Свідки «Тихого раю»

Українська природа і вдача народу

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

Давно вщухли суперечки про те, чи впливає природа країни на розвиток нації. Під знаком питання залишилася хіба що вирішальність цього впливу. Звичайно, не варто порівнювати культури еллінів і ескімосів, але сприятливий чинник природного середовища виступав, безумовно, на боці перших. Годі переконувати в тому, що давня Україна була найпрекраснішою країною цивілізованого світу, але…

“Тихим раєм” назвав її Тарас Шевченко, маючи на увазі часи відносного соціального й політичного миру в руськопольськолитовській державі кінця XV—першої половини XVII століть. Московія була ще в зародку, турки і татари не набрали сили, конфлікти із західними сусідами не розпалилися. Одвічна природа степу і всієї України ще майже незаймана, народ же, утвердившись у Вірі, дивився на природу вже очима християнина; отже, розуміння краси було цілком сучасним. Воно спиралося на почуття життєвої рівноваги, необхідності мирного співіснування природних реалій із творами людини: незайманого степу й культурного лану, вільних річок і табунів норовистих козацьких коней на широких луках, вкритих дібровами гір — і монастирів із церквами. Головне ж — на усвідомлення місця людини в цій споконвічній сув’язі, як захисника Богом даної країни, її річок, ставків, ланів, лісів, храмів. Усе це, окреслене сучасним терміном “культурний ландшафт”, ми починаємо, після майже столітнього відчуження, сприймати як власну духовну спадщину. Запорожці ж, підкреслюючи свої органічні зв’язки з природою, відповідали султанові турецькому: “Будемо битися з тобою землею і водою”.

Протилежності —

як у природі

Які ж саме риси національного характеру були виховані під впливом християнської культури і рідної природи? Ми уявляємо собі старосвітського українця волелюбним і працьовитим, побожним, поетичним і дотепним; його дружину або доньку — ще й хазяйновитою і цнотливою. У козацькій, зокрема запорозькій вдачі, наша уява малює певні протилежності: меланхолійність і твердість, товариська відданість і вітрогонство, заповзятливість і марнотратство, лінощі й презирство до небезпеки, впертість, хитрість і простодушність водночас. Ці стереотипи походять з історичних джерел, пам’яток мистецтва і літератури, а особливо — творів пісенного і предметного фольклору, яким притаманна гіперболізація характерних рис епічного героя. Та, мабуть, всяка істина найкраще пізнається у порівняннях, тому звернімося до свідчень чужинців, що встигли побачити світу, перш ніж відвідали Україну XVI—XIX століть.

Освіченість, чемність, добре виховання запорозької старшини відзначив у своєму щоденнику посол цісаря Рудольфа II Еріх Лясота, який відвідав Україну і зокрема запорозькі землі 1594 року. Особливо його вразили волелюбність і гостинність українців, це навдивовижу збігається з тим, що писав про наших давніх предків наприкінці VI століття, тобто на тисячу років раніше Лясоти, візантійський цісар і письменник Маврикій Стратиг: “Вони вільні і ніяк не даються намовити під ярмо чужої влади, а вже ніколи — на власній землі. Їх багато, і вони витривалі, легко зносять спеку й холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце… Їхні жінки бувають чесні понад міру, а багато з них вважають смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовництва життям…”

Ці спостереження про вдачу українців підтверджує автор відомого “Опису України”, вперше виданого 1650 року, французький інженер Г.Л. де Боплан: “Єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрість і безкорисливість, козаки страшенно люблять свободу; смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежності часто повстають проти своїх гнобителів… Будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; на війні невтомні, відважні, хоробрі, або, ліпше сказати, зухвалі й мало дорожать своїм життям”. Схвальним словом згадує Боплан і українських жінок.

