Ландшафт непощербленої душі

Лірика Люби Проць

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

 

Можливості поетичного голосу обмежені природою таланту. І коли під тиском обставин чи на догоду тенденції поет поривається взяти не свою ноту, то зриває голос. Так трапилося з Рильським при спробі віршувати під Маяковського (“Декларація обов’язків поета й громадянина”). Акт самоґвалтування завершився, як і слід було сподіватися, поверненням на круги своя.

Трагічніше склалося в Тичини. Ступивши на стезю логістики, понятійності, від чого його застерігав Зеров, він втратив чар свого кларнетизму.

Звичайно ж, в обох випадках зловісну роль зіграв прес режиму. Але й сам талант на якомусь етапі може збити його носія на хибну стежку. Спокусити чужою одежею. І хоч явище це переважно минуще, воно здатне підмочити навіть авторитетну репутацію. Тому так важливо не втрачати самоконтролю. Та є поети, яким він дається мовби сам собою. Вони живуть як пишуть. І пишуть як живуть.

“З дідапрадіда — у Дублянах. Тут — глибоке коріння і розлога крона мого роду — і вогнем воєн опеченого, і сибірами обмороженого, і ціпами окупацій перемолоченого… І хоч страшно покалічене древо роду, як і всього мого народу, його болюча пам’ять щемко ворушиться у генах, вперто видихаючи нові паросткипокоління, поміж якими — і моє… У рідному селі мені найзатишніше, хоч і дивується в одному з листів Ігор Калинець: “…І як така поетка може жити в селі? Та, певно, так має бути…”

“Така поетка” — Люба Проць. Мені зрозумілий подив самобутнього майстра з винятковою творчою долею. Жити в селі нинішньому для людини неабияких культурних запитів — ноша, яка під силу не кожному. Знаю лише двох людей із талантом, які не прогнулися під тією ношею. Тамару Журбу з Кіровоградщини і Михайла Дяченка з Дніпропетровщини. Щоправда, перша давно в Аргентині, Михайло ж — у своїй Михайлівці.

Ноша Люби Проць не лишень її не обтяжує, вона — живильне джерело її поезії.

Не відвести очей від вроди

Палких полів, знадливих лук…

Спивають спрагнені городи

Мозольну силу з теплих рук.

 

Підпалить втома мокрі плечі,

Недавні жарти поскубе…

Ще трохи — і розігне вечір

На мідь розпечену тебе.

 

Тоді блаженно потягнутись

І посміхнутись в нікуди.

І гостро так — на зуб — відчути

Кришталь криничної води.

Якнайменше йдеться про ідилічність чи пасторальність сільської аури. Село як жертва корозійних процесів — трагічна тема. Природно, гіркота із супровідних багатьох віршів поетеси. Аж до жорстких іронічних констатацій щодо “сивушного села”, де “репом ошпарені зорі”.

Мотив “зґвалтованої пісні”, ремствування на “хімікати в чистих росах”, неусвідомлена жорстокість батьків, що озивається у дитячій душі “першою зморшкою” (“Притча”), згасаюче у самоті життя (“Баба пішки всю ніч — до зірок”) — усе це вихоплено із конкретики повсякдення.

З книжки “Полювання на світло”:

Які розкішні вишиванки

Імен село моє носило!

Рядочок чорним — то Іванки,

Червоним хрестик — то Данило.

— — — — — — — — — — — —

Та нині — “врємєна крутіші”,

І мода молодих полонить:

Довкола Васі, Вані, Міші,

Каріни, Лєни та Альони.

 

Гойда колисочка дитину,

Принишкнув древній рід в куточку…

Село немов з чийогось тину

Чужу поцупило сорочку.

Село в чужій сорочці — це уривання спадковості, втрата звичаєвості, руйнація національних традицій. Це винародовлення і деградація.

У несподіваному за ритмічним вирішенням “Монолозі польового маку” мовиться про одну з найтяжчих хвороб цивілізації — наркоманію. Жорстокий досвід прожитих літ озоветься у зворушливому вірші “Сестрі”.

Дитинство знало казку. І не знало,

Що є Голгофа в кожного. І в нас.

Про це життя нам потім розказало

Словами болю, сумнівів, образ…

З розказаного життям:

Є кров холодна і гаряча.

Є кров швидка і кров ледача.

Якщо Ти, Господи, єси,

Молю: від рабської спаси!

Цією мініатюрою відкривається найголовніша книжка Люби Проць “Група крові”. Книжка розсунутих сільських виднокругів, виходу на простір, де топоніміка втрачає значення, локальне стає загальним.

Уже й ім’я своє забули

Раби, що звалися людьми.

— — — — — — — — — —

Вік спантеличених традицій

І гнучкошиїх холуїв.

А де ж ті хлопці, що із криці,

Що їм огонь в очах горів?

Ці рядки могли бути написані і в Києві. І якщо вони написані в Дублянах, це означає, що негатив із метастазами. А отже, й відсутність ілюзій стосовно того, що діється на печерських пагорбах.

Звернімо увагу на “вік спантеличених традицій”. Рядок годилося б запатентувати. Так традиції не атестував ніхто. Епітет несе колосальне смислове навантаження. Спантеличеність — це стан оторопілості, розгубленості, непевності, втрати рівноваги. Спантеличити — значить збити з пантелику, загнати в сум’яття і нерішучість. Епітет як стан нинішнього суспільства, що втратило орієнтири.

Звертання до мови:

Качечко моя кривенька,

Підбита московським матом.

І чи можна сказати зворушливіше і точніше? Логічно вписуються в цей ряд і запитанняремствування:

Де поховались радісні джерела?

Без них всихає змучена душа…

— — — — — — — — — — — —

Коли розірвалася нитка ота,

Що в’яже в єдиний народ покоління?

— — — — — — — — — — — — — —

Затемнення місяця — серце болить.

Затемнення сонця

лишає руйнації.

Та що нам робити, о Боже,

коли

Настало суцільне затемнення

нації?..

Ще задовго до крикливої кампанії боротьби з корупцією були написані рядки про “павучу лапу хабаря”.

Серед учителів поетеси з Дублян — багатолітній в’язень сталінських таборів Іван Гнатюк і Ліна Костенко. Вона сама виокремила ці постаті. “Київський Майдан і незабутня зустріч на ньому з Ліною Костенко” — це так з автобіографічної прози “Про себе”. У поезії схиляння перед видатною сучасницею озоветься епіграфами з її творів і чотиривіршем:

Нікчемні ми, тому і судить строго

“Спартанка Києва”. Така — єдина.

З небес високих милосердним Богом

В людський мурашник зронена перлина.

Так, Люба Проць зі школи Ліни Костенко. Школи, не внесеної до реєстру шкіл, але функціональної, попри всі завихрення доби. Бо це школа цокольного поверху, без якого всі інші поверхи втрачають доцільність.

Певна річ, названими іменами лектура поетеси не вичерпується. “І колись, навесні життя, і тепер, у літа зрілі, не спускаю ока з небліднучої свічечки Класики — вічно молодої і прекрасної. У глибокому мороці нинішньої бездуховної епохи саме її Слово, “настояне на коренях віків”, не дає спіткнутися і зійти на манівці, надихає і живить, очищає і служить “лакмусовим папірцем” для рядка порожнього і лукавого”.

Здавалося б, після такого зізнанняосвідчення писати про авторку легко. Лишається хіба що зауважити і виокремити сліди впливів. Та в тімто й річ, що сліди ті майже не зауважуються. Якщо не брати до уваги схожості, яка зближує поетів самостійного думання.

Люба Проць — майстер фіксації перебіжних станів душі (“Літня відпустка”, “Чудово: стелиться дорога…”, “Перебіжиш по струнах літа…” тощо).

Ускладнюється світ — ускладнюється мова поезії. Але в шуканнях нових засобів самовираження часто замагає чинник формотворчий. Внутрішнє заступається зовнішнім. Одежа домінує над плоттю, вмістом слова. Але ж недарма мовиться: зустрічають по одежі, проводжають по уму. Найяскравіша одежа не компенсує відсутності ума. Ум якраз і не любить яскравих барв. Демонстраційність чужа його природі. Йому спідручніше у звичайному вбранні. Він тяжіє до простоти. Простоту часто плутають зі спрощеністю. А розрізняються вони без зусиль: спрощеність — сестра банальності. Справжня простота — складність, яка хоче бути зрозумілою. “Садок вишневий коло хати” і “Тече вода зпід явора”, попри їх позірну невигадливість, — то складність, яка прикинулась простотою, затаїлася поміж рядків і діймає нас звідти чаром, що його ми безсилі передати у словесних формулах, хоч на чуттєвому рівні переймаємося ним дуже гостро.

