Там, під МонтеКассіно

Іван КОРСАК

 

Вона співала про червоні маки під МонтеКассіно.

Її голос плив над землею, землею змордованою і обезчещеною, зораною не плугами, а динамітами, з обпаленими садами, де чорні висхлі стовбури видаються мальованими чорною тушшю невправною і неохайною рукою; голос плив над землею, затруєною димами і кіптявою війни, землею з містами, де схиблений люд із вишуканих будівель витворив лише зловіщі каркаси, немов скелети людські…

Вона співала про квіти, що замість роси напилися крові людської, про рясно пробитий кулями прапор, що полощеться врешті на вершині гори, а ще про ряди білих хрестів тут, під МонтеКассіно, які вивершували недожиті, недолюблені і недоспівані долі.

“Стривай, то ж співає Іра, Ірина Яросевич!” — змайнула раптом думка у Мирослава. — Тільки тепер вона вже Рената Богданська. Псевдо собі обрала, певне, на пам’ять про Богдана Веселовського, композитора світового, а ще першого свого кохання”…

Їхні сім’ї у Львові жили неподалік і Мирослав пам’ятав Ірину, Ірену (частіш кликали Рена) ще як вчилася у гімназії сестер Василіянок, а згодом у музичному інституті імені Лисенка. Дівчисько та й годі, самостійне доволі, різкувате навіть: якось на очах Мирослава, на нозі окрунувшись та війнувши платтям, добрячого відкоша дала не в міру настирному залицяльнику. Здається, зовсім недавно ходив на її виступи як солістки джазоркестру ЯблонськогоЯбця…

Здається, зовсім недавно… Ще листя не опало у львівських парках, як Мирослава в тридцять дев’ятому разом із сотнями тисяч західняків замели визволителі за Тюмень. І далі б йому милуватися тайгою на лісоповалах, якби німець не рушив на схід та небавом генералу Андерсу дозволили збирати навіть з таборів недавніх польських громадян у свою армію. Добрався Мирослав із горем навпіл до Бузулук, пішов на комісію, назвавши справжнє ім’я своє та що українець і мешканець Львова. Однак не щастило чомусь: збракували через здоров’я.

Воно й справді: по тайговому курорті на його всохлих плечах дірява та осмалена куфайка висіла, мов у городі на тичці; він вперше за довгий час зиркнув на себе у дзеркало і жахнувся.

— Оце бовкнув: ні до плуга, ні до рала, — висварив Мирослава старший віком земляк. — Завтра іди повторно та пишися поляком.

Мудрий був той чоловік, став Мирослав жолнежом.

Він не міг знати, яким дивом Андерсу вдалося вирвати армію на Близький Схід, тож усі злигодні по дорозі, збір бавовни за Самаркандом задля хліба із тирсою, тиф безжальний, що люд косив добре виклепаною косою, — все те було, однак, ліпше тюменського лісоповального санаторію. Не відразу минули загрози: сталінські слова з недвозначним підтекстом дійшли і сюди:

— Якщо поляки не хочуть тут воювати, хай так і кажуть. Я знаю, де військо формується, — воно там і залишиться.

…Не залишилося, дякувати Всевишньому. І зараз Рената Богданська, землячка його і сусідка, співає про них, відчайдушних, затятих, що прийшли сюди битись за честь. От тільки дорога в них така неблизька і трудна така… Були іранські курні шляхи, був Ірак, Палестина й Ліван, був Єрусалим, і нарешті через Єгипет, з Олександріївського порту рушити до Апенін. Диводивнеє, тюменські тюрми і лісоповали вже в забутті, наче болісний сон, а Мирослав усе ще відчував прискіпливе око російських нишпорок. І то не було самообманом, бо невипадково у високій тамтешній канцелярії на стіл ліг документ.

“Информация начальника 1го управления Народного комиссариата государственной безопасности в ЦК ВКП(б) о деятельности представителей польской армии на Среднем Востоке.

