Про нову збірку лірики Василя Клічака «Вздовж дарованих Божих днів»
Ольга ШАФ,
м. Січеслав
Сьогодні в українській літературі набуває потужності революційновоєнний дискурс (здебільшого у форматі nonfiction), що “матеріалізує” історичну проминальність, дозволяє її всебічно осмислити, оцінити, увести в простір національної культури. Мобільною в плані освоєння нової тематики — Майдану 2013—2014 та “гібридної війни” — є лірика. Вірші на таку тему здебільшого розрізнено публікуються в пресі. Аматорських поезій про війну не бракує в мережі. На цьому тлі своєчасною є збірка поезій Василя Клічака, розділ якої — “Стала виразніша мова” — переважно присвячений війні на сході України. Вихід цієї збірки засвідчує “мобілізацію” “важкої артилерії” — української письменницької еліти, а також її повернення до занепалої в останні десятиріччя громадськопатріотичної проблематики перед загрозою нової — неоколоніальної — перспективи.
Пропагандистське, виховне значення поезії Василя Клічака про війну є не лише тактичним, тобто націленим на утвердження національних інтересів і наближення перемоги над підросійськими терористичними силами, а й стратегічним, бо — після довготривалого періоду “змаління” нації, інфантилізації і маргіналізації, дискредитації й елементарного винищення чоловічого національного характеру в колоніальну добу (“падіння” герояукраїнця цинічно діагностує В. Цибулько в поетичних рядках: “усі наші національні герої / всього лише їхня оперативна розробка” (“Вовкодави. Апологія терпіння”) — у віршах Василя Клічака нарешті постає сучасний і реальний, мужній і сповнений гідності український герой. Не блазень, не химородник, не супермен, не мачо… А Воїн. Захисник. Переможець.
…Світилась в очах
І в усій його мужній поставі
Гідність. Нею подолано страх
І подолано звірства лукаві
(“Козак нерозіп’ятий”).
Автор шукає взірці для відродження українського героїзму не лише в національній історії (“Мій прадід був справжнісінький козак” — так ідентифікує себе герой вірша “Ввійшов у хату…”), а і в стародавній культурі — серед мужніх аргонавтів (“Аргонавти”) або повсталого з рабства Спартака (балада “Спартак”). Фразу з цієї балади:
І стався мужній чин —
раби (!) повстали, —
слід читати в проекції на українську Революцію гідності. Так само символічною є і розв’язка твору: Спартак не здобув перемогу, бо його побратими (“друзіраби”(!)) не зуміли довести до кінця розпочату боротьбу, задовольнилися малим — “оце моє і досить”.
Взірцем українського героїзму постають у поезії Василя Клічака не лише нинішні воїни, а й воїни Афгану (поема “Ниті розмов і доріг”), а також поети (“Він легко помирав”, “Читаймо вірші”), а ще — видатний винахідникінженер І. Сікорський. Риси цих героїв схожі — честь, гідність, витримка, готовність до самопожертви, духовна велич, — вони формують національний чоловічий ідеал, витворюють образ справжнього українського мужчини.
Поява нового національного героя і разом з ним — приводу до відродження трагічного світовідчуття, без якого неможлива “висока естетика” національної культури — є втішним симптомом початку нового витка в розвитку і громадянської свідомості, і вітчизняного письменства, і всього українського буття. О. Забужко слушно писала про неможливість почуття трагічного в добу тоталітаризму: “кат і жертва (нерідко міняючись місцями) валилися в одну яму з нечистотами…. Коли винні всі, сама ідея вини, суду, оцінки — втрачає сенс”. Неактуальність трагічного та героїчного в пострадянському естетичному просторі була, як відомо, наслідком перетривання колоніального спадку. Політичні події останніх років попри всю їхню трагічність свідчать про кінець переходового періоду (разом із ним — й українського постмодернізму) і початок нової ери української історії і культури, отже, і про нове “відродження”. Звичайно, за умови, що воно не буде “розстріляне”… з російських “градів”.
