Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ, смт Муровані Курилівці
У дні, коли агресивні безперервні напади російських військ на нашу землю не припиняються, підпорядкування Української Православної Церкви Московському Патріархату вже дуже намуляло, накипіло на душі, стало притчею во язицех. Московська ієрархія у нашій державі — це п’ята колона, яка таємно тягне руку за Кремлем, промосковське духовенство служить інтересам Росії.
Спогад паломниці Марії: “У Почаївській лаврі я пішла до сповіді. Священик зразу запитав:
— Ви звідки родом?
— Зі Львівської області.
— Таких ми не сповідаємо, — суворо, категорично, навіть вороже, наче якомусь злочинцеві, відповів мені Божий слуга. Я відійшла як опльована — так мені вже не раз було. Нас ненавидять за любов до українства…”
Слухаю це сумне зізнання і не дивуюсь: Почаївська лавра має духовну семінарію Московського Патріархату. Там, на українській землі, російські викладачі набивають руку на молодих українцях, вчать їх тримати Україну в пазурах кремлівського двоголового орла.
А православні українці Московського Патріархату підтримують Путіна і патріарха Кирила, урочисто моляться за нього, звичайно, російською мовою. Нам докоряють: “Українська мова, як і Православна Церква Київського патріархату — не канонічна, не узаконена Вселенським патріархом — то і молитва українською до Бога не дійде”.
Виникає злободенне запитання: “А як же московська влада добивалась канонічності?” У ХV ст. Київ занепав, православний люд на українськобілоруських землях страждав від утисків уніатів. А московські князі плекали свої амбіції, захоплювализбирали сусідні землі, зміцнювали державу. Тому київські ієрархи покидали небезпечне місто над Дніпром і перебиралися жити у безпечну Москву.
1448 року Константинопольський патріарх прислав на Київський митрополичий престол свого кандидата, який поїхав не в Київ, а зразу в Москву. А тут місцевий князь і не збирався виконувати вимогу візантійського первосвященика — він скликав Собор своїх єпископів і на ньому, незважаючи на волю патріарха, цього кандидата прогнали, а митрополитом на всю Русь вибрали рязанського єпископа Іону. Після смерті предстоятеля Іони з ініціативи московського князя, не питаючи благословення у Царгородського патріарха, Собор єпископів обирає митрополитом свого кандидата.
Незгода Константинопольського первосвятителя залишилася голосом волаючого в пустелі. Так Московія свою канонічність встановила зовсім не канонічно, зробила перший крок до втілення ідеї: “Москва — третій Рим”.
У ХV—ХVІ ст. збіднілі під владою ісламу східні патріархи приїжджали у підлеглі митрополії просити милостиню. 1587 року Константинопольський первосвященик Єремія прибув до Москви. Цар Федір і Борис Годунов його урочисто зустріли, щедро обдарували і попросили оформити їхню державу патріархатом. Єремія довго відмовлявся. Та Борис Годунов зі свитою підкупом, обіцянками, таки схилив Єремію до згоди — і він 1589 року висвятив Іова патріархом Московської держави — і відтоді його у молитвах почали поминати після єрусалимського патріарха, тобто на п’ятому місці. Москві цього було замало, наполягала скликати новий патріарший Собор, на якому розглянути її претензію на третю сходинку. 1593 року у Константинополі відбувся церковний з’їзд, який порядок патріарших кафедр залишив без змін. Але цар Борис Годунов та вищі ієрархи самі виконували свою забаганку.
Через понад 400 років повторюється така сама неправда: на зустрічі Римського Папи з главою РПЦ Кирилом Гундяєвим у Гавані на Кубі (2016 рік) путінські пропагандисти назвали Московського Патріарха першим православним патріархом світу.
Але вражає інше. Владика Кирил ницою лжою вводить в оману світове православ’я: заохочує вірян України до суспільної гармонії, до миру, а війну Росії проти нас називає священною, підтримує агресію Путіна, освячує зброю на вбивство братів.
Та повернімося на 300 років назад. Михайло Грушевський пише, що за гетьманів Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького наша Церква була канонічною — під омофором Константинопольського патріарха. А після прийняття Україною протекції Москви 1654 року, цар Олексій і патріарх Никон вимагали від Б. Хмельницького покірності і в церковній сфері. Але гетьман і Київський митрополит Сільвестр Косів ніяк не погоджувались: “То буде згубно для України”. Тоді цар і його уряд терпляче вичікували, шпигували за церковним життям України. Смерть митрополита Київського Йосифа Тукальського, ревного захисника незалежності церкви, стала тим зручним казусом, на який розраховувала Москва. Тож прихильно, зичливо, привабливими обіцянками вони переконували гетьмана І. Самойловича привести Українську Церкву під юрисдикцію Московського патріархату. Гетьман Самойлович знайшов претендента, який сам погодився прийняти посвячення Московського Патріарха, в особі свого родича єпископа Луцького Гедеона князя Святополка Четвертинського. 1684 року до Константинопольського Патріарха прибуло посольство з проханням, щоб новообраний митрополит Київський та його наступники поставлялися у Москві, тобто Константинополь зрікся опіки над Київською митрополією. Царгород рішуче відмовився визнати незаконне приєднання Української Церкви до Москви. Тоді московська царівна Софія звернулася до турецького великого візира (тоді Візантія була завойована турками), який наказав найвищому православному ієрарху поступитися на користь Москви. На рішення патріарха вплинули й щедрі подарунки. Збереглася його розписка, що від московських послів він одержав “три сорока соболів і двісті червоних”. Так за ці срібняки продали і купили Україну.
А в Києві на Соборі єпископів українські ієреї виступали проти поставлення Гедеона митрополитом. У листі до патріарха вони заявили, що не можуть добровільно піддатися під його владу, бо пам’ятали священиківпатріотів, що воєводі Шереметьєву виголосили свій протест: “До митрополита з Москви не вийдемо, замкнемося в монастирях, і нехай нас виволочать за ноги, краще смерть прийняти, ніж мати в Києві митрополита москаля”.
Та московський уряд інтригами, підкупами настирливо рвався підкорити собі Українську Церкву. 5 жовтня 1685 року у Москві зустрічали Гедеона Четвертинського, а 8 грудня того ж року в Успенському соборі патріарх Йоаким урочисто висвятив його на митрополита Київського і прийняв від нього присягу.
І сьогодні промосковські православні християни наче не бачать, як владар Путін і владика Кирил будьяким трибом умертвляють нашу рідну мову, називають її неканонічною.
Яка несумісність: в Українській Церкві — російські ієрархи! Такого нема в інших православних країнах, кожна з них має свою помісну православну церкву, богослужіння — мовою нації, на чолі церкви — патріарх, син свого народу. І українці достойні такої святині.
Просто і мудро цю проблему могли б вирішити парафіяни МП: без суперечок, конфліктів, тихо, спокійно прийти до церкви Київського патріархату. Адже в злуці двох конфесій нема ніяких проблем: у вірі і церквах МП і КП усе спільне. Залишилось тільки зрозуміти, що відстояти незалежність нашої держави і Православної Церкви можна тільки одностайною святою молитвою українською мовою.