За усталеною практикою Люби Проць ба ні та й простежується щось більше, аніж сказано. Як у цьому вірші з трьох строф.

Рушаєм. В безвість. В бездоріжжя.

Десь там — дорога і мета.

І висипається, мов збіжжя,

У ніч тривога золота.

 

Ми довго йтимем. Зіб’єм ноги.

І там, де й ворог нас не жде,

Над пругом битої дороги

Хтось тихо зіркою зійде.

Чужинські ватрища не зваблять,

Дасть Бог, приб’ємось до коша,

І щоб при нас — щербата шабля

І непощерблена душа.

Вірш цей — симбіоз зрозумілості й загадковості. Тому й притягує. А непощербленість душі — то передумова й запорука, що таки “приб’ємось до коша”.

Поезія думання тяжіє до лаконізму. Розум у ворожді з багатослів’ям.

Неправда, що натхнення —

розмова двох:

Митець і Бог.

Натхнення — це прекрасний монолог:

Говорить Бог.

— — — — — — — — — — — — —

Дністрова хвиля упівсили

Гойда при березі човна.

Той човен чорно заздрить хвилі,

Бо неприв’язана вона.

— — — — — — — — — — — — —

Всміхалось і жоржинно, й пролісково,

Вело то в тишу, то в далекий грім.

…В громадді слів зумій знайти те слово,

Яке б могло назватися твоїм.

— — — — — — — — — — — — — — — —

— Яке легке перо! Які слова пресвітлі

Пливуть зпід граціозної руки!

… Всміхнеться майстер: у його робітні

Втирають сьомий піт чорновики.

Уміння, не впадаючи в балакучість, висловитися вагомо і переконливо — не з поширених. Пригадується усміхнена “Епіграма” Ахматової:

Могла ли Биче словно Дант творить,

Или Лаура жар любви восславить?

Я научила женщин говорить…

Но, Боже, как их замолчать

заставить?!

Ґандж балакучості не зачепив писань Люби Проць. Доказів предостатньо.

Зіпхнути з уст мовчання плити,

Озватись голосом тривожним, —

Не з кожним слово хоче говорити,

Не з кожним.

— — — — — — — — — — — — —

І мріється на шпиль строфи зійти,

Внизу рядки лишивши блідолиці.

Із лантухом безсонь — уперто до мети

За “золотою ниткою традицій”.

Якщо стислість справді сестра таланту, то поезія поетеси із села Дубляни на Самбірщині — вдячний ілюстраційний матеріал до цієї тези. У своєму прагненні до лапідарності вона вдається навіть до двовірша. “Самоіронічне”:

Так хочеться вершини підкоряти

Рабі обов’язку, пришпиленій до хати.

— — — — — — — — — — — — —

Білу сорочку світ

Зносив до озонових дір.

Здається, лишень Миколі Сому вдалося обігнати усіх у перегонах на ощадність. Його двовірш з рядком, винесеним у назву:

ХАЛТУРНИМ ПОЕТАМ І БІЛЬШЕ НІКОМУ:

А ви друкувалися в серці людському?

Вірші про творчість. Їх багато. “Полотна тиші згорнуто в сувої”, “Облітають весни пелюстково”, “Нарешті муза обігріта”, “Тополі тонкоброві”, “Така велика рідних слів держава”, “Муки творчості”, “Що згубиш — світ не поверта”, “Прозору карамельку дня” і ще, і ще — це майдан поезії і дотичних до неї станів.

Оті бої — страшні й запеклі

З самим собою — не душіть:

Шедеври створюються в пеклі

Епох і власної душі.

Мотив утечі від абсурдної дійсності.

Та тікати — куди? Обіч — тіні високих могил.

В них віками лежить заворожене військо повстале.

Утікати й собі, доки стане і духу, і сил,

До дзвінкої строфи — напростець,

напролом,

напропале.