Повертаємося до поезій про війну Василя Клічака. Їм властива лаконічність, ощадливість стилю, часто вони нагадують хроніку, листи з фронту, нотатки очевидця. В. Базилевський у передмові до збірки поета висловив свої спостереження щодо епічності його художнього мислення: оповідності, фабульності, сюжетності, максимальної конкретики. Напевне, така стильова манера зумовлена тематикою. Недаремно програмовий вірш збірки має назву “Стала виразніша мова”, що означає прямоту і прозорість не лише слів, а й дій:
Стала виразніша мова. Чіткіші ознаки.
Знято із ворога маску, немов з вовкулаки.
Справжнім означенням названо
старшого брата.
Болем і горем означена дружба проклята.
Під час дії “закону воєнного часу” немає місця багато і пустослів’ю, емоційній розчуленості й метафоричним плетивам, як і немає місця брехні:
Мова уже не така і м’яка, і облесна.
Всіх пойменовує просто, правдиво і чесно.
А правда — проста й однозначна: триває підла війна, гинуть наші хлопці від рук терористичної мерзоти, “карлик кремлівський” усім замилює очі, українське “суспільство” ще досі в анабіозі. Поезія Василя Клічака сильно “б’є” навідліг цією правдою…
Нерозуміння між найріднішими людьми, спровоковане інформаційною війною: “Не називай мене, доню, фашистом”, — просить протестувальник з Котовська (“Диптих”)…
Безкарне катування полонених проросійськими терористами: “Ще й знімали на камеру. Ще / Били голову і зловтішались” (“Диптих”)…
Плебейство ПТН і всіх його “блюдолизів” (“Гебістом він служив у НДР”)…
Пекло Донецького аеропорту й останні години перед смертю одного з його захисників (“Присутність Божої руки”)…
Волонтерська допомога ледь не ціною життя прифронтовому госпіталю (“Аргонавти”)…
Болісна правда про українське минуле й сьогодення подана крізь суб’єктивну призму в поемі Василя Клічака “Ниті розмов і доріг”. Дві частини в ній розмежовані хронологічно — ХХ та ХХІ століття відповідно. Часові маркери винесені в назву розділів — на кшталт “Наприкінці сорокових”, “Осінь 2014”, що надає поемі ознак хроніки та щоденникових нотаток, бо і змістовно в ній переплітаються події суспільної та індивідуальної історії: колонізація й русифікація Західної України, оббріхування бандерівців як злодіїв і убивць, розпалювання внутрішньонаціональної ворожнечі, ув’язнення колгоспника за в’язку конюшини, трагічні й повчальні історії простих людей, війна афганська і нинішня “гібридна” війна, горе матерів і безпритульність біженців. Попри мозаїчність героїв і подій меседж поеми “Ниті розмов і доріг” очевидний: історія свідчить, що ворог і зовнішній, і внутрішній(!) в України — усе той самий: рабська упокореність.
Як червоні й чорні візерунки української вишивки, переплітаються у збірці Василя Клічака “Вздовж дарованих Божих днів” теми війни і любові. Останній присвячено розділ “Чути хвилі найтонший звук”. Філософічні розмисли, почуттєві звіряння, любовна туга й ніжність — до жінки й до рідних Карпат — такий інтимний світ у цих поезіях. Його ціннісні “вершини” — теплота серця, краса, поезія. Як же вони протилежні тим антицінностям війни, неправди, смерті, що домінували в першій частині нової збірки Василя Клічака! Але все то — виміри життя сучасної людини. Усе то — душа українського чоловіка — ніжного і сильного, Воїна і Поета. У поезіях із розділу “Чути хвилі найтонший звук” ця душа — на долоні. Часом страшно необережно й грубо наблизитися словом до неї — достоту як у “Баладі про чайку” Василя Клічака, де “пташа принишкло у руках”, сполохане, але й довірливе.
… “Після кожної розмови є відчуття неповноти”, — сказав наш поет. Схоже відчуття щоразу виникає і після розмови про хороші вірші. Власне, розмову не скінчено, а лише розпочато… як і той героїчний визвольний переможний марш, яким крокують (чи лише налаштовуються крокувати?) Україна і її Поети.