Релігійність наших співвітчизників, її витоки заслуговують окремого дослідження. Варто нагадати тільки, що побожність була могутньою духовною силою козацьких рухів. “Молилися не так, як тепер ми, грішні — а як стане на схід, то далеко чуть, що молиться… І не такі молитви, як у нас, а старинні, козацькі, і все про Миколу і Покрову”, — оповідали діди історику Дмитрові Яворницькому. Культ Покрови Богородиці, віра у чудодійну силу омофору були пов’язані з буремним степовим козацьким життям і щоденною небезпекою нападу ворогів: “Молим, покрий нас чесним твоїм Покровом і ізбави нас от всякого зла…”

А скільки козацьких церков, монастирів постало у XVI—XVIII століттях від Києва до моря Азовського… І не лише, щоб протистояти “бусурманові”, а й для ушляхетнення звичаїв. Павло Алеппський, секретар антиохійського Патріарха Макарія III, що познайомився з українцями майже водночас із Бопланом, зауважив: “У козацькому краю в кожному місті та кожному селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню — не так, як у Молдавії або у Волощині, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися”. І далі: “Дорога через Україну йшла здебільшого серед численних садів, що нема їм ліку, і ланів усякого збіжжя заввишки людини, неначе те море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ!”

“Моральний і добре

вихований”

Майже два роки Павло Алеппський прожив у Москві, і лише повернення в Україну знову сповнило втіхою його серце: “…Від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господові Богові… Козацька країна була для нас начебто наш рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!”

Подібне враження справила Україна з її народом на французького дипломата Ляневіля, який у своїх нотатках відзначив правдивість і освіченість українців; особливо приємні спогади залишив у нього гетьман Іван Мазепа… А під час війни з Туреччиною, 1769 року, в Україні перебував англієць Джозеф Маршалл. “Сучасне українське покоління, — згадує він, — це моральний і добре вихований народ; українські селяни — найкращі хлібороби…” Того ж року Йоганн Готфрід Гердер, письменник і етнограф, писав у “Деннику подорожей”: “Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля ще прокинуться: зі стількох малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація, і межі її простягнуться до Чорного моря, а відтіль ген у далекий світ”.

Зауважені іноземцями християнські риси українців доповнюються уявою про традиційну волелюбність. Жан Бенуа Шерер, автор “Анналів Малої Росії”, виданих 1778 року в Парижі, засвідчив, що українські козаки “…воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів… Батьки переказували синам горде почуття незалежності як найдорожчу спадщину; клич “Смерть або Воля” був їхнім єдиним заповітом, що переходив від батька до сина, разом із прадідівською зброєю”.

Атмосфера волі, незалежності, братерства й рівності, що панувала в Україні кінця XVIII століття, захоплювала депутата французького конвенту Гарона де Кульона; його співвітчизник, публіцист Шарль Луї Лесюр, автор “Історії Козаків” (1812 p.), порівнюючи українців з іншими поневоленими царатом слов’янами, твердив: “Українці великодушні, більш відверті, ввічливіші, гостинніші”, свідчив, що неволя українців не зламала: “Вони являють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі”.

Завітавши до хати мешканця степової України, чужинець зустрічав звичаєву слов’янську гостинність у поєднанні з європейською охайністю. Про це, між іншим, писав Даніель Кларк, професор мінералогії з Кембриджа у книзі “Подорож до Росії, Криму і Туреччини”, що вийшла 1812 року в Лондоні: “Хати в Україні чисті й білі, як в Уельсі — мандрівникові здається, ніби він перенісся до Голландії або Норвегії… За столом українського селянина більше чистоти, аніж у Московського князя”. Інший вчений мандрівник, німець Й.Г. Коль, проїхавши від Харкова до Одеси і далі до Перемишля, також звертає увагу на побут наших, уже досить близьких предків, які “живуть у чисто утриманих хатах, що ніби усміхаються до тебе”. Захопившись заквітчаними жінками й дівчатами, він продовжує: “Ці українські стрункі дівчата так люблять квіти, що в будні при роботі заквітчуються… Жінки за найтяжчою працею безустанку співають, мов солов’ї”.

Крок до злагоди

Коли навколо тебе квітучі садки, смарагдові луки або степовий розмай, який щомісяця міниться різними барвами, неможливо залишитися незворушним. Тож і наші жінки завжди прагнули творчо наслідувати природу — чи у вишиванках, чи у сільських квітниках. Прикрашалися квітами, щоб краса їхня не загубилася на цьому розкішному тлі. А дітям бідної природи, кочівникамбедуїнам, достатньо вбратися у білий бурнус… Мабуть, не варто сперечатися, чи впливає це на національну вдачу. Що ж до любові українців до музики і співів — це одностайно визнають принаймні ті, хто сам здатен помічати красу. “Українці — це поетичний, багатий уявою народ, — зауважив у своїх “Студіях” ганноверець Гакстгаузен, — і тому легко собі уявити, яка сила народних пісень і переказів у них збереглась. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу їм даний дзвінкий голос, чуйне вухо і пам’ять”.

Охайність, господарність, волелюбність і схильність до мистецтва взаємопов’язані з повагою до Природи, і тут нема потреби уточнювати, що є причиною, а що — наслідком. Тому й сприймається як належне спостереження, зроблене на початку XIX століття датським географом МальтБрюном про екологічну свідомість українців: “Вони не пустошать у хижацький спосіб своїх лісів”. Професора ж Й.Г. Блазіуса з Браунгшвейгу, враженого тогочасними краєвидами України, зокрема “своєрідним чаром” степів та “мінливістю вегетації”, тобто сезонними змінами квітування, що надають степам “інтенсивної краси”, спілкування з українцями переконало в тому, що вони мають органічний “контакт з життям та природою”.

Наприкінці дозволю собі навести мудру думку сучасної дослідниці історії українського козацтва Олени Апанович з її доповіді у Сорбонні: “Українське козацтво з його вільною творчою працею на власній землі повністю вкладається в формулу “правильного землеробства”, яку вивів свого часу… український учений — попередник Вернадського, Сергій Подолинський. І коли продовжити аналіз у контексті вчення Вернадського, можна сказати, що козацтво ступило крок до ноосфери”. (Йдеться про вчення академіка В. І. Вернадського про сферу розуму, в якій людина житиме у цілковитій злагоді з природним навколишшям. — А. Т.).

Риси високої духовності, неповторний національний характер українців мають глибоке історичне коріння; значна частина цього скарбу походить від стосунків наших предків з природним довкіллям. Ці стосунки, як свідчить історія, були аж ніяк не насильницькими, принаймні до часів розорання степів та радянської епохи “великих будов” із хімізацією та атомізацією… Сприйняття Природи і самого себе в ній — складний процес, вивчення якого потребує втручання психологів, етнографів, фольклористів, антропологів, етноботаніків та цілого коша представників інших наук. Та, якщо стисло — ідеалом нашого селянина був і залишається отой “ставок, млинок і вишневий садок”, що є, хай дещо наївним, але загалом правильним стереотипом культурного ландшафту; він є отим “тихим раєм”, до усвідомлення якого як екологічної мети новочасного суспільства тільки тепер доходять “зелені” рухи й урядові комісії.

Мрія про тихе, чесне, богобоязливе, але вільне життя у вільному краї знайшла яскравий вираз у поезіях Тараса Шевченка, Лесі Українки, Леоніда Глібова. Пізніше цей ідеал був підданий знущанню й осміюванню як “хуторянський”, але подальший перебіг подій підтвердивтаки його справедливість у сучасному контексті розвитку світової культурноекологічної думки. Сприйняття ж козаками степу як образу Вітчизни чимало додає до цього ідеалу, збагачує його, розширює до безмежжя. Якби ж тільки нам, нащадкам, пощастило зберегти це предковічне, побожне ставлення до Природиматері!