Ну і влучно ж колись люди називали свої поселення. Дотепно, з гумором, з відчуттям пракоренів: Дядьковичі, Дитиничі, Тютьковичі, Вовковиї, Жабокрики, Болязуби, Боцянівка, Добриводи. Правда, чужі панизайди дещо нарекли посвоєму: Княгинин, Радивилів, Радянське, Привільне, Жовтневе. Навіть Жабокрики стали Бригадирівкою.
Мене ж доля закинула в село Мокре. Поіншому його і не назовеш, бо не висихали у ньому дорожні ковбані навіть спекотним літом.
Не раз мені, вчителеві Мокренської школи, довелося переносити на собі через болото, бо ж мав гумові чоботи, літераторів, що приїздили на зустрічі з дітьми. Я дозволяв молодим дівкампоетесам осідлувати себе. Тримав їх за трепетні пружні литки і віз до самого порога під веселий регіт дітлашні, якої ходило у цей храм науки близько шести десятків.
Сиділи у класах вони по кільканадцять, по кількоро, а в одному — було двоє: рум’янощока відмінниця Світланка і нещасний хлопчина Миколка. Чого нещасний? А спробуйте бути щасливим, коли тебе на кожному уроці щомиті вчителі на допит викликають.
Він ще перші дватри уроки якось терпить таку наругу над собою, а потім “вимикається”, дивиться у вікно і молиться на дзвінок, що зберігався в учительській, і через кожні сорок п’ять хвилин баламкав у коридорі.
Не давалася хлопцеві наука, не йшла. Злився він на неї. А от душу мав добру і ніжну. За що й любила його Світлана, бо давала щоразу списувати і руку піднімала постійно, аби захистити від учительської напасті однокласника й однопартника.
Була пахуча весняна пора. У селі буяли зеленню городи, цвіли, аж захлиналися в білій повені садки. Те цвітіння виціловували збуджені бджоли і чманіли. Сонце пускало по класних дошках веселих зайчиків. Потріскані грубки, підліплені і підбілені, відпочивали від курного вугілля і глибоко дихали через високі комини ще чеської будівлі чистим літеплом неба.
Яка вже там наука!
Дівчаткам чепуритися кортить, а хлопцям — грати у футбол на пасовиську, палити вкрадені у батьків цигарки за клубом і рости, аби швидше утекти від надокучливої науки. Що кому…
А от Миколка якогось дня на перерві приніс до школи лелеку.
— Миколо Михайловичу, він помирає. Я знайшов його у людській озимині. Вже ходити не може, — ледь не плакав хлопчина. — Цей боцюн першим навесні у наше село повертається. Он там на сухому ясені їхнє гніздо. Він пролітав між високовольтними дротами — і його вдарило струмом. Упав — і зламав крило. Тримали його у хліві, а він нічого не їв. Ото й випустили помирати.
Я оглянув знесиленого нещасного птаха. Поламане крило розпухло і гноїлося.
— Миколко, — прошу, — біжи до фельдшерки. Нехай вона дасть шприца і пеніцилін.
Поселили ми лелеку у шкільній комірчині. Через кожні шість годин я давав йому укол під крило. Дивно, але він, як людина, мужньо терпів біль, дивився на мене круглими терновими очима і тільки деколи шипів: шшшш.
Дітлахи почали носити нашому хворому жаб. Ставили відро із тією живою їжею перед ним. Він зводився на ноги, запускав дзьоба у каламутну воду, ловив голопуцька, виймав. Якусь мить, наче придивлявся, хто це, потім клацав дзьобом, аби приголомшити жертву, і напівживу ковтав.
Лелека показав нам, які жаби неїстивні. Він їх сердито жбурляв назад у відро і відвертався, даруючи їм життя.
Невдовзі пухлина у лелеки зникла. Можна було промацати зламані кісточки, і, о горе, вони вже почали неправильно зростатися.
Готую хитромудру шину, бинти, кличу на підмогу вчителя біології і ламаю сердешному птахові неправильні зростки. Він міг би нам повибивати очі, але, виявляється, що ця птаха вірить людям і тільки стогне та шипить. Перетерпів і, забинтований, стишився.
Так у школі з’явився ще один вихованець, котрий, освоївшись, почав повагом походжати по шкільному подвір’ї. Грів своє крило на осонні ловив у траві жуків, черв’яків, одганяв сільських котів та собак.
Минула пора іспитів. Прийшло літо.
Ми з Миколкою і Світланкою гонили нашого буслика на випас у довжелезну канаву за селом. Запустимо його у рогіз, де води по щиколотки, — самі розійдемося у два боки на чималу відстань. От він іде в один бік, їжу собі виловлює. Гляне, що хтось над канавою сидить, — поверне назад. Отак напасеться, напасеться — і до школи у комірчину.
Добиратися мені з міста в село Мокре було далеченько, та й моя відпустка уже починалася.
Сім’я бажала похлюпатися у теплому Азовському морі.
Хоч сам — у приймаках, та забрав я птаха у ті ж самі прийми до тещі. І якогось дня, знявши із крила шину, повіз я лелеку в нашу районну лікарню до рентгенолога, який виявився напрочуд доброю і чуйною людиною. Та ще й прізвище мав Лебідь.
Йому вперше у житті довелося рентгенувати білогрудого крилатого хворого, а пізніше і допомогти доглядати його.
А далі була травматологія, куди збіглися лікарі й медсестри. Кожен старався глянути на красеняптаха, що з далекої Африки, де на нього полюють місцеві племена, через мертві піски пустелі добувається до України і вже, певне, не одній українській сім’ї приніс у дзьобі немовлятко.
Травматолог уважно оглянув місце відкритого перелому крила, подивився на знімок, зробив невеличку операцію: видалив кістковий наріст, що випирав через шкіру. Дав дуже дефіцитної мазі для швидкого загоювання.
Дізнавшись, що я сам складав кістки, поплескав мене по плечі і сказав те, на що я так ревно сподівався: “Буде літати”. Усі присутні втішилися за лелеку, як за свого найближчого родича.
Збігло літо, осінь. Розквартирувалася зима у Мокренській школі. Кріпущі морози підступили недоречно, і для буслика довелося шукати тепле житло. На свій ризик я вирішив поселити його у порожній шкільній кімнатинці.
Миколка серед зими умудрявся приносити йому по піввідра жаб, яких вигрібав із болотистого дна сільського потічка.
Хтось із моїх учителів накликав на мене санстанцію.
Приїхав її головний лікар. Побачив нашого красеня, поспівчував мені і дозволив птахові перебути зиму у школі.
Невдовзі зима перехлюпала замерзлими ногами через Мокре і пішла геть.
Шкільний постоялець уже виходив на відтале сонце, грів крило і махав ним, махав, розробляючи для польоту.
Відбаламкав і змовк у вчительській великий латунний дзвінок. Дітям — літні канікули, а мені, директору, прийшла робоча відпустка: власноруч міняю шкільне освітлення. Чорні довгі дроти, на яких у чорних патронах майже над партами висіли жарівки, викидаю геть, а ставлю більш сучасне денне освітлення.
Лелека ходить надовкола школи і заглядає своїм терновим оком на те, що я майструю попід стелею.
Пам’ятаю випадок. Приїхав якось у школу заврайвно із розкішною колегою. Це саме він, коли мені прийшов із Києва виклик на нарадусемінар молодих поетів, сидячи на доброму підпитку у своєму районному кріслі, цмулячи цигарку, прорік: “То ви ще й вірші пишете? Я не бачу потреби вам їхати на цю нараду”.
І тільки інспекторфілолог Микола Миколайович — Царство йому небесне! — перестрівши мене у коридорі, мовив: “Їдь. Я візьму все на себе…”
Отож обдивилися мої гості школу, двір, де стояв смішний дідуган, вирізьблений мною із грубезної колоди дітям на радість. Попався їм на очі і наш лелека.
Жодних емоцій не проступило на обличчях. Уже сідаючи у легковика, дама раптом випалила, показавши свою комуністичну “бдітєльность”: “А що це ви, Миколо Михайловичу, розводите у школі лелек та ще й одягнені у джинси. Ви ж — директор. Як ви можете пропагувати буржуазну моду? Не харашо…”
Усміхнувся я про себе і сплюнув услід даленіючому районовому начальству.
Літо наповнювало теплими бурштиновими медами земні стільники. На шкільному дворі стала і запахла копиця скошеної отави.
Наш буслик злітав уже на неї і звідтіль заглядав кудись понад школою, понад деревами у небесні блакитні простори із білими високими скиртами хмар. Щось собі постійно і вперто думав, чистив пір’я та злітав зі свого сідала, тримаючись на крилах уже кілька десятків метрів.
Невдовзі подався він уздовж сільського потічка у зарості комишу та очерету, де часто міряли мокренські мочарі інші старі і молоді лелеки. Можливо, пару свою шукав.
Це було вже після Спаса. Я по обіді, обходячи сільські калюжі, пішкував уздовж залізничної колії. Ще здалеку побачив на металевих електропідпорах на місці зупинки електрички пару білоперих лелек. Звідки вони тут? То ж наче давно вже відлетіли їх родаки у вирій. Пришвидшив крок.
— Бусю! Буслику! — загукав я, впізнаючи його, бо час від часу він ще підсмикував загоєне крило.
І, о диво! Пара знялася, полетіла просто на мене. Широкі дужі крила засвистіли за півметра над моєю головою.
— Бусю! Буслику! — розчулено гукав я. Птахи зробили коло і знову пролетіли наді мною так, ніби хотіли, аби я подав їм руку. Вони протинали осінню холодніючу синь і даленіли.
Це було найдорожче прощання у моєму житті.
