Олена СЕМЕНОГ,
доктор педагогічних наук, професор, м. Суми
У приміщенні Національного центру ділового та культурного співробітництва “Український дім” відбулася щорічна міжнародна спеціалізована виставка “Освіта та кар’єра—2016”. З ініціативи співробітників відділу змісту і технологій навчання дорослих Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України, які щорічно беруть активну участь у проведенні заходів у рамках виставки, було організовано презентацію збірника наукових праць “Освітній україноцентризм Георгія Філіпчука”*.
Головні герої цієї незвичайної книжки — Україна і глибинна Любов до Людини, Віра в її духовні сили. Основу унікальної праці складає творчий доробок Георгія Філіпчука, пронизаний ідеями філософії серця Григорія Сковороди, святого Яна Павла ІІ, митрополита Андрея Шептицького, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова про поєднання внутрішньої потреби у свободі із зовнішнім соціальним життям особистості, педагогіки добра Івана Зязюна, педагогіки “сродної” праці Неллі Ничкало.
Оригінальна структура книги, сім енергетично потужних розділів. Перший розділ “Громадянин і науковець” відомі вчені, політики, українські громадські діячі присвячують розгляду “духу, що ніколи не перебуває у спокої” (М. Жулинський), “самоосягненню Георгія Філіпчука в системі винятково національних координат” (П. Мовчан), “Яконцепції” науковокультурологічної творчості (Г. Васянович), “величі і тендітної людської душі побратима” (І. Зязюн), філософії і педагогіці любові вченого, громадського і політичного діяча (Н. Ничкало), історика й любомудра, побратима і товариша (колегиосвітяни Буковини). У третьому — сьомому розділах ці концептуальні ідеї отримують розширення і поглиблення: автори розглядають проблеми методології національної освіти, висвітлюють традиції та інновації у педагогічній освіті, соціокультурні, ідейні, історичні, педагогічні засади націєтворчості, специфіку українського освітнього ІТпростору. Проблеми, порушені у статтях, актуальні, науково нові й мають прагматичний запит у наукових колах і поміж громадськості. Узагальнимо позиції дослідників.
Георгій Георгійович Філіпчук, зазначають друзі і колегиосвітяни, походить з корінних “пластів” українського народу, із міцного духом працьовитого роду, в якому не шукали гіркого меду слави, натомість виховували прагнення до освіти й освіченості, почуття гідності, стійкість духу, шляхетність і повагу до “сродної” праці. Народився Георгій Філіпчук на Святого Миколая (19 грудня) в селі Киселів на буковинській Кіцманщині. Закінчив історичний факультет Чернівецького університету імені Ю. Федьковича, працював учителем історії в середніх школах Заставни і Чернівців, методистом Чернівецького обласного інституту вдосконалення вчителів. Пройшов шлях від інспектора до начальника Чернівецького обласного управління освіти, очолював Чернівецьку обласну державну адміністрацію. Тричі обирався народним депутатом України, був головою Комісії з питань екологічної політики та головою Комітету з освіти і науки, членом Президії Верховної Ради України. Працював головним науковим співробітником Науководослідного інституту українознавства МОН України та Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України, викладачем Чернівецького університету, генеральним директором державного підприємства “Український науководослідний центр проблем стандартизації та якості”, міністром надовколишнього природного середовища. Георгій Георгійович Філіпчук є іноземним членом Російської академії освіти, академік Міжнародної слов’янської академії ім. Я. А. Коменського, Почесним доктором Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України.
Науковопедагогічна громадськість України і зарубіжних держав шанує глибокого дослідника. Фундаментальні монографії та посібники Г. Філіпчука (“Розвиток освіти в багатонаціональних регіонах”, “Українська етнокультура у змісті національної загальної та педагогічної освіти”, “Екологія і політика” (у 2х томах), “Громадянське суспільство: освіта, етнокультура, етнополітика”, “Екологічна політика: національні та глобальні реалії” (у 4х томах), “Сталий розвиток та екологізація суспільства”, “Філософія екологічної освіти сталого розвитку”, “Національна освіта: особистість і суспільство”, “Націєтворчість освіти” написані з актуальних проблем сьогодення української нації і державного будівництва, складних та наболілих (бо “після хліба найважливішою є школа”) проблем якості освіти, затребувані сучасною гострою кризою в Україні і привертають увагу педагогів і психологів, соціологів і політологів, можновладців і всіх громадян України. У кожній книзі органічно поєднуються етнокультурологічний, аксіологічний, культурологічний, випереджувальний підходи до розв’язання численних освітніх і наукових питань, вирішення яких залежить від розуміння державою, кожним із громадян, а вчителем, викладачем насамперед потреби “олюднювати Людину” (І. Зязюн). Монографію “Націєтворчість освіти” (2014) присвячено академіку Івану Андрійовичу Зязюну, який доводив необхідність формування на якісно вищому рівні громадянської й політичної свідомості народу, плекання національної гідності, честі, почуття гордості за Україну, поваги до власної історії, культури, науки, духовності рідного народу.