Є зрозумілий надрив у цих рядках. Для українського поета втеча в поезію — самопорятунок душі. Курс психотерапії у самопародійній, тяжкохворій країні, чиї державні інституції розвалюються на очах. Можливість вижити бодай у віртуальній реальності.

Авторка свідома ілюзійності такої втечі. Один з її віршів — прямий перегук із плужниківським трагікоскепсисом.

Ах, вірші… Вас читає мало хто,

Як у романі — нецікаві глави.

Бо небо вже — неначе решето,

Бо вся земля — мов рана, що кривавить.

 

Затиснеш серце в кулаці — ідеш

Та бубониш: життя —

найбільша драма…

А де світліші роздуми знайдеш,

В яку епоху молоха і хама?..

 

Та попри зло і сотні зол — ти все ж

Засвітишся від радості раптово,

Коли в цій тьмі зненацька віднайдеш

Чиєсь непроминальне, вічне слово.

Тема як тест на справжність поета — тема смерті. Вірш написаний 30 років тому і присвячений пам’яті дорогої людини. Три завершальні строфи:

Життя прекрасне, та жорстокий світ

Не раз напоїть мукою тяжкою.

… З того куточка, де барвінків цвіт,

Мені махає вишенька рукою.

 

Сніги по серце — а вона цвіте!

Сльоза в зіницях — а сміятись буде!

Пребудь, цвітіння болю золоте,

Що пам’яттю собі назвали люди.

 

Легенько душу сиву підведу

І перший раз не усміхнуся дневі.

І крок зроблю. І другий… І піду,

До серця притуливши цвіт вишневий.

Сніги — “по серце” — видих ударної сили. А здатність просвітлюватися смертю — християнська чеснота.

Милі браття мої по крові,

До побачення в небесах!

Пейзажі. Чи не кожен із них — проекція на тайнопис душі з відповідним підсумковим акордом.

У лісів опечалені лиця:

Ледь тримається гілки душа,

Бо морозом підстрелене листя

Слід кривавий по травах лиша.

 

І вороняча хижа голота

Упаде на безкровні ліси…

Та відчиняться райські ворота

І зайдуть в них дзвінкі голоси —

 

Трав зелених, солодкого ґлею,

Трепетлисту, квіток запашних…

Після того, як стану землею,

І моя душа схоче до них.

Навіть самодостатній пейзаж не раз подивує своєю рельєфністю.

Вітер пальці розімнуврозправив

І по білім, де тепла — катма,

Вугликом розтріпаної ґави

Написав розмашисто: зима.

Сад, який “гріє руки до сумних багать”, “стуманілий день, що білий шлях зачовгує до смутку”, “біла тьма снігів”, яка “плечем привалює село”, “останній — непідпалений — листок”, який ще тримає “оборону літа”, день, що “поменшав на пташиний скік” — така ось напрочуд свіжа метафорика. Ніби й безрадісний “Засніжений етюд”, а озивається якоюсь примирливою лагодою і непояснимим щемом.

…А най би усміхнулась хоч одна

Маленька квітка десь за небокраєм!

Лежить вітрами стята далина,

За пастушками поле визирає.

 

Біжить снігами око від села —

За щось, цікаве, хоче зачепитись.

Ні квітки, ні корівки, ні стебла…

Хіба що сісти та сльозою вмитись.

Поезія, що її називають жіночою, у її примітних чи й колоритних одиницях освоєна у нас переважно поверхово чи й не освоєна зовсім. З важко пояснимого — критична стриманість стосовно графічно строгої, ощадної і глибокої Лани Перлулайнен. Не пригадую жодної ґрунтовної статті, їй присвяченої. Принаймні у київській періодиці. Перелік можна продовжити: кожне покоління має своїх не зауважених чи й забутих.

У Люби Проць своя дорога.

— Від болю, Господи, ізбав!—

Бунтує непокірна плоть.

У грудях серце прикопав,

Ох, так неглибоко Господь.

 

І хоч щоразу норовить

У нього вгризтися дебіл,

Благословенна кожна мить

Життя з цикутою навпіл.

Тільки неглибоко прикопане серце здатне вловлювати вібрацію часу, дивувати етичною самовимогливістю, щирістю і шляхетністю тону.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment