючи тарифи на комунальні послуги та вводячи нові податки. Чи безкарність посадових осіб, які порушують чинне законодавство, або їхня бездіяльність, коли вони привселюдно відмовляються виконувати свої обов’язки і ніхто до них не застосовує Трудовий кодекс, де є стаття щодо професійної непридатності. А як оцінювати заяви голови Радикальної партії Олега Ляшка, що народні депутати з його фракції нізащо не підтримають запропонований урядом бюджет на 2016 рік, а виявляється, підтримали, проголосували за нього. Є ще багато прикладів, які свідчать про невиконання раніше виголошених зобов’язань і відверте нехтування вимогами наших людей.
Що ж, такі наші реалії, так живемо, в таких умовах перебуваємо. А чому? Невже несемо якесь покарання і ми до нього вже звикли? Хтось же тут виявив свою наполегливість, нав’язував нам усі ці недоладні взаємовідносини, які йшли зовсім не від палкого бажання допомогти людям, надати можливість розкрити їм свої знання та здібності, зробити щось корисне для села, міста, країни.
Ми не обділені пропозиціями, доречними порадами, як треба діяти, щоб домогтися хоч у чомусь успіху, поліпшення на виробництві чи злагоди в якомусь починанні. Скільки їх звучить у стінах нашого парламенту, на різних зібраннях, на телебаченні. Та який шлях до їхнього втілення в життя, що для цього необхідно мати, чому вони не збуваються?
Тож як нам тепер чинити, щоб домогтися успіху, бачити суттєві наслідки своєї праці? І на ці запитання є відповіді. Мета і виконавці — ось що відіграє найголовнішу роль у житті людини і в розбудові країни, яка тільки-но стала незалежною, суверенною і починає здійснювати демократичні перетворення. Тут є до чого всім докласти рук. Але раптом багатьох мешканців України охоплює невдоволення, безнадія. Що ж, це притаманно періоду змін, завжди є ускладнення. Але чому ми ніяк не позбудемося політичних, економічних криз, занепаду, чому згасає запал, довіра людей до влади? Висловилася з цього приводу моя сусідка-домогосподарка: “Про народ ніхто не думає”.
За радянських часів збори в трудових колективах часто відвідували партійні й інші відповідальні працівники. Довелося й мені бувати на таких зборах у Палаці культури київського заводу “Більшовик” у середині 70-х років минулого століття. Там виступав один із керівників Комітету державної безпеки. Йшлося про ідеологічну роботу серед населення. Присутні в залі довідалися, що в капіталістичних країнах велику надію покладають на поширення серед радянських людей буржуазної моралі та їхнього способу життя, для чого використовують міжнародні зв’язки, обмін туристами між країнами, друковану продукцію й радіопередачі. Тому ми повинні бути пильними й давати належну відсіч ворожій пропаганді.
Після виступу поставили кілька запитань: хто такі дисиденти і чим вони стурбовані. Промовець пояснив, що це люди, які сприймають життя не таким, як ми, відшукують у ньому нехарактерне, невластиве нашій дійсності. Жалібний повтор від них: “Гине українська мова”. Причому ці останні три слова він виголосив українською мовою, до цього послуговувався російською. Тобто тут спрацював доказ від супротивного, прозвучало підтвердження від звинувача, що так воно і є, як вони говорять, українською мовою не послуговуються на подібних зібраннях, її замінюють російською.
Минуло два десятиліття, і ось у Палаці мистецтв у Києві вже в незалежній Україні Товариство політв’язнів і репресованих проводить свій з’їзд. Після його закінчення делегати не розходяться, групуються біля входу, жваво спілкуються. Щось у них привертало увагу перехожих, бо вони поглядають у їхній бік, не прислухаються, а вдивляються. Впадають в очі старомодні костюми чоловіків, темні тони суконь у жінок. Та й звідки їм узяти обнови? Кращі роки трудової діяльності провели в тюрмах і на засланнях, тому не мали змоги придбати те, що їм хотілося, нині держава надає допомогу, та вона зовсім незначна.
Що цінне для людини, чого вона прагне з молодих літ, що її приваблює і бентежить, чиї слова більше западають у душу? Слова батьків, учителів у школі, спостереження дій і вчинків дорослих людей. Матеріальні цінності теж мають вагу, але без держави не досягнути ні благополуччя, ні правопорядку, ні гідності, без неї навіть вживання рідної мови може будь-кому і в будь-який час поставлено на карб.
Перші місяці після проголошення незалежності 1991 року нічим особливим не позначилися, окрім зростання політичної активності, творення політичних партій і громадських організацій. Той же, що і в попередні роки, спад виробництва, у продовольчих магазинах обмаль товарів, а ось одягу, взуття, різних побутових виробів достатньо, бо почали привозити з-за кордону. Працювала Верховна Рада, де була комуністична більшість, але на весь голос виступали й демократи. Всі розуміли, що комуністи вимушено проголосували за незалежність. До цього їх спонукали події в Москві, невдала спроба введення надзвичайно стану в Радянському Союзі. Виконував свої обов’язки той самий уряд, а ось партійні комітети всіх рівнів припинили свою діяльність, їхні працівники переходили на іншу роботу.
На цей час партноменклатура вже знала, що їй робити, чого очікувати, куди спрямовувати свої погляди. Ці наміри зароджувалися ще в період перебудови, тоді вже вона взяла до уваги, що деякі люди приховано нагромаджують кошти й почала до таких умільців придивлятися. Джерелом їхніх прибутків стало виробництво, де відкривалися цехи із неврахованою продукцією і без будь-якого контролю, нові кооперативи, спільні підприємства, а також послуги, які їм надають впливові й потрібні люди, звичайно, за винагороду. І цим капіталам уже тісно у нас, вони рвуться за кордон, де можна придбати коштовні вироби, побутову техніку, автомобілі. А маєш гроші, матимеш владу. Скоро почнеться приватизація державного майна, зміняться форми власності. Та за якими законами? Новими і тими, які ухвалюватиме Верховна Рада. Там поки що комуністична більшість, далі будуть партії, створені за нашими політичними проектами. Тільки засоби масової інформації викликають занепокоєння. Кому вони дістануться? Невже дисидентам? Тоді це Дамоклів меч над нами, і нема ради, треба і сюди якось вкорінюватися, але тонко прясти, тут потрібен не батіг, а пряник.
Поміж дисидентів були й визначні поети. Ось зразок творчості одного з них:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
На чорних водах — тінь її шукай,
Де жменька нас.
Це поетичні рядки Василя Стуса, який не повернувся з мордовських таборів, загинув там 1985 року. Так поставало в 60-ті роки минулого століття українське відродження. Після багаторічного жорстокого утиску всього українського піднялися десятки людей, невдовзі їх налічувалося вже сотні з різних областей України. Хто вони? Письменники, журналісти, працівники культури й наукових закладів, студенти й викладачі. Люди національно свідомі, спраглі до знань, правдивої історії свого народу, її героїчних сторінок. Щоб і собі обрати ту життєву дорогу, де вони більше можуть користі принести, стануть причетними до суспільних діянь, а не лише спостерігачами. Дехто з них зустрічався з людьми, які постраждали від репресій 30-х років, учасниками збройної боротьби на західноукраїнських землях, сприймали їхні розповіді як уроки мужності для себе.
Зі словами Василя Стуса перегукуються й роздуми іншого видатного поета сучасності Миколи Вінграновського:
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
Це теж яскрава відповідь на виклики часу. Пошуки України — ось що необхідно нам, за що ми повинні були взятися з перших днів незалежності. І зрозуміти, в якому стані наша мова, що відбувається з нашою Церквою, де наша культура, вся, без прогалин і заборон. Ці нагальні вчинки, мов перші кроки дитини, мали б викликати у нас і захоплення, і радість, і звеличення. А за ними й першочергову, невідкладну дію, наполегливу, творчу, цілеспрямовану працю, яку нам заповідали світочі українського духу Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, всі звитяжці народного просвітництва. Зволікання з цими обов’язковими вимогами, намагання обійти їх, відкласти до кращих часів приводить до розчарування, зневіри, втрат.
Як усі дороги ведуть у Рим, а у нас — до Києва, куди здавна йшли люди молитися, так і наші роздуми про особливості, визначальні риси політичного управління в країні, змушують нас повертатися до змін, які сталися, всеосяжно їх оцінювати. І тоді ми бачимо, що партноменклатура разом зі своїми спільниками і численною найманою прислугою, яка відробляє свої тридцять срібників, досягла того, чого прагнула. Зуміла приватизувати державну власність відповідно до своїх уподобань, придбати телеканали і газети, зберегти контроль над Верховною Радою і ухваленням там законів із урахуванням власних інтересів. Навіть Революція гідності поки що не похитнула цей неприйнятний і дивовижний розподіл. Новообрана ж після неї Верховна Рада не виправдовує наших надій. Тож варто придивитися, хто входить до її складу. Тільки спершу треба знайти міцну опору, взятися за неї руками, щоб не впасти, довідавшись про всіх, кого ми туди обрали. Так, мав рацію літературознавець Іван Дзюба, коли говорить: у тому, що відбувається в країні, є вина всіх її громадян. Хто б міг стати на перешкоді такого перебігу подій, протиставити й захищати інші погляди на розвиток суспільства? Невже нікого не виявилося? Ні, ми мали сили національно-демократичного спрямування, але вони не зуміли об’єднатися й виступити єдиним фронтом. Та й за що виступати? Одні пропонували творення в Україні політичної нації, інші надавали перевагу загальнолюдським цінностям, треті уповали на громадянське суспільство. Через що наша Національна ідея потрапила в затінок інших ідей, ліберальної, соціал-демократичної, якогось солідаризму. А де ж повернення до своїх національних коренів, очищення замулених духовних джерел, врахування досвіду боротьби українського народу за власну державу? Виступи й вчинки одинаків чи маловпливових утворень залишаються непоміченими, вони тонуть у суцільному мареві безрозсудливості й політичної малограмотності, мовляв, усе поступово ввійде в належне русло. Ні, — те, що нищили століттями дикою силою бузувірів і недоумків, саме по собі не впорядкується. Тим більше, що до минулих перекручень додалися й нові руйнування. І такої недалекоглядності достатньо, щоб перекреслити всі наші сподівання на відродження України, її розвиток, піднесення життєвого рівня населення. Самі ж націонал-демократи в політичній боротьбі зазнали дошкульної поразки, їхні партії втратили підтримку населення.
Тож який сьогодні наш дороговказ, що ми повинні здобувати, куди спрямовувати свої зусилля? Мусимо при цьому враховувати збройне протиборство на Донбасі, героїзм наших добровольців і військовиків. Той самий, що і в давні часи, і в минулому сторіччі — мати свою національну державу, утримувати її незалежність і соборність, що є нашою Національною ідеєю. Що ж це означає? А те, що без мови немає нації, а без нації — держави. І ніякі манівці, вишукані обіцянки досягти благополуччя всупереч національним цінностям, витончене ошуканство будь-яких політичних блазнів, спритників чи шахраїв не зіб’ють нас із обраного шляху. Стратегія нашого розвитку одна: будівництво національної держави українського народу з українським законодавством, українською освітою і культурою, українськими методами господарювання, де є підтримка вітчизняного товаровиробника, а національний капітал перебуває в українських банках. Тільки такими мірками треба оцінювати державотворення, становище економіки, який у нас культурно-інформаційний простір, діяльність будь-якої людини при владі. І тільки за такими ознаками розрізняти, хто кому служить, кому варто доручати відповідальні посади, а кого й на гарматний постріл не підпускати до державного управління.
І це не новина. Такими національними є всі європейські держави, на кого ми рівняємося, кожна зі своєю мовою, культурою, законодавством, і ніякої конкуренції з іноземним управлінням там не визнають, а за будь-які порушення настає відповідальність. Усі ці умови є програмовими Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, яка є партією державників, бо керується державними інтересами, має ідеологію національного державотворення. На це вказують діяльність свободівців у парламенті, органах місцевої влади, виступи лідера партії Олега Тягнибока перед людьми. Ця партія заслуговує нашої підтримки, іншої, яка б доброчесно захищала українців, у нас немає і найближчим часом не з’явиться.
Отже, нині питання постає так: або керовані хаос і безлад, що ми спостерігаємо сьогодні, перетворення території України для збагачення кланово-олігархічних угруповань, всюдисуща корупція і, як наслідок, бідність населення, витіснення українців за кордон у пошуках заробітку або національна держава зі справжнім народовладдям, яка опікується добробутом усіх, хто проживає в країні, з дотриманням законності та правопорядку. Третього не дано. Вибір за громадянами, і невідкладний, щоб не було запізно. І нікому не ухилитися від такого доленосного, важливого й злободенного рішення ні у Верховній Раді, ні в будь-якій політичній партії чи громадській організації, ні в кожному трудовому колективі. Таке державницьке розмежування має стати запорукою нашого поступу.