Міцними скрижалями життєдіяльності і книг Георгія Філіпчука є духовність, націєтворчість освіти, педагогіка громадянськості. З притаманним йому вмінням проникати в сутність подій, використовуючи широку ерудованість і логічно висновуючи доказову систему, вчений, політик і громадський діяч доводить просту істину: народ стає незалежним не стільки силою зброї, скільки силою національного духа. Серед найважливіших завдань, цілей, функцій сучасної української національної освіти бачить творення духовності народу, олюднення людини. “Силу духу і гідності не можна компенсувати великим військом”. “Духа не вгашайте! (Ян Павло ІІ)”, — пише Г. Філіпчук, подивімося на власну історію, культуру не чужими, а своїми очима.
Мислитель переконливо доводить, що однією з головних причин нереалізованості національної ідеї є низький рівень самосвідомості народу і його очільників, брак єдності народу, зрадництво у найвищих ешелонах влади, деукраїнізація, слабко сформоване почуття громадянськості й патріотизму. “Гідний громадянин світу — тотожний громадянину і своєї рідної землі, власного етнічного світу. Ця якість появляється не стихійно чи біологічно, а завдяки складним суспільним трансформаціям, головне місце в яких посідає освіта”.
Якщо хочемо, щоб нас поважали інші народи, — писав М. Грушевський, — треба почати поважати нарешті самих себе, дуже важливо мати власне, національне, бо “і в нас є своє, наше, і понашому написане” (О. Потебня), і “наш люд має, на щастя (В. Стефаник), багато сили, щоб родити Шевченків, Федьковичів, Франків, які “не дозволять собі проярмаркувати інтереси того люду”. Слова відомих мислителів Г. Філіпчук підтверджував своєю “сродною” працею ще як учитель історії; його “свобідні”, “правдиві” уроки про Голодомор, боротьбу воїнів УПА, істинну історію рідної Буковини готували вихованців до справжнього життя.
Національна освіта, — доводить Г. Філіпчук, — патріотична, громадянська освіта, що ґрунтується на глибинних духовних основах — людино й культуроцентризмі. Найсучасніша педагогічна система, наймодерніші суспільні технології неспроможні виховати гідного громадянина світу без поваги до своєї Вітчизни, землі, історії, рідної мови і літератури, традиції, власного “Я”. Академік Г. Філіпчук розкриває гуманістичні цінності освіти крізь призму “педагогіки добра” Івана Зязюна і “педагогіки людськості” Неллі Ничкало як “розумної педагогіки, що розвиває любов до людини і людства”.
Активізовувати національні ресурси, людський капітал суспільство здатне лише тоді, коли високим буде соціальний і моральний статус педагога, учителямайстра (який має бути наділений здатністю виховувати “людину в людині” з високим рівнем національної самосвідомості, толерантністю), коли соціокультурні й економічні, правові й політичні умови дозволятимуть значно підвищити престиж учительської професії, а сам педагог матиме мотивацію і можливість безперервно вдосконалюватися.
Громадський діяч, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка розглядає роль і місце просвіти і освіти як складові етнополітики, її важливість у формуванні здорової нації, доводить, що держава і громадянське суспільство мусить підтримувати національну освіту і виховання, бо саме освіта завжди суттєво впливає на розвиток інтелектуальних, моральних потенціалів особистості, матеріального і духовного життя суспільства, рівень конкурентоспроможності держав і народів. Вагомим, чесним і гострим є слово Георгія Філіпчука у всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти”. Кожна стаття (їх більше 200) — це вистражданий крик душі, заклик до подолання байдужості, черствості й бездіяльності, — наголошує Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка і цитує статтю публіциста “Virbus unitis” (2014): “…осмислення власного національного буття можливе лише через осягання національної культури в її цілості й взаємодії… Гуманітарна політика впродовж більше двох десятків років страждає кульгавістю й запопадливістю до чужих, часто насильно привнесених “цінностей”. Чим швидше прийде це усвідомлення, тим більше унеможливлюватиметься небезпека розчинення національної історії, культури в “загальнолюдській”, “спільній” моделі, яка давно інфікована ідеологічнополітичним вірусом”.
