Любов ГОЛОТА
11 травня 2016 року Героєві України, депутату Верховної Ради України 8-го скликання, делегату Парламентської асамблеї Ради Європи, старшому лейтенанту Збройних Сил України Надії Вікторівні Савченко виповнилося 35 років.
Її ім’я стало відомим в Україні і в світі 8 липня 2014 року, коли ЗМІ сповістили, що українську льотчицю ще в червні захопили терористи, незаконно і проти її волі вивезли в Росію, і перебуває вона в одиночній камері воронезького слідчого ізолятора. Того ж дня Президент України Петро Порошенко дав розпорядження Міністерству закордонних справ і Генеральній прокуратурі зробити все можливе, аби повернути Надію Савченко в Україну. Відтоді всі небайдужі люди, світова громадськість, політики найвищих ешелонів знають, як складалося Надіїне в’язничне життя: СІЗО-3 м. Воронежа, СІЗО-6 м. Москви, Донецьке СІЗО в Ростовській області, Новочеркаське СІЗО.
Більш ніж тридцять томів сфабрикованих путінськими слідчими звинувачень у причетності до вбивства двох російських журналістів у червні 2014 року і вирок, що передбачає позбавлення волі на 22 роки. Українська бранка з самого початку відкидає звинувачення: “Я невинна, і брехати, і оббріхувати себе в обмін на зменшення терміну ув’язнення не стану. Честю, совістю і правдою не торгую!”
Незламна, нескорена, мужня “всеукраїнська неслухнянка”, політичний в’язень, Надія продемонструвала світові безпрецедентний опір, витримавши дві довгострокові голодівки і третю суху (як ніхто до неї). Її промови на судах і листи з ув’язнення, крім позиції воїна і громадянина, вражають особливою життєвою силою. Навіть путінська імперська машина буксує перед її правдою. Тою правдою, яку ця людина виростила в собі — як незламний стрижень у ставленні до України, до роду, до себе самої.
Без жодного пафосу, із вражаючою відвертістю написала Савченко свою книжку “Сильне ім’я Надія”, яка вирвалася на волю і побачила світ 2015 року. Перепросивши читачів за буденність викладу, авторка не перепрошує (і не могла б за це вибачатися!) за ті всі, часом абсурдні, ситуації, в які вона потрапляла на своєму шляху до неба. Аби стати льотчицею, їй довелося дізнатися й пережити неабиякі подробиці армійського життя, через які читач нарешті може уявити всі проблеми, які існують у наших Збройних Силах. Тож, читаючи, мрієш, аби Надія Савченко швидше вирвалася з російського полону і, як народний депутат, взялася за їхнє вирішення… До речі, проекція прочитаного на майбутнє політика Н. В. Савченко виникає неоднораз, до того ж, у суспільстві бродять-виброджуються питання: що робитиме Надія Савченко у ВР, у партії “Батьківщина” як № 1 виборчого списку, чи буде протистояти корупції, чи піде на наступні президентські вибори, чи не мріє очолити Збройні Сили. Їх досить широко поширюють. Хтось, нарікаючи на вічні й новітні українські проблеми, стверджує, що Надіїн довгий полон тому такий довгий, що “там, на горі” не хотять її повернення в Україну. Хтось, із “диванної сотні”, намагається понизити її моральний авторитет, натякаючи на “непросту” вдачу і вчинки. Хтось просто не по-чоловічому заздрить і боїться. Але всі випади проти легко спростовуються тією відвертістю і безстрашністю, з якою Надія розповідає про себе. Не “солдат Джейн”, а саме вона, “дівчина із звичайної родини” проявила такий характер, таку вдачу, якої годі шукати серед літературних і кіношних героїв.
У кожного з нас є ті запитання, які хочеться поставити Надії. Аж раптом її черговий вчинок, лист із-за ґрат, хід її справи відповідають тобі краще, ніж будь-які відвертості. Так само, як терпіння, мужні й розумні дії матері, Марії Іванівни, молодшої сестри Віри, яка, без перебільшення, за ці два роки стала адвокатом, міжнародним посланцем, Надіїним речником. Отже, йдеться про українську родину, яка мислить себе й існує винятково в українському державному просторі. “Якби ж то таких родин було більше”, — подумаєш і зрозумієш, що свята жіноча трійця Савченків явила не лише тобі, а й світові силу, дух, посвяченість українців свободі, незалежності, відданості рідній землі. І що є сподівання на позитивну відповідь у майже риторичному запитанні: чи багацько нас є?!
…На якомусь із судів Надія притулила до ґрат клітки, у якій її тримали, аркуш паперу з написом: “Люблю Україну. Сильно-сильно”. Більш зворушливого освідчення своїй державі я не чула й не читала. І, головне, не сумнівалася в його правдивості й секунди: це голос серця. Це жіноча вразливість і ніжність, що притаманні Надії, але які їй повсякчас доводилося й доводиться приховувати. Пройшовши і долаючи неймовірний шлях, визначений якоюсь верховною долею, Надія не втратила цієї своєї природної і вродженої зворушливості, а це завжди свідчить про невичерпність натури. Отож уявімо лише собі, якими силами душі оплачені ця усміхненість, ця легкість, ця мужність… І не треба порівнювати її з Жанною д’Арк, героїнями ІІ Світової… Вона — така одна. Вона — Надія Савченко. І ми дякуємо Богові, що дав народитися їй українкою (за О. Гончаром). І саме в наші часи, сповнені болю втрат і сумнівів у правді. Вона — Наша Надія.
Що побажати Надії? А що бажають життю? Щоб воно тривало, буяло, цвіло. Щоб Надія не полишала нас, була з нами. А все інше вона нам явить, оприлюднить, — переконає в своїй правді. Повертайся, Українко!
Живи, Надіє! Люби — сильно-сильно.
