Василь ЦИМБАЛЮК,
заслужений учитель України,
кандидат педагогічних наук,
м. Сквира Київської обл.
Минуло більше як півтора століття від дня народження видатного українського письменника Івана Яковича Франка. А ще його називають титаном праці (згадаймо п’ятдесятитомне видання його творів і знаменитий афоризм: “Лиш в праці і для праці варто жить!”), українським Мойсеєм, який своєю знаменитою філософською поемою створив “другий заповіт українського народу”, як висловився літературний критик Юрій Шерех. Скільки написано наукових і критичних праць про його багатогранну творчість, але, виявляється, великий Франко ще до кінця не пізнаний.
Донедавна ми зі шкільної програми знали такі його твори, як “Борислав сміється”, “Товаришам із тюрми”, написані під впливом перших робітничих страйків у Європі та поширення соціал-демократичних ідей. Навіть не зовсім правильно тлумачили його алегоричний образ каменярів, розуміючи їх як борців-революціонерів, а за текстом — це будівничі і творці нового життя, які не відкидають і мирних шляхів переходу до нового суспільного ладу: “Твердий змуруємо гостинець, а за нами прийде нове життя, добро нове у світ”. І в них у руках були не мечі, а молоти. Вони прокладають шлях у майбутнє. Пригадаймо, що цей поетичний образ народився у поезії Франка тоді, коли він спостерігав, як каменярі прокладали дорогу в горах, лупаючи скалу.
У кінці ХІХ—на початку ХХ сторіччя, коли І. Франко працював над такими своїми творами, як повість про роль інтелігенції в житті народу “Перехресні стежки” та філософська поема “Мойсей”, митець трохи переосмислив погляди щодо подальших шляхів поступу українського народу до свого майбутнього. Про це свідчать його твори “Що таке поступ?”, “Великі роковини” та інші, які донедавна були зовсім невідомі нашим сучасникам.
У програмах з української літератури донедавна навіть не згадувалася публіцистична стаття письменника “Що таке поступ?”, написана ним 1903 року, яка є відгуком на програму-мінімум соціал-демократів (більшовиків). У ній міститься геніальне передбачення автора — характеристика майбутнього тоталітарного режиму “енгельсової держави”, що утвердився в нашій країні внаслідок виконання більшовицької програми. Ця стаття була опублікована 1903 року в Коломиї, а після цього її ніде не публікували, приховували від народу. В Україні ми змогли її прочитати лише в роки незалежності.
Іван Франко у статті розмірковує над тим, що таке поступ у суспільстві: “Що воно таке? — запитують розумніші і найчесніші люди нашого віку, у яких болить душа дивиться на такі суперечності. Невже ж воно так мусить бути? Невже поступ мусить іти раз у раз у парі з чиєюсь згубою, з чиєюсь кривдою?.. І невже нема ніякого способу змінити се і зробити рівновагу між поступом багатства, знання і штуки і зростом добробуту та розвою всієї народної маси?” І він аналізує програму розвитку суспільства, яку пропонують соціал-демократи: “Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки… Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно”.
До яких наслідків призведе отаке тоталітарно-бюрократичне опікунство держави над особистістю, влучно пише далі І. Франко, ніби побачивши на власні очі, що утвердиться в нашій державі після 1917 року, коли владу захопили більшовики: “Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, не потрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною… Народна держава сталась би великою народною тюрмою…”. А її керманичі, за висловом І. Франка, захочуть зберегти собі владу в країні навічно, прагнучи “зупинити його (поступ) на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і що шукають чогось нового”. Такий поступ, на думку І. Франка, приводить до вовчого існування за принципом: хто дужчий, той ліпший.
А тепер подумаймо, чи не це ми спостерігали в нашому житті у ХХ столітті. І яким потрібно було бути геніальним пророком, щоб написати такі слова, які звучать ще актуальніше для України на початку ХХІ століття, ніж сто років тому!
А хто з сучасних читачів знає пролог І. Франка “Великі роковини”, написаний 1898 року і присвячений сотим роковинам із дня виходу першого видання “Енеїди” І. Котляревського? Цей твір теж довго не друкувався. У ньому містяться болісні роздуми автора про долю рідного народу, його надію на соціальне й національне визволення. Через образи “Енеїди”, образ козака з промовистою назвою Невмираки, у картинах минулого та тогочасного життя України І. Франко відтворив драматичні сторінки історії нашого народу, уславив його волелюбні прагнення, висловив віру в щасливе майбутнє. Цей пролог був виголошений автором на урочистому зібранні громадськості Львова перед виставою “Наталка Полтавка” І. Котляревського 1898 року. Твір друкувався лише раз у 21-му томі зібрання творів письменника 1926 року. Закінчувався він зверненням до молоді:
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнем: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”
Так, І. Франко чи не найактуальніший із письменників-класиків саме зараз, коли Україна продовжує боротьбу за утвердження своєї незалежності, пробудження національної свідомості народу, і слово І. Франка ніби звернене до нашого сучасника: “Вічний революціонер — дух, наука, думка, воля, не уступлять пітьмі поля…”(“Гімн”). Вона вселяє в серця мільйонів віру в світле майбутнє:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольнім колі…
“Мойсей”
Надіємося, що той час не за горами.