Національній освіті, доводить Г. Філіпчук, необхідний постійний діалог як синтез, взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. На підтвердження цих постулатів дослідник наводить аргументи К. Ушинського, котрий писав, що, ідучи в Європу, нам варто взяти в західної освіти одну важливу рису — повагу до своєї батьківщини, бо без патріотизму немає людини, а також Б. Грінченка, який зазначав, що у загальнолюдську сім’ю треба йти з власним доробком, якщо ти у спільний дім зайшов у двері, а не через вікна, то де твоє власне, національне “Я”. Європейська сім’я — це великий оркестр народів, де кожен інструмент має свою тональність, Україна, її національна освіта мають посісти в ньому гідне і належне місце. Наша “мелодія” мусить ґрунтуватися на інтелектуальних, духовних, матеріальних цінностях власного народу.
Болюче питання для Г. Філіпчука і питання української мови, що є фундаментом національної ідеї; вчений пропонує сутнісно посилити допомогу в мовнокультурній сфері своїм співвітчизникам за кордоном; розгорнути урядову мовну і гуманітарну програми українського книгодрукування, перекладу світової літератури; розширювати українськомовну мережу шкіл, вишів, усіх навчальних закладів; мова має консолідувати суспільство. Наукова і націєтворча позиція дослідника завжди чітка, а тексти часто заряджені особливим полемічним зарядом. Він тонко відчуває рідне слово, уміє зацікавити читачів і “не відпускати до останнього рядка” предметом досліду, розвитком теми та переконливістю вмотивованих і глибоких аргументів.
Розділ 3 “Світовідчуття і чин просвітника” репрезентує тези, цитати з науковопубліцистичного доробку Майстра, що узагальнений під девізом “Світ варто бачити своїми очима” за такими номінаціями: “Про світ, державу, народ, національну ідею”, “Про освіту Вчителя”, “Про національні цінності, культуру і мистецтво”, “Екологія душі” у вимірах україноцентризму”, “Громадянський чин”. Відчуймо неповторний публіцистичний талант, самобутній авторський стиль, політ філософської думки, свободу мислення, логіку дискурсу:
Освіта передусім потребує правди і ріднокультурного ґрунту; людям потрібен не аргумент сили, а сила аргументу, яка забезпечить формування такої “педагогіки добра”, яка допоможе народам виробити об’єктивний, гуманний цивілізаційний погляд на події, на явища, факти, які є значущими для національної, європейської, світової історії; щоб стати гідним громадянином світу, насамперед слід бути гідним українцем; Шевченкове Слово — це не просто знання, не просто пізнання нашого Генія. Воно вимагає сьогодні громадянського чину.
Г. Філіпчук дотримується порад Г. Сковороди: “Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху поживи, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась”, вимог О. Потебні про нерозривний зв’язок мови і мислення, мови і культури, Ю. Шевельова, котрий доводив: “Мова — це не так слова, як поняття і образи, виплекані на власнім національнім ґрунті, на ґрунті національної психології”.
Ораторський хист Георгія Філіпчука дозволяє тримати у неослабній увазі будьяку аудиторію і залишає в кожного бажання слухати ще і ще. Ідеться про мовленнєвий артистизм, мовленнєвий магнетизм, уміння викликати емоційнопочуттєвий відгук у реципієнтів, створюючи біля себе емоційне біополе. Іван Андрійович Зязюн з теплотою душі писав: “Його ораторські здібності завжди тримаються на глибокому змісті його інтелекту й логіки, його естетичних емоцій і почуттів, його волі, його зразкової моральної поведінкової активності. Це важливі складові психологічної Яконцепції (теорії і практики самого себе чи самої себе) кожної особистості. У Георгія вони величні гуманістичні і, як правило, для Вітчизни, для народу, для конкретної людини, для їх благополуччя”.
Надзвичайно сильна, вольова і безкомпромісна особистість. Про таких людей кажуть одним словом: воїн… у товаристві якого ти почуваєшся захищеним і впевненим… (М. Жулинський). Син, котрий без вагань віддає своє щиролюбляче серце МатеріБатьківщині (В. Гошовська).
Ця довговічна книжка стане добрим помічником педагогам, науковцям, студентській молоді, державним службовцям, широкій громадськості.
__________________
* “Освітній україноцентризм Георгія Філіпчука” /редкол.: Н. Ничкало (голова) та ін.; упоряд.: Н. Ничкало, О. Боровік; НАПН України; Інт пед. освіти і освіти дорослих НАПН України. — К.: Богданова А. М., 2016. — 548 с.)
