Рятівний ковчег
Дмитра Гнатюка
Анатолій МАТВІЙЧУК: Боже ж мій, Боже, чому таке коротке людське життя?!
Чому й досі, у ХХІ столітті, ми безсилі перед часом і не в силі розсунути рамки нашого перебування на цій землі?
Чому людина не може жити, як біблейський Ной, — 950 років? Невже тому, що завдання, які стояли перед ним, були значимішими і грандіознішими, ніж завдання нашого часу?! Адже Ной мав урятувати ціле людство, а що може врятувати сучасна людина і чи взагалі є серед нас такі, котрі мають Душу Рятівника?
Я впевнений, що такі серед нас є.
Принаймні я щасливий, що знав одного з них. Він звався — Дмитро Гнатюк.
Можливо, ви про це не думали, але він також був Ноєм. Бо у своєму Ковчезі рятував українську пісню, а через неї — усю нашу неповторну культуру.
Свій Ковчег він став будувати ще тоді, коли його рідна Буковина не була частиною зловісного СРСР. Але вже збиралися на обрії чорні хмари, які віщували грозу і страшне цунамі, що покотиться на Захід, змиваючи все на своєму шляху. А він уже тоді співав у церковному хорі під дбайливим поглядом священика і зрозумів, що українська пісня — дивовижне диво, яке треба берегти понад усе. А якщо буде потрібно — то й рятувати це диво у своїй душі від Всесвітнього Комуністичного Потопу. Його не злякало навіть те, що його брата “визволителі” незабаром знищать у застінках НКВД, а над ним нависне смертельна загроза. А він мав одну-єдину Місію — рятувати українську пісню, пронісши її крізь важкі часи і різні політичні режими.
Цю місію пізніше відчули в ньому найбільші політичні тирани ХХ століття — Сталін і Мао Цзедун, її відчували очільники Союзу Брежнєв і Горбачов. Та він ніколи не просив у них нічого. Вони самі зробили його лауреатом Ленінської і Сталінської державних премій, Героєм Соціалістичної праці СРСР. І нехай молодь не посміхається саркастично: тоді премії не роздавали аби-кому — політики любили мистецтво, а не футбол. І відчули в Гнатюкові якусь особливу українську харизму. Були в його долі часи, коли, очоливши Київську оперу, він занурився в незвичний для нього світ театральних інтриг і підступних закулісних змов, але намагався рішуче відстоювати свої високі ідеали і принципи. Та, напевно, був занадто творчою людиною, щоб грати цю, нехарактерну для себе, роль. Бо його найкращі ролі зіграні не в адміністративних кабінетах, а на оперній сцені. Не перераховуватиму його фундаментальні роботи, які сьогодні є українською класикою. Хай це зроблять музикознавці. Знаю тільки одне: він надзвичайно тішився своїм неймовірним вокальним піанісимо, яке було нехарактерним для оперного співу. А скільком невмирущим українським пісням він дав довге і щасливе життя!
Я ніколи не забуду особисті зустрічі з ним. Його сонячний життєлюбний характер зачаровував у побуті абсолютно всіх, навіть молоденьких дівчат, адже він був охочим і дуже талановитим оповідником. Якось нам разом довелося їхати в маленькому тісному бусику, де йому з його зростом не було навіть куди поставити ноги, за сотні кілометрів на концерт в інше місто. Але він терпів, тому що чомусь не приїхало авто, яке мало його везти…
Якось ми їхали з ним в одному купе до Івано-Франківська. Цілу ніч спілкувалися: я читав йому вірші, він ділився своїм життєвим досвідом. А до нас у двері з інтервалом у 5 хвилин стукали охочі отримати автограф від Дмитра Гнатюка. Він не міг відмовити нікому…
А ще, як мені здалося, він не був жадібний до грошей. Часто одразу ж погоджувався на запропонований йому гонорар. Говорив про те, що найбільша винагорода для нього — виходити на сцену перед людьми і співати для них. І доки зможе — він співатиме! І його пісня робила з людьми дива — вона проростала в них Добром і Любов’ю…
Біблейському Ною пощастило: він виконав свою місію і ще майже 300 років тішився плодами своєї праці. Але Дмитро Гнатюк не мав такого щастя — до останнього він із гіркотою і тривогою спостерігав за тим, як безжальна повінь, що триває і посьогодні, нищить українську культуру, як зникає вона з інформаційного простору, як розмивають її залишки потужні течії західної і російської попси.
Йому не вистачило часу, аби побачити, як на видноколі з’являться жадані береги тієї Майбутньої України, в якій українська пісня стане Святинею.
Залишився самотнім його Ковчег, що розгублено гойдається на хвилях Глобального Інформаційного Потопу.
Куди несе нас ця бурхлива стихія? Які ще рифи чекають на нас попереду? І хто візьме на себе цю Місію порятунку і збереження Української пісні?
Ми не маємо відповіді.
Але у нас є Ковчег Дмитра Гнатюка…
Леся СТЕПОВИЧКА: Дмитро Гнатюк — це музика мого інтернатівського дитинства. На початку 1960-х у нашій школі з’явився перший телевізор, такий грубий ящик із крихітним екранчиком. Його ставили на сцені на стіл, а потім ще на один стіл у актовій залі. І якщо ти добре вивчив уроки, ти мав право зайти до зали і подивитися концерт. Пам’ятаю спершу голос, могутній і водночас ніжний, хвилюючий чоловічий голос, який співав “Рідна мати моя”. Я вже знала “Пісню про рушник”, її співали всією хатою, усім кутком у нашому селі, коли виряджали хлопців “у армію”. А тут ця пісня лунала з уст високого, стрункого, вродливого чоловіка, це був артист Дмитро Гнатюк. Віком своїм він був подібний до наших батьків, яких ми не знали, бо тут навчалися напівсироти і сироти. Не скажу за всіх, скажу за себе і моїх подруг, — цей голос зачаровував, заспокоював, заколисував, давав радість, надію, не знати на що. Просто надію, просто радість, що все буде добре, що все у нас буде гаразд. І багато кому з моїх однолітків, включаючи мене, власник цього голосу заміняв батька. Українського, сильного, надійного татуся, який був у нас один на всіх. Наша вчителька з української літератури Оксана Леонідівна Машкевич була залюблена в артиста і плекала і в нас любов до нього. Та, здається, цього можна було й не робити. Емоційно він міцно заволодів нашими серцями через неймовірну красу свого оксамитного баритона, через маскулінність своєї статури, усмішки, чарівливості, яка обіцяла захист, захищеність. Ми дорослішали, почалися перші кохання, перші розлуки. І тут Дмитро Гнатюк співав: “Ти скажи, чи не згасла, ти скажи, чи не згасла, ти скажи, чи не згасла любов?” Пізніше були Мареничі, звісно ж, Софія Ротару з її “Сизокрилим птахом” і “Скрипалем”, були далекі екзотичні Бітлз, Роллінгстоунс та Скорпіонс, але Дмитро Гнатюк — це був головний наш український родич у великому російськомовному місті. Велет, красень, Великий Українець. Повагу й любов до талановитого артиста я пронесла через усе своє життя. І його відхід сприймаю як втрату близької людини і як завершення якогось важливого невидимого етапу нашої вітчизняної музичної культури. Вічна Вам пам’ять, пане Дмитре! Спасибі за світло і енергію Вашої великої української душі.
Він — це епоха…
Мар’ян ГАДЕНКО: Він — це наука життя. Він — це любов Божа до людей. Бог ЙОГО обрав при народженні і забрав від нас сьогодні. Хто відходить у Пасхальні дні — зразу зустрічається в раю зі Всевишнім. Спочивайте з Богом, наш батьку-СОЛОВІЮ!!! А ми всі біля плащаниці помолимось і помовчимо…
Олег ГЕРМАН: Дякую Вам, Дмитре Михайловичу, за любов, мудрість, добрі поради, та світло української пісні з Вашого серця. Вічна Вам пам’ять.
Тетяна ЛЕМЕШКО: Жаль… Ідуть у Вічність титани, які тримали небо української культури. Вічна пам’ять і глибока вдячність!
Олександр БОЖКО: Кілька разів зустрічав Маестро на вул. Городецького. І завжди мене приємно вражала його молодеча постава (у 90!) і те, як по-парубоцьки набакир він носив кепку. І звісно, приязна, доброзичлива усмішка, коли цей небожитель відповідав на моє — якогось собі там перехожого — привітання.
Любов СЕРДУНИЧ: Дмитро Гнатюк — це величезний світ, це окрема планета! Як ми збідніли!..
Тамара СЕВЕРНЮК: Яка болісна втрата… Безкінечно болюча… Відходять останні, на чиїх Душах трималася Україна… Цей Голос, ці пісні, ця незрівнянна українська аура… Погасло Світло… Лишився Промінь… НЕПОМЕРКЛИЙ …для тих, хто розуміє, що сталося… Схиляю душу… Пам’ятатиму, доки житиму….
Віктор ТЮТЮН: Жаль — від втрати! Розум і віра не заступлять болісної вирви.
Юрій КОВАЛІВ: Д. Гнатюк — особистість, яку ніхто вже не замінить. Тому й жаль, він репрезентував цілу епоху української культури, а вона — неповторна.
Павло ВЛАСЕНКО: Мав честь спілкування з цією прекрасною Людиною! Це був не тільки співак світового рівня, а джерело найпозитивнішої енергії. Боже, прийми Його душу і знайди у Царстві Своєму для нього місце. Він на це заслужив! Вічна Вам пам’ять і вічний спокій, маестро!..
Раїса ТАЛАЛАЙ: Цей чоловік — українська легенда, якого — як і Соломію Крушельницьку — не забудуть ніколи.
Василь ВАСИЛАШКО: Пам’ятаю з перших виступів у Львові, у Молодіжному театрі, коли брови ледь не сходилися на переніссі! А найперші красуні не могли стримувати овацій від чарівного співу, а то й захоплень від постави красеня: “Гріха вартий!” Вічна пам’ять! Царство небесне!
Ніна ГОНЧАРУК: Пісня піднялася в небеса…
Микола ТАРАН: Вічна пам’ять і вічний спокій улюбленому українцеві Дмитру Гнатюку! Молю Бога Всевишнього прихистити його лише у Райському Саду поряд із Райськими співочими пташками. Амінь.
Дмитро КРЕМІНЬ: Геній української пісні…
Тетяна КОНОНЧУК: Слава Богу, що дав світові такий талант, що ми його знаємо, чули, маємо безліч його записів. Це прекрасний вокал, прекрасні тексти. Це неймовірна окраса української культури! Слава Богові за Дмитра Гнатюка!