Сообщаем некоторые данные о деятельности поляков на Среднем Востоке:

…В армии Андерса до 20 % составляют украинцы и белорусы. Они находятся в польской армии на положении бесправных. Им запрещено говорить на родном языке. Ни одного офицера белорусской и украинской национальности в армии Андерса нет.

Начальник 1 Управления

НКГБ Союза ССР

Фитин”

…Ту дорогу, далеку й стражденну, не всім здолати судилося. Мирослав довго стояв над свіжою ще могилою земляка й побратима на цвинтарі у Дулабе, на краю південному Тегерана. Це ж випало на віку чоловікові: з польською армією в тридцять дев’ятому відступати з тяжкими боями, гіркоту поразок ділити разом зі сто п’ятдесятьма тисячами таких, як і він, українців. А ще випало спізнати в Румунії табори для інтернованих, а по тому французькі табори. Врешті, вдягнувши голубу французьку уніформу, взяв стрілецьку зброю, стареньку навіть за польською міркою. А далі їхню бригаду під командуванням генерала БогушШишка морем перекидають у Норвегію, в Анкон, разом з французькими альпійськими стрільцями. То так тяжко давалося вибити німців, що закріпилися на вершині гори… Але Гітлер стрімко окуповує Нідерланди, і їх корпус вертають, аби продовжити жорстокі бої у французькій Бретані… Він потрапить врешті по тяжкому пораненні в свій львівський дім у кінці Городоцької, де так рясно під вікнами щовесни пломенів бузок; потрапить, щоб знову небавом закинула доля в тюменську тайгу, а врешті, не подужавши тифу, спинитись навік у цій рудій каменистій землі, під пекучим іранським сонцем…

Ти бачиш на згірку руїни?

Там ворог, мов щур той, укривсь.

Ви нині повинні, повинні

Зпід хмар його скинути вниз*,

— співала Рената Богданська.

То був голос не тої Ірини Яросевич, веселої і безтурботної, солістки джазбанду Яблонського, то голос чувся всієї землі стражденної, і польської, і української, пограбованої та зневаженої, свіжими хрестами усіяної; голос, що кликав до бою і помсти. Вона мала б такою бути, думалося Мирославові, донька грекокатолицького священика, капелана Українських Січових Стрільців у Коломиї, і такої ж глибоко патріотичної материної родини Нижанківських.

Мирослав не знав тільки, як у це безумне століття ІринаРена може притлумити в душі такі суперечливі спомини і почуття… Тут плічопліч супроти фашизму йдуть із поляками українці, а в рідному краї, на волинських теренах особливо, ллється кров у польськоукраїнському протистоянні; і в кожного правда своя, і кожен не може першим спинитися — на втіху презлим ворогам. Їй, підпоручникові польської армії Андерса, треба десь притлумити в душі також спомин про рідного брата матері — Остапа Нижанківського, члена Української Національної Ради ЗУНР ЗО УНР, священика, композитора, українського повітового комісара Стрийщини — розстріляного польським військом сонячного травневого дня далекого вже дев’ятнадцятого року… Та не час будити колишню кривду, попереду є ворог спільний…

І вже ніяк не міг Мирослав знати, що Ренаті Богданській доля судить через кілька літ стати дружиною генерала Андерса.

Червоні маки на МонтеКассіно…

Польська кров їх полила в ті дні.

Йшов вояк по цих маках — і гинув,

Та сильнішим од смерті був гнів.

…Їх чотири було, тих тяжких і кривавих битви, що об’єднали єдиним ім’ям — битва при МонтеКассіно, при старовинному монастирі. Такого не бачили ці триметрові завтовшки стіни, заввишки над сорок метрів, стіни, кладені майже півтора тисячоліть тому. Ворог тут заздалегідь обладнав міцні рубежі, які боронили дорогу на Рим. Першим у бій пішов десятий британський корпус, поклавши чотири тисячі вояків, хвилею наступною накотилася 36та дивізія США, праворуч посувалися французькі війська, в обхід гори Чифалко рвалась алжирська дивізія; виснажені і знекровлені американські війська змінювала новозеландська 2а дивізія і 4а дивізія індійська…

І друга, і третя битва… У завершальній британці пішли по центру, а корпусу генерала Андерса належало те здійснити, що не вдалося індійцям: відрізати монастир від світу, обійти абатство і блокувати ворога.

Мирославові з побратимами гаряче було і вдень, і вночі, ворог дороги прострілював щільно, навіть вузенькі стежки. Підвезти набої та їжу можна лиш вночі на мулах: німець наосліп стріляв із гармат, нерідко вціляючи в той чотириногий транспорт, — і зранена безневинна худоба, яка ще рухатися здатна була, з моторошним ревом розбігалася зусібіч.

Травневого вечора, вже о двадцять третій, по ворогові разом ударили півтисячі їхніх гармат; німець тут же відізвався не меншою кількістю… Вже марно почути окремі постріли, був лиш суцільний диявольський гул, двигтіла не тільки земля, а й небо, і Мирослав диву давався, як не падають рештки стін монастиря, заснованого ще святим Бенедиктом.

Як під досвіток німець вичах, у наступ пішли піхотинці Андерса. Їх ворог косив кулеметами й рвав гранатами, падав один батальйон і його заступав уже інший, падали Мирославові земляки й побратими, — він знав, що в піхоті було найбільше українців та білорусів. І бій за боєм… То про Михайла Паньковця зпід Сарн легенди з вуст в уста передаватимуть, а учасник бою і очевидець Михайло Козій пригадуватиме:

— Перший бункер здобув українець Михайло Паньковець, родом із села Погорілки коло Сарнів на Волині. Божевільно відважний, незважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся він під самий бункер і втишив його в’язкою гранат. Мов очманілий кидався від бункера до бункера, кулі градом летіли повз нього, ні одна не вчепилася…

Чотири бункери “втишив” затятий волиняка, та куля, на жаль, по четвертому таки врешті “вчепилася” і на хресті його значиться “Міхал Паньковець”.

І знову атака вчергове —

І вдався нарешті удар!

І прапор свій білочервоний

Вгорі підняли серед хмар.

Лине, розлягається над узгір’ям пісня РенатиІрини, а Мирославові думалося, чи не відійдуть у забуття ратна звитяга і кров його земляків… Тут навіки спочили вояки з Варшави і Любліна, Познані й Кракова, і так само тут голови склали Дмитро Сайків зі Станіславщини і Федір Калинка із Сарн, Макар Кривлюк із РавиРуської і тернопілець Степан Смаль, Мечислав Бурий з Олики та Іван Данилишин зі Львова, Микола Гороховянко зі Стрия і Юліан Копець із Забороля зпід Луцька, Андрій Ласковський із Лукова і Олександр Плісак із Ковеля, Григорій Слободян із Бережан і Микола Яворний з Бучача… А ще з Борислава й Чернігова, Кременця і Микулич, Бродів і Конюхів, Журавна і Волковиська, Монастириська й Чорткова, Винників і Снятина… Мирославові інколи кричати хотілося: чи ж вам, люди, окуляри якісь потрібні, щоб побачити цілий народ, і немалий, хоч бездержавний…

…Ще Рената співала про маки під МонтеКассіно в Болоньї: місто брав також корпус Андерса, місто, яке Мирославові хотілося побачити, де ректором найстарішого університету у світі колись був його земляк Юрій Дрогобич.

І ось місто вже близько, видніється вдалині Азінеллі, найвища вежа, та ступити на бруківку Болоньї не судилося Мирославові: осколок сліпого снаряда безпомильно серце його знайшов. І з’явився тут на околиці ще один хрест безіменний.

Їх так багато по далеких світах.

 

* Поетичний переклад, автор Дмитро Куренівець

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment