Сергій ЛАЩЕНКО
Якщо з якоїсь причини краєзнавцеві недоступні архіви, він може отримати майже вичерпну інформацію про регіон, відвідавши місцевий цвинтар. Якщо цвинтар старий, вам особливо пощастило! Варто лише не полінуватися вивчити написи на хрестах та надмогильних пам’ятниках. А ще варто звернути увагу на те, наскільки доглянуті могили, дешеві чи дорогі надгробки та якою мовою виконані написи. Для прикладу візьмемо цвинтар Таращі — невеликого районного містечка, що на півдні Київщини, практично в центрі України.
Поляки протрималися
понад сто років
Частина цвинтаря заросла кущами і чагарниками — доглянутих і впорядкованих могил там небагато. Виявляється, в цьому місці багато поховань 1932—1933 років. Багато людей тоді вмирало… Тож подекуди й нащадків, які могли б доглядати за могилками, не лишилося. Спробував аналізувати, якою мовою здебільшого виконували написи. Швидко вивчив закономірність: наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття переважала російська. Є кілька написів польською. Останні “польські” поховання датовані 1908 роком. Можливо, були й пізніші, але не збереглися. Мимоволі позаздрив полякам: польськість протрималася понад сто років! З 1793 року ця частина Київського воєводства відійшла до Росії, та попри таку ось тривалу і неминучу русифікацію поляки протрималися довгенько. Але, обходячи старий цвинтар, звернув увагу: на новенькому і ошатному надгробку Михайла (1903—1971) та Олександри (1903—1998) Ходзіцьких (прізвище явно польське!) нащадки вирізьбили православний хрест та й усі написи зробили українською. Отже, достойно переживши період русифікації, навіть найстійкіші поляки Таращанщини врештірешт ставали православними українцями.
Прізвища свідчать про етнічні корені
Про що говорять прізвища: Поліщук, Подольский, Запорожець? Про те, що предки (можливо, й дуже далекі) цих таращанців походили з Житомирщини або Рівненщини, з Вінницької чи Хмельницької областей… Ну й, безумовно, з нашого славетного Запоріжжя. Прізвища Лях, Литвин, Літовченко, Москаленко, Турчин, хочнехоч, а таки вказують на етнічні корені. За дореволюційною статистикою відомо, що в Таращанському повіті проживав лише один(!) магометанин. Євреї ж були найбільшою національною меншиною аж до 70х років минулого століття. Після них — поляки (доки не асимілювалися) та росіяни. Був чех Новотний, німецький барон Лінсенбарт та ще кілька кавказців. Можливо, порізному цікавим було їхнє попереднє життя, і суспільний статус цих людей був різним та всіх їх, врештірешт, урівняв таращанський чорнозем…
Таращанці до революції
мали дещо інші імена
Звісно, тиск на українців в умовах Російської імперії був значно сильнішим, ніж на поляків. Якщо ідентичність останніх ще сяктак консервував католицький костьол, то православна церква намагалася якомога швидше переробити українців на росіян. А ще звернув увагу, що на старих надмогильних пам’ятниках тогочасні імена суттєво відрізняються від нинішніх. Якщо людина народилася до 1917 року, то у неї був великий шанс прожити все життя Дем’яном, Устимом, Агапієм, Миною, Анфимом, Трохимом або ж (якщо це жінка) Палагеєю, Килиною, Єфросинією, Тараскою… Це вже потім побільшало таких імен, як Петро, Микола, Михайло, Сергій, Андрій, Юрій або ж Оксана, Олена, Валентина, Наталія…
Прізвища теж видозмінилися. Сотниченко — це хто? Син чи внук сотника. Але й дотепер таращанці найчастіше вимовляють це слово як “Сотніченко”. Напис на хресті “АтаманенкоКрепак Ефросиния Назарьевна (1989—1934)” також свідчить про певний ступінь зросійщення корінного люду. Звісно, мало би бути: “ОтаманенкоКріпак”, адже це суто українські прізвища. Але що вже тут поробиш, коли ми сотні років жили під Росією? Якщо нащадки отаманів і сотників ставали кріпаками, то перейменувати прізвище “Кріпак” на “Крепак” — простіше простого.
Український патріотизм зріс
у 90ті роки
Українські написи з’являються на похованнях, починаючи з 1929 року. Їх не так уже й багато: максимум 40 %. І це попри те, що не менш 90 % населення Таращі розмовляло українською або ж володіло нею. Очевидно, в попередні десятиліття значна частина таращанців мала певні мовні комплекси. Адже дефакто українська була розмовною, але не державною. Більш універсальною вважалася російська. А ще існував певний страх бути звинуваченим в “українському буржуазному націоналізмі”. Мовляв, говорити українською ще можна, а ось зробити українськомовний напис на могилі батька чи матері — це вже серйозніше… І все ж, 30 % — 40 % таращанців навіть тоді вибирали рідну мову. Були сентиментальнішими від інших? А може, патріотичнішими, сміливішими? Тепер уже непросто відповісти на це запитання — хіба що місцеві краєзнавці проведуть масштабне опитування родичів.
* * *
Зміни намітилися наприкінці 80х років. Уперше за роки радянської влади маятник хитнувся у бік української мови. А після проголошення Незалежності чинник страху взагалі відійшов у минуле. За короткий час відсоток українськомовних написів наблизився до 90. Приблизно стільки ж містян тепер розмовляє українською. Нерідко можна побачити, як поряд кілька могил, що належать одній родині, а мови на них — різні. Більш давні написи — російською, а поряд українські — більш пізні. Ось поряд три поховання: батько “Росинский Трофим Данилович” — помер 1979 року. Епоха застою, пік русифікації. Але син уже — Росінський Степан Трохимович (помер 1994 року), та й на могилі внука Росінського Сергія Степановича, померлого 2003 року, також українськомовний надгробок. Мало того, українська мова присутня навіть на пам’ятнику одного з нащадків австрійського цісаря! Це здається майже неймовірним, але фото підтверджує: “Кустовська Оксана Савівна — правнучка Франца Йосифа, імператоракороля АвстроУгорщини (1911—1991)”. Виявляється, була там якась романтична історія, про яку родичі боялися розповідати. Бо це був би зайвий доказ належності до експлуататорських класів, а більшовикам дай тільки зачепитися… І тільки в українські часи люди перестали боятися.
Чорноземи Надросся —
головний союзник українства
Місцеві краєзнавці кажуть, що Тараща витримала дві хвилі помірної русифікації: перша була ще в царські часи (1895—1906 роки), коли тут квартирував драгунський полк. Дружинами драгунів ставали місцеві українки, а прізвища новоутворених родин були вже російськими. А друга хвиля була вже після війни. Приїжджих тоді було не так уже й багато, бо в місті не було ні великих заводів, ні масштабного будівництва. Тому їхали сюди лише радянські чиновники, партійні працівники та колишні фронтовики, які знайшли на полях війни дружинукраїнок… У більшості своїй вони до кінця днів розмовляли російською, але діти їхні вже знали дві мови.
* * *
Про рівень інтеграції росіян у життя таращанського краю говорять українськомовні написи на надгробках: “Орєхова Євгенія Єфремівна (1896—1978)”. Нагадаю, що драгунський полк стояв у Таращі з 1895 року. То може… Чи це лише випадковий збіг? Або ось: “Платонов Олексій Іванович (1915—2008) Сумуємо, пам’ятаємо, рідні”. Платонов міг би бути й учасником Другої світової. А найкрасномовнішим є напис на хресті при вході до цвинтаря: “Світла пам’ять Кузнєцовим — Аксінії, Наталії, Івану, Меланії”.
Таращанці пам’ятають найкращих. А найкращі тут рано чи пізно стають українцями. Ще б пак — на таких чорноземах!
* * *
…Завершуючи свою мандрівку в минуле, я не міг не зупинитися біля дуже дорогого мені пам’ятника з написом: “Заслужена вчителька УРСР Левковцева Тамара Олександрівна (1916—1970)”. Тамара Олександрівна викладала у нас українську. І в тому, що я тепер ось так трепетно ставлюся до минувшини рідного краю, — є чимала її заслуга.
