«Феномен неможливої можливості»

Режисер Ольга САМОЛЕВСЬКА

Еммa БАБЧУК,

заслужений журналіст України, лауреат Міжнародної премії імені Пилипа Орлика, володарка “Золотого мікрофона”

Всім відомо сьогодні: українське кіно тримається на ентузіазмі тих його творців, які не уявляють свого життя без служіння улюбленій справі, самі шукають світла в кінці тунелю, можуть знайти і переконати спонсора (а де ж ви, шановні щедрі меценати, що люблять Україну “до глибини кишені”?). Однак саме через це кляте безгрошів’я, що породжує безвихідь, нових імен на нашій кінониві негусто.

Кінознавиця Зара Абдуллаєва зауважила: “Сьогодні найцікавішу частину авторського кінематографа становлять ті, кого можна назвати “новими скромними”. Вони знайшли красу в найбуденніших речах і вчинках. Вони поновили в правах етичний складник твору, уникнувши пафосу чи моралізування, виростили в собі ідеальне чуття міри і негучний чесний голос — усе те, чого не вистачало самоза­сліпленій сучасній культурі”.

У нас є плеяда майстрів, якими міг би пишатися націо­нальний кінематограф будь-якої країни. Проблема в іншому — держава мусить дати їм можливість працювати.

Ці подеколи сердиті мої закиди викликані проблемою, що нині склалася у кіновиробництві й стосується кінорежисера Ольги Самолевської, яку я глибоко шаную і творчістю якої захоплююсь. Її проект фільму “По той бік ночі” про долю старожилів чорнобильської зони чиновники Державного агентства України з питань кіно незаконно викинули з плану 2015 року замість того, аби профінансувати його вчасно ще 2011-го, і зараз мати до 30-х роковин трагедії фільм про те, що з нами сталося і як ми вижили.

Ольга Самолевська — автор знакових фільмів нашого документального кіно, призер багатьох вітчизняних і міжнародних кінофестивалів, лауреат мистецької премії “Київ” ім. Івана Миколайчука, Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”, Всеукраїнського поетичного фестивалю, Міжнародної премії ім. Арсенія та Андрія Тарковських. Її ім’я знане й шановане закордоном — чому ж на шляху до нашого глядача вона має долати такі терни? “Ім’я Ольги Самолевської — серед режисерів неігрового кіно має бездоганну професійну репутацію.

В умовах надзвичайно несприятливих вона вийшла за грані професійного рівня як елементарної вимоги і стала торувати індивідуальну стезю художнього осягнення світу… Глядач одразу потрапляє в полон її щирості, емоційної одухотвореності. Вона фанатично віддана мистецтву, — писав в одній із рецензій на її фільми відомий мистецтво­знавець Роман Корогодський. — Для неї головне — нова робота”.

А що коли не дають робити нову роботу? Як бути тому митцеві, чиє зірке око, наділене унікальною оптикою, бачить минуле, вдивляється у сьогодення і прозирає майбутнє, шукаючи в ньому світла й добра — для людей?..

 

“Вгору по східцях,

що ведуть донизу”

Закінчивши школу із золотою медаллю, О. Самолевська вступила на факультет ігрового кіно Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. І, можливо, саме здобуті тут знання секретів ігрового кіно зробили такою поетичною її документалістику. Вже перший її самостійний документальний фільм “Олександр Довженко” одержав нагороду “За кращий дебют у кіно”. Неможливо без душевного переживання дивитись її фільм про знедолених і покинутих дітей “Мені страшно малювати маму”. Він отримав Гран-прі фестивалю “Молодість” і приз фестивалю “Молоді голоси”.

Доступні Олі фільми-притчі, наприклад, “Memento Vivere!” (“Пам’ятай про життя”) — про тупикову ситуацію цивілізації: людство з однаковим ентузіазмом розробляє засоби масового знищення і засоби захисту людей під час і після війни”. Ця робота молодої режисерки відзначена нагородою фестивалю “Відкрита ніч”.

