У передчутті сімнадцятого старту

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,

виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова Координаційної ради конкурсу

 

Дехто, певно, не повірить, але це справді так. Щоразу, розпочинаючи конкурс, почуваєшся так, мовби берешся робити його вперше. Дивно: і досвід уже є, і “команда” надійна, і традиційний сценарій (етапи турніру, робота журі і т. ін.), та все ж є найрізноманітніші проблеми, продиктовані об’єктивними й суб’єктивними чинниками. Ми вже перейшли через два Майдани, змінилося десяток прем’єрів і до десятка міністрів освіти, були спроби угробити патріотичний мовний марафон (досить згадати освітянську рать, очолювану Табачником). Були люди, які приходили до організаторів конкурсу не для допомоги їм, а тому, що мали глибоко меркантильні інтереси, котрі намагалися задовольнити саме використовуючи його сюжети й кошти. Були й такі, які мали намір попіаритися в процесі цього дійства, щоб створити собі ореол, необхідний, наприклад, для кандидата в народні депутати. Потрібний для іміджу якийсь позитивний епізод чи цілий послужний список. А тут — наш конкурс. Усе загалом дешево й ефектно. Були спроби привнести у наш конкурс і корупційні схеми. Зрештою, чимало всякого було. Слава Богу, все було викрито відразу на початкових стадіях. Шістнадцять років — це вже історія. І в ній є різні сторінки, котрі стають зрозумілішими, якщо їх прочитувати в загальносуспільному контексті. Ніщо в житті не відбувається в ізольованому просторі — є чимало сторонніх чинників та обставин, котрі так чи інак впливають на кожну справу. Важливо, щоб той вплив не став одноосібно вирішальний. Щоб збереглася загальна концепція тієї справи і щоб не розмилися конкретні складові, без яких неможливе її реальне втілення.

Як і в кожній справі, тут важливий чинник — те, що вже стоїть за нею. Провівши кілька конкурсів, ми спростували песимістичні прогнози в тому, що новий проект швидко захлинеться — у нас є цілий мавзолей важливих починань, котрі не витримали випробування, і сьогодні навіть подаленіли в пам’яті. На жаль, нам не вистачає послідовності й наполегливості. То нас зупиняють перші труднощі, то ми, неохочі до пошуку консенсусу, швидко розсварюємося, і так прекрасні наші плани летять шкереберть. Одне слово, треба переборювати, сказати б, синдром солом’яного вогню. І, Слава Богу, нам це пощастило зробити. Тепер маємо ситуацію приблизно таку, як у відомій сентенції: “Спочатку людина працює на ім’я, а далі — ім’я на людину”. Конкурс немов заряджається сам від себе.

Звичайно, це не дає нам жодних підстав для розслаблення зі сподіванням на прекрасну інерцію розвитку подій, котрі логічно ведуть за собою одна одну. І справа тут не тільки в тих чи тих деталях, які несподівано виникають на різних етапах нашого марафону, вимагаючи оперативного втручання для усунення несподіваних проблем. Річ у тім, щоб не допустити заформалізованості конкурсу — небезпека, котра завжди підстерігає будьякий проект, який уже має за собою історію. Важливо також самому не приколисатися тим, що все йде без провалів чи зривів.

Багато дають нам відчуття новизни облич у кожному турнірі і чинник нового місця, де бере початок кожен наступний конкурс (це теж нові дійові особи із тамтешніх владних структур, і з освітянського середовища, і загалом — із громадськості, що відчутно примножує коло наших партнерів і симпатиків у цій справі).

Нині на фініші шістнадцятого конкурсу вже є передчуття сімнадцятого старту. Отож знову нові люди й нова “географія”. На врочистому закритті марафону зі сцени столичного театру імені Івана Франка (там, як уже це стало традиційним, відбуватиметься дійство) буде повідомлено, де офіційно відкриватиметься наступний турнір. Це цілий сюжет. Представники органів освіти тієї області, котра починала конкурс, передають естафету своїм колегам із тієї області, яка восени, в День української писемності, подаватиме всій Україні сигнал про початок нового мовного марафону.

Отак — знову все спочатку. І — мовби вперше.

Related posts

Leave a Comment