Ріка

Микола ТИМЧАК,

м. Дубно

Коли оглядаюся у дитинство, то неодмінно бачу хату під стріхою, в якій я мав честь стрепенутися у маминому лоні, виноситися, вийти з мамою через глибочезні березневі сніги п’ятдесят шостого, щоб закричати на цілий світ у Тернополі. І знову — до неї, до сільської хати — рости.

Хата не наша була. Наймана у чужих людей. Тільки ми, семеро, були у ній наші.

Отож бачу хатумазанку і ліс над крейдяним урвищем. А ще зримо стає перед очима велетенська каменюка, яка невідомо звідки з’явилася посеред подвір’я, біля криниці, у якій вода була джерельно чиста, що аж видко було, як плавають при самому дні чистильники тритони.

Камінна брила у дворі слугувала нам, дітям, для ігрищ. Бігали ми надовкола неї, ловили одне одного, верещали, тішилися. Правда, я, як найменший, не завжди і втішався. Бувало, силкуюся наздогнати брата Надійка, біжу круг каменя, аж падаю та коліна збиваю, а він, халамидник, вискочить на чубок того камінного велета і ледь не лускає від сміху, споглядаючи на мою марну біганину.

А ще генген там, у дитинстві, бачу себе ще зовсім манюнього у довгій полотняній льолі і маму, які йдуть босоніж, піднявши поділ, у ставочок, що підступав до самого подвір’я. Гиляють гусей.

Добре, мамо, що ви озирнулися — і побачили оту білу сорочину понад водою.

А ще зринає у пам’яті ріка. Тиха і дивна, як німе кіно. І чого в ній тільки не було, у тій моїй ріці дитинства: і риба, і раки, поржавілі автомати і пістолети, силасиленна різних патронів, гранат“лимонок”, навіть людських кісток. Отака ріка.

Тремчу у душі, коли згадую її у ту літню спекотну днину. Дорослі і підлітки стрибають у неї “на бомби” з берега, грають у водного пола, регочуть, верещать, лаються, що аж вуха в’януть. А я, мале та дурне, подалі від гамору заліз при березі у воду. Затискаючи носа двома пальцями і закриваючи очі, пірнаю у лоскітливу каламуть, що мені тут — по груди. Я герой, я не боюся ріки. Мене проймає нечувана радість. Та раптом — крок уперед — і дно пропало під моїми ногами. Хапаюся руками за глибоку воду і дивлюся широко розплющеними очима в її темні каламутні очі. Я не хочу помирати. Повітря, яке випадково притримав у легенях, підіймає мене до поверхні. Через жовтозелену воду бачу сонце. Воно, як мамине лице, нахилилося над рікою. Страшенно хочеться вдихнути неба.

Враз мої ноги торкаються твердого — течія винесла мене на мілизну. Хапаю над водою повітря, озираюся, не вірячи в те, що зі мною щойно сталося.

На березі ніхто й не постеріг, як ухопила мене ріка і накрила собою. Лише верби, немов жінки, з переляку забувши підібгати зелені пелени, зайшли по коліна у воду.

Бог не хотів моєї смерті. Для чогосьтаки порятував. Дяка Йому!

А може, для того, щоб я по кількох роках у тій же моїй річці врятував двох переляканих підлітків, що, вчепившись один за другого, топилися на глибокій узміні. А може…

Ось тут признаюся, що заглядаю уже не в дитинство, а в ранню юність, коли під носом пушок сіявся і коли м’язи тужавіли попід сорочкою і штанами.

Напливає у спогад і пахне прохолодною м’ятою той літній вечір на моїй річці Сереті.

Ми з товаришем накупалися у теплій, як щойно видоєне молоко, воді, настояній на сонці, на хмарах, на верболозах, осоках і лепесі. Видряпалися на берег, пострибали на одній нозі, б’ючи себе долонею у вухо то одне, то друге, щоб воду витрясти. Надвечірній холод прилипає до мокрих тіл — і з’явилася на нас “гусяча” шкіра.

Надумали ми труси повикручувати, аж глянь: двоє дівчат підійшли і стали над берегом. Роздягаються. Знайомі, старші од нас набагато. Одна — русява, коротко підстрижена, а у другої — довге, хвилясте і чорне, як смола, волосся. Його чорнота ледь прикриває білебілюнє тіло, що, напевне, сонця й не бачило ніколи.

Реготять дівки над урвищем, а ми прислухаємося, обмацуємо їхні достиглі принади очима, забувши про дрижаки та “гусячу” шкіру. Сунемося з мокрими трусами у свої штани, від чого на них спереду і ззаду проступають темні мокрі плями,

Аж тут — на тобі. Подруга штовхає з берега чорнявку, а там — глибінь, дна не дістати.

Щось шарпнуло мене одразу до ріки. Дівчина не вміла плавати — топилася.

Одягнений шубовсь із розгону. Підплив ззаду, зловив, підтягнув до берега. Її довгі бліді, аж посинілі пальці судомно вхопилися за обривистий, облизаний водою і переплетений корінням трав торф’яник.

Витягли. Вона не могла промовити жодного слова. Її трясло. Подруга винувато сокоріла біля неї, запізніло зрозумівши, що нещасній була потрібна тільки мілка вода.

Мій годинник — гордість старшокласника — “стояв” на руці. Але то пусте. Я, мокрий і гордий за себе, ішов додому. Мені аж тепер відкрилося, чого не захотіла у дитинстві втопити мене ріка.

А далі не знаю, чи й згадувати. Бо від того мені і млосно, і радісно, і терпко, і солодко, і невимовно стидно за себе, бовдура клаповухого.

Якось вона підійшла до мене. У неї були великі і дикі, як у сполоханої сарни, очі. Вона старша від мене, доросла дівчина просила про зустріч у рідному моєму лісі. Я зніяковів, але погодився.

Вона раптом пригорнула мене до себе, припала до моїх губ своїми гарячими і впертими вустами.

Я не знав, що зі мною діється, я задихався, як під водою ріки, але не пручався, бо це було вперше.

Коли наступило завтра і я, розхвильований, наглядав за нашим домашнім накрученим годинником, бо мій наручний стояв і досі, то до мене почав підступати страх перед бажаним і незвіданим.

По довгих ваганнях я вирішив залишити порятунок дівчини безоплатним…

Вона теж, мабуть, заглядає у пам’ять, усміхається і каже про себе: “Боягуз”. А потім думає ще хвильку про мене і про нашу ріку.