Володимир ІВАНЦІВ
“Для мене Росія й Україна завжди жили і живуть у руслі однієї спільної культури… Практично всі, кого я зустрічав у Києві й Одесі, розмовляють між собою російською мовою” — просторікує Б. Гребєнщиков (“АиФ”, №11, 16—22. 03. 2016). Авжеж! Російська газета “Аргументы и факты” хоч із припискою має прописку — “в Украине”, а бібліотеку української літератури (що вже казати про українськомовні ЗМІ в РФ!) у Москві без кінця й краю обшукують і прикривають під приводом антиросійської діяльності. Ось таке русло з такими берегами, в якому навіть для прогресивного Гребєнщикова має текти російська мова (кров культури!).
“А я читаю только программу ТV и “Порадницю”, — зізнається молодиця на спробу привернути її увагу до літературно-мистецького блоку. Чоловіків цієї категорії відносно читаючої публіки цікавлять кросворди, переважно скандинавського різновиду. Непогана гімнастика для пам’яті, але щоб у ній щось було, треба читати!
У тій-таки фундаментально зросійщеній Одесі (кол. Хаджибей), яку неуки пишномовно величають Южной Пальмірой (Петербург нібито Сєверная, а справжня Пальміра — за тисячі кілометрів південніше Южної, на Близькому Сході, в Західній Азії) групка людей, які “говорят между собой (а на інших вони не зважають — В. І.) на русском языке”, видає журнал “Ярмарка кроссвордов” на 52 с. накладом 250000 примірників з періодичністю тижневика! Чи казати, що мова його російська?! Але й начинка відповідна: українська тематика у тих вордах на маргінесах общєй культури. Візьмемо “ЯК” (№ 3, 2016). Щоби розгадати його загадки, треба знати буденовские усы, автора (А. Фадєєв) “Молодой гвардии” (роман-фальшивка на замовлення МГБ, який спровокував засудження до десятиліть ГУЛАГу
невинних людей), любімца І. Грозного (опричник-душогуб Малюта Скуратов), старшую сєстру Петра І, соратніка Петра І (в інших питаннях, як і Єкатеріна ІІ — Вєлікого (“це той первий, що розпинав// Нашу Україну,//А вторая доконала// Вдову сиротину”, — Тарас Шевченко), учітєля Павла І, музу А. Пушкіна (скільки їх було?!), Попова як ізобрєтатєля радіо (насправді — італієць Марконі), марку пулємйота Анки (з роману Д. Фурманова “Чапай”, така ж компропагандистська агітка, як “Молода гвардія”), уліци Москви, принаймі Арбат, що Кіркоров “зайка моя” для А. Пугачової, отєчєствєнного (насправді — російського, але ж автори в руслє общєй культури!) баталіста (Рубо), який інструмент завадив Л. Троцькому дописати пісьмо Сталіну (льодоруб) і навіть що “первий маршал” К. Ворошилов — отєц Б. Крюка (!). Коли вже згадувати ці особи, то з коментарем, яка з них користь Україні. Щодо справді вітчизняних діячів, то їх названо лиш двох.
У Львові, культурній столиці України, виходить журнал “Смарагд кросвордів” (до нас він не потрапив), а до нього спецвипуск “Кошки-мышки” — сборник лучших сканвордов, чи то вибраних зі “СК”, чи окремих, накладом 20000. Тут дещо більше українського, ніж у “ЯК” зі “століци юмора”. І все ж… Не скажеш, що тут “Руссю (Україною — В. І.) пахне” за О. Пушкіним. Більше Московщиною. Тематично це переважання в таких співвідношеннях: музика: рос. — 15 питань, укр. — 11; театр, кіно — 28:9; література — 36:4; архітектура, малярство, дизайн — 4:0; історія — 21:2! Составітєлі не є людьми української культури, видавець не вболіває за її пропаганду. Інак до імені Зиновій спитав би не про артиста Герда, а згадав би Богдана Зиновія Хмельницького, Івана пов’язав би не з царем Грозним (Лютим), а з Богуном чи Піддубним; не формулював би “русскій п’йот водку, а азіат…”, а що “українець — горілку, а азіат…” (до речі, не всі вони одне п’ють); не про царського служку Суворова згадав би, що Ізмаіл узяв, а що запорожці відіграли вирішальну роль; не нагадував би, що Лєнін і Брежнєв Ільічі, а С. Хмара і Б. Олійник; знайшов би серед українських кутюр’є колег італійському, а не рівняв би до нього москвича
С. Зайцева. І вже ж не видавав би під’ярославський Углич за давній, бо в Московії стародавніх міст не було й немає, а лиш пізньосередньовічні.
Значно скромнішим накладом (1000) друкують єженєдєльную газєту зєльоний глаз “Сканворды LіLі” (видавець Єсіпова) на 8 сторінках. Маємо її №36. Герої тут — співачки Пугачова й Алсу, шахрай Бендер, слуга Хлєстакова, русскій Жан (ніби український Іван не Жан!), режисер Міхалков (що схвалив напад на Україну), а Путін — “нинішній і будущій прєзідєнт Россіі” (а не авантюрист, що вчинив цей напад!). З російських явищ культури згадується дев’ять, з українських — три (зокрема сумнівної репутації Ян Табачник). Словом, усе тим же “русскім міром” тхне.
У культовій пройдисвітській дилогії Ільф з Петровим вивели образ шарадника, який усе не міг вивітрити з замшілих мізків імперську ідеологію. Сучасні сініцині поширюватимуть міазми “русского міра”, поки за них платитимуть. Насамперед споживачі.