Дивна річ — доля наша. Є дороги, які обираємо ми, а є дороги, що обирають нас. В Олиному випадку — це щасливе поєднання. Вона сама вибрала цю дорогу творчої муки, яка вивершується красою, і мудру розмову з людьми засобами Кіно і Поезії. І все в неї виходить красиво і гармонійно. Обрала доля і її, вручивши, як посвідку, усвідомлення того, що саме в цьому жанрі мистецькому вона зможе найкраще проявити себе. І справді, кожен фільм Ольги Самолевської викликав захоплені рецензії і жвавий інтерес глядачів.

1987 рік. Фільм “Пам’яті загиблих споруд”. Хто бачив, той знає, що навіть від згадки про нього щемить душа. Це пропущений крізь серце режисера плач над поверженими київськими пам’ятками, храмами й дзвіницями. За радянської доби в столиці України зруйнували понад 70 таких архітектурних шедеврів. Цей плач озивається болем і сьогодні. Фільм дістав “Бронзову Оранту” на фестивалі “Золота Оранта”. А ще його нагороджено Почесним дипломом “Ніка” Спілки кінематографістів СССР. 1989 року товариство “Знання” возило цей фільм по установах, щоб збудити в людях пам’ять про наше історичне минуле. І вже через 17 років фестиваль “Кінолітопис” пошанував режисера призом і дипломом за кращий документальний фільм у номінації “Ретро і сучасність”. Цей фільм Ольги Самолевської збирав через ООН кошти в Америці на відбудову Михайлівського собору.

Стрічкою “Чи повернеться Лікар?” пані Ольга буквально відродила пам’ять про знаменитого подвижника медичної науки, Святого Лікаря Теофіла Яновського, який відкрив гормони, впроваджував нові методи діагностики, роздавав гроші бідним і не відмовляв у лікуванні жодній людині, яка зверталася до нього (нам би сьогодні таких лікарів!). Фільм бачили кіноглядачі Росії, Польщі, Італії. Його удостоєно премією фестивалю православного кіно “Покров”.

1995 року побачив світ недержавний авангардний відеоарт Самолевської “Stabat Mater”, що викликав шквал захоплених відгуків в Італії. Міжнародний Міланський кіноархів “A.I.A.C.H.E” взяв його на зберігання — єдиний фільм від України удостоєний такої честі (від Росії, до речі, взяли чотиригодинний фільм Олександра Сокурова “Повинность”, зроблений за великі гроші). На “Stabat Mater” держава не виділила й копійки. Тому його тривалість усього 12 хвилин. З того часу за 18 років цей потужний італійський кіноархів не взяв на зберігання нічого ні від України, ні від її войовничої сусідки. Проте з Монтекатіні (Італія) за фільм “Stabat Mater” прислали у Київ “Золоту пластину” міжнародного фестивалю — за кращу експериментальну роботу — (Premio Adriano Asti Per la Miglіore Opera Sperimentale).

Кіношкола в Лозанні попросила дозволу показувати цей фільм студентам у навчальному процесі.

Багато що можна перераховувати з доробку Ольги Самолевської, але найулюбленіший її фільм — “Катерина Білокур. Послання”, що вийшов на екран 2001 року. “Неперевершена робота! — висловив своє захоплення режисер, мистецтвознавець і професор Лесь Танюк, якого ми, на превеликий жаль, нещодавно втратили. — Я не перестаю радіти вражаючій рельєфності кожного її кадра, її творчість була і буде предметом безперестанного мого подивування!”

Кінознавець Аркадій Шухман зазначав: “Головною і безсумнівною удачею фільму є його зображальне рішення.

Тут режисер втілила і весь свій багаторічний досвід роботи в кіно, і фантазію, і можливості цифрового монтажу, що тільки-но з’явилися тоді. Картини К. Білокур на екрані оживають, кружляють, нашаровуються на вміло підібрані кадри кінохроніки, горять у пожарищах воєнного 41-го року. І все це працює на головну тему фільму — доля художника на тлі історичних катаклізмів двадцятого сторіччя”.

Усі ці сюжети, ці перетворення Галактики у квітку і квітки — на Галактику, ці перемовини доби — від 1900 року до сьогодні — ця самотність генія серед людей до сліз хвилює глядачів і нині: яка ж бо трагедія Митця — жити в суспільстві, що не любить своїх пророків і не вміє їх шанувати.

А хіба сьогодні — не так?..

Кіночиновники виділили на фільм лише половину кошторису. Мав рацію режисер Олександр Муратов, коли зауважив, що епіграфом до фільму можна було взяти афоризм “Нема пророка у своїй вітчизні” і додав: “Оля надзвичайно обдарована. На жаль, наші деякі кіноначальники мені нагадують отих, які цькували Катерину Білокур. Прагматично заземлені, кар’єристично-жадібні… Оля може знімати і блискучі ігрові фільми — я в цьому переконаний! Просто їй не дають знімати”.

Фільм “Катерина Білокур. Послання” отримав із десяток нагород. Став лауреатом Міжнародного кінофоруму “Золотий витязь”. Престижна премія “Київ” ім. Івана Миколайчука, Міжнародна премія імені Арсенія та Андрія Тарковських — також засвідчують визнання режисерського хисту.

Не можна не згадати ще одну сходинку творчого натхнення Ольги Самолевської — її фільм “Земляни”, своєрідний гімн усьому живому на планеті. Про це високохудожнє її творіння гарно сказав відомий мистецтвознавець, професор Дмитро Горбачов: “У фільмі, що його створено про братів наших менших у жанрі арт-документарі, все рухається в такт життя. Навіть мурашки Самолевської належать Всесвіту. Про дивовижний розмай живого, створеного Богом, режисер оповідає як про рівновагу і гармонію. Бо на цьому буде стояти світ… Віртуозний монтаж, гідний українського поетичного кіна, обертає безмір-безліч зорових і звукових першоелементів фільму на збалансовану, римізовану і ритмізовану художню цінність… Фільм “Земляни” вийшов високо оригінальним шедевром”.

Маленька арабська країна Катар запросила режисерку на свій авторитетний кінофестиваль і належно поцінувала її неповторний талант. На батьківщині фільм “Земляни” удостоєний “Українського Оскара” на Міжнародному фестивалі “Кінологос”, що його започаткував голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павло Мовчан.

Але чи знали члени поважного журі, що фільм-переможець був профінансований державою як 20-хвилинний, хоча триває понад 40 хвилин. І що шлях до його фінансування тягнувся 13 років, хоча сценарій було тричі нагороджено — всеукраїнськими конкурсами та міжнародним кінофестивалем DAMAH (США). І що взагалі за останніх 23 (!) роки тільки три фільми Ольги Самолевської дістали матеріальну підтримку держави. І це незважаючи на те, що всі без винятку фільми О. Самолевської відзначені фестивальними нагородами.

Погоджуюсь із майже афористичним висновком поета і кінодіяча Станіслава Чернілевського на творчому вечорі в Будинку кіно: “Оля Самолевська — феномен неможливої можливості. Колись Ліна Костенко

сказала: “Ми є тому, що нас не може бути”. А ми є! Ми стоїмо у тому стовпі Світла, який називається Є. В ньому немає Було й немає Буде — Є! Спасибі, Олю, що ти нам про це кажеш”.

Складається враження, що кінофільм Ольги Самолевської “Земляни” завершив історію авторського кіно колись потужної і популярної студії “Київнаукфільм”.

Доводиться, на жаль, констатувати: в умовах, що склалися, творці авторського кіно приречені мало не на вимирання разом із цим жанром, що покликаний шліфувати та збагачувати кіномову, відкривати нові стежки в кінематографі і, зрештою, стверджувати світовій культурі: “Ми є!”.

Чи змінюється щось до кращого? Навряд чи! Але у наш недобрий час повинен звучати в Україні цей добрий кіноголос. Розуміючи невпинність часоплину, Ольга Самолевська знаходитиме сили зупинити мить, точними образами передати біль розлуки, напругу очікування, передчуття радості.

А поки що її порятунок — сім’я і поезія. Побачила світ її збірочка “Времена” — за підтримки світлої пам’яті Леся Танюка. Процитую вам строфу з її вірша “Душа”:

Мы в целом мире душу

растворяем,

храним её, как в сейфе

несгораемом.

C её утратой целый мир

утерян.

Не от того ли так бездушие

смертельно?

Чи не про бездушність чиновницьких вердиктів сказано? Адже це їхня холодна байдужість і безвідповідальність стає на заваді всякої доброї справи, руйнує задуми і підрізує крила крилатим. Ось як в історії з Олиним фільмом про чорнобильських залишенців.

Знаю, що тема Чорнобиля болить їй чорним болем вже давно. Коли я працювала на радіо, ми говорили з нею про це у моїй передачі “Суботні зустрічі”. Тоді якраз вийшов її фільм “Перша Леді зони Відчуження”.Свої “ходіння по муках” перед початком роботи над фільмом Ольга пояснювала тим, що народ і влада перебувають на різних площинах, які не перетинаються, а це не завершується добром. Влада стає самотньою, коли перестає помічати свій народ, не чує його (пізніше все це проявив Майдан). Ольга мала право так стверджувати: разом із Ліною Костенко та членами історико-етнографічної експедиції вона часто їздила в зону, крізь її серце пройшли десятки людських недоль. Чорнобильську біду і її жахливі наслідки О. Самолевська фільмувала, щоб донести правду про масштаби трагедії і про бездушність тих, хто не хотів помічати людської біди.

Усе напрацьоване, зібране в зоні мало стати посланням у вічність — повнометражним фільмом-трилогією.

І ось знову — колодою на шляху до здійснення задуму — чиновницька байдужість. І холодний вердикт: “Викреслено зі списку проектів на фінансування!”. Викреслено все те, що двічі успішно пройшло державні конкурси і двічі було провалено через зволікання із запуском у виробництво. Дві героїні кінопроекту О. Самолевської — сестри-близнята 1925 р. н., яких фашисти вивезли на роботи в Німеччину. 1945 року Фрося вирішила шукати свого щастя в Бразилії, а Настя повернулася у рідне чорнобильське село. Після катастрофи на ЧАЕС і примусового відселення Настя по лісах і болотах знову повернулася до рідної хати, до рідних могил. Одного разу вона з’їздила до сестри в Сан-Пауло, погостювала у 8-кімнатному котеджі з басейном… і втретє повернулася у своє село, вже мертве, на мертву вулицю — гріти поріжок рідного дому. Феномен неможливої можливості, унікальна історія, за яку вхопилася би будь-яка Держслужба кінематографії. Тільки не наша. Проект так довго чекав фінансування, що дочекався біди — здоров’я старенької бразилійки Фросі погіршилося, зніматися вона вже не змогла. А її чорнобильська копія, сестра Настя, продовжувала жити серед радіації.

О. Самолевська змушена була переписати сценарій, залишивши зйомки тільки у чорнобильській зоні, додавши долі інших старожилів. Під новою назвою “Там, де вмерла Україна” проект не пройшов конкурс. Наступного року на конкурс була повернута стара назва “По той бік ночі”, і проект вдруге було схвалено до фінансування. Але повнометражний проект чомусь запланували як короткометражку, незважаючи на слушні доводи члена комісії мистецтвознавця Володимира Войтенка.

За заявою режисера та згодою голови Держслужби кіно П. Іллєнка було вирішено перенести виробництво фільму з приватної на державну студію. Замість запуску у виробництво фільм, який треба було закінчити ще п’ять років тому, викреслили з плану без попереджень, на стадії сценарію, а щоби надати вбивству риси законності, проект ВЧЕТВЕРТЕ погнали на конкурс, де при перегляді фрагментів інтерв’ю чомусь зник звук…

Що ж, в епоху дзвінких обіцянок і високих, але порожніх слів талант, вочевидь, приречений на страждання. І все ж, Ольга Самолевська продовжує їздити у чорнобильську зону до самотніх старожилів, продовжує возити їм гуманітарну допомогу і вірить, що питання з кіновиробництвом колись вирішиться — і вона, як завжди, з головою пірне в роботу. А її новий повнометражний документальний фільм “По той бік ночі” явить нам, глядачам, долі й недолі тих мужніх людей, котрі залишилися вірними рідному краю в лиху пору найчорнішої біди.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment