Український вимір Другої світової війни

Через десятиліття мирних років в Україні загриміли гармати

 

Віталій АБЛІЦОВ

Писати про ІІ Світову війну тепер, коли ворог спустошує рідну землю, коли щоранку уважно вслухаєшся в подробиці інформаційних випусків про події на фронті в Донбасі й молиш Бога, щоб він зберіг життя кожного захисника Вітчизни, серед яких і близька тобі людина, — тяжко, майже нестерпно.

Але мовчати не можна!

Хочеться істини, бо занадто дорого коштує сьогодні правдиве слово і конче потрібна відповідь на багато запитань, навіть тих, що тлумачаться у шкільних підручниках твого дитинства. Ті, здавалося б, хрестоматійні аксіоми — сьогодні неприхована лжа, вичавлена, немов отрута з гадюки, з “голови” чергового бузувіра — фаната з “Русского мира”, що маніакально сподівається охопити своїми ядучими щупальцями весь світ.

А довіривши свої думки паперу, важко означити їх чітким заголовком.

“Хотят ли русские войны?”

Гадається, відомий євтушенківський рядок сьогодні доречно винести на початок пропонованих нотаток, адже не лише московський поет Є. Євтушенко, а й (крім поодиноких) тисячі російських діячів культури (й загалом російського суспільства) очікувально мовчать, байдуже спостерігаючи, як знищується оспіваний і ними Донбас, степи якого перетворюють на пустелю ні, не пісенні, донецьколуганські терористи — “парни молодые”.

Невідступна, настійлива думка: можливо, про війни написано більше, ніж про мирні будні, з використанням усього арсеналу художньомистецьких засобів… Та про збройні конфлікти, де ллється людська кров, треба розповідати лише не лживими вустами.

 

8 мільйонів, 20, 40…

Кривавому кремлівському диктаторові Й. Сталіну приписують жахливий вислів: “Смерть однієї людини — трагедія, мільйонів — статистика”. Саме цей генералісимус першим, 1946 року обнародував кількість жертв СРСР у період ІІ Світової війни — 7 мільйонів осіб. Його опонент М. Хрущов назвав іншу кількість жертв — 20 мільйонів. У добу горбачовської перебудови виникла цифра 27 мільйонів. Сучасні, зокрема й російські дослідники, ведуть мову про 40 мільйонів.

Оскільки фактично кожне покоління радянських і пострадянських політиків та істориків не тільки видають народу “своє” (“найправильніше”) трактування минулого, то точних даних чекати сьогодні немає сенсу.

Проте все ж рух уперед щодо утвердження історичної правди є. І російські, й німецькі документальні джерела, не поспішаючи, все ж відкривають достовірні дані, котрі дають можливість зрозуміти, що ІІ Світова війна і її найгостріше протистояння між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом була не тільки кривавим зіткненням двох політичних систем, а й двох людиноненависниківавантюристів (нинішні події переконують, що питання ролі особистості в історії залишається актуальним: хочу й загарбаю Крим, хочу — кину війська в Донбас).

Ні нацистська Німеччина, ні комуністичний СРСР не були готові до масштабного мілітарного зіткнення. Радянськонімецьку бойню ініціювали два параноїки: Гітлер і Сталін. Про це упевнено розповів відомий прозаїкрозвідник В. Суворов (книги “Ледокол” (1993), “Последняя республика” (1998) та інші). Через півстоліття це ж підтвердив німецький дипломат доктор Е. Зоммер — один із тих, хто був безпосереднім свідком процедури оголошення Німеччиною війни СРСР (“Зберігач державний таємниць”. У книзі А. Фітца “Мандрівка на Землю”, Мюнхен, 2001). Пояснюючи своє рішення щодо вторгнення в Радянський Союз, А. Гітлер переконував В. фон Шуленбурга (посла Німеччини в СРСР в 1934—1941 роках): “У мене, графе, іншого виходу нема…”.

Й. Сталін теж розумів, що радянська армія не готова до війни, але боявся, що А. Гітлер виступить першим (про відсутність технологічно якісної зброї, потрібної кількості пороху, вибухівки, обмундирування, транспортних засобів тощо розповів у своїх спогадах маршал Г. Жуков. Усе це СРСР одержав у ході бойових дій зі США. Відомий пілот О. Покришкін воював на американському літакові “Аерокобра”, 4500 котрих США передали СРСР).

З іншого боку німецька техніка не була придатною до використання в суворих кліматичних умовах Росії. Як відомо, на початок німецькорадянської війни неочікувано вплинули події на Балканах, де в Югославії стався військовий заколот, на придушення якого А. Гітлер кинув кілька дивізій, і це призвело до того, що наступ розпочався із запізненням на два місяці. Коли німецькі війська дійшли до Москви, їх зупинили нещадні російські морози (танки й інша техніка примерзали до землі, солдати були в літній військовій формі, не вистачало продовольства).

І, безумовно, вирішальну роль у розгромі радянської армії у перші місяці війни зіграли сталінські репресії: у1937—1939 роках були розстріляні маршали Тухачевський, Блюхер, Єгоров, знищені або засуджені 11 заступників наркома оборони, 75 із 80 членів Вищої військової ради, 8 адміралів, 14 із 16 генералів армії, 90 % командирів корпусів, 35 тисяч із 80 тисяч офіцерів.

22 червня 1941 року нацистська Німеччина кинула в наступ 152 дивізії (5,5 мільйона осіб з 8,5 загальної чисельності). Сили бурхливого конфлікту були приблизно рівними за кількісними показниками, але не за якісними. У перші місяці запеклих боїв у німецькому полоні опинилися, за різними даними, понад 3 мільйони радянських солдат і була знищена більша частина літаків, танків, артилерії.

Щодо цивільного населення, то тут теж досі немає достеменної ясності. В українофобських російських виданнях часто можна прочитати неправдиву інформацію щодо життя на окупованих нацистами українських територіях (мовляв, там була співпраця з ворогом тощо). А що відбувалося в окупованих російських областях від Північного Кавказу до Балтики? За даними російських дослідників, на цих територіях понад 800 тисяч осіб співпрацювали з владою окупантів (цивільна місцева адміністрація, поліція, загони оборони та охорони тощо). Додамо до цього ще 1 мільйон 800 тисяч етнічних росіян, котрі були у складі нацистських дивізій, полків та батальйонів (полонені, емігранти (переважно білогвардійці), донські козаки).

Наші опоненти часто нагадують своїм прихильникам про дивізію “Галичина” (близько 30 тисяч вояків). А чому забувають про дві дивізії “Росія”, про три козачі корпуси, близько сотні батальйонів різного спрямування, укомплектованих із російських емігрантів, а частіше колишніх радянських воїнів, зокрема, власівців (а це не тисячі, це сотні тисяч солдат)?

Усі ці війська були у складі Waffen SS — збройних формувань нацистської партії (рім у тім, що закони гітлерівської Німеччини забороняли допуск до зброї не німців, але постійна потреба в солдатах змусила Берлін ухвалити рішення про використання національних підрозділів; практично всі країни, захоплені німцями, мали свої дивізії SS: були французька, бельгійська, нідерландська, угорська, італійська, албанська та інші дивізії).

“Класик соцреалістичної літератури” М. Горький вважав, що “в России людей, что песка”. Тому в північній імперії ніколи не дбали про Людину. Мільйон туди, мільйон сюди — статистика…

 

Від Арлінгтона до Києва

Нині пропонується створення в Україні військового меморіалу за прикладом Арлінгтонського у передмісті Вашингтона. Гадається, подібні пропозиції (до речі, ідея не нова, але, як це у нас буває, призабута) повинні виноситися за суспільне обговорення, хоча зрозуміло, що одвічна миролюбність нашого народу не повинна суперечити його здатності дати адекватну відповідь агресору. Про це тепер щодня нам нагадує Москва, що анексувала Крим і тимчасово окупувала частину Донбасу.

Згадка про Арлінгтон доречна, оскільки маємо до цього певний стосунок.

Імпозантним монументом військового кладовища є пам’ятник морським піхотинцям США, котрі відзначилися на тихоокеанському театрі ІІ Світової війни, а саме оволодінням стратегічно важливим островом Іводзімою.

Центральною постаттю монумента є сержант словацький українецьлемко Михайло Стренк (1919—1945).

На цьому військовому кладовищі похований і колишній командувач військовоморського флоту США Ярема Бурда (1939—1996), котрий в автобіографії вказував на українське коріння своїх предків.

Монумент в Арлінгтоні створений за фотознімком, що зробив фронтовий кореспондент Д. Розенталь (з родини українського походження). Д. Бредлі написав книгу “Прапори наших батьків”, за якою в Америці створений кінофільм “Піски Іводзіми” (режисер Д. Вайн).

Учасників (частіше їхніх предків) ІІ Світової війни доля розкидала по всьому світу. Ми добре знаємо про подвиги у Франції лейтенанта В. Порика, але більшості невідомо, що там же воював проти нацистів Герой Канади П. Дмитрук — доброволець Королівських військовоповітряних сил. Він став учасником антинімецького підпілля. У Франції жив генерал С. Андоленко (народився у Волочиську на Хмельниччині 1907 року, помер 1973го у Франції). С. Андоленко воював проти нацистів в Африці, в материковій Франції визволяв від них окупований Марсель.

В Італії мужньо боровся проти нацистів канадський генерал С. Андруник (1923—2006). Його співвітчизник генерал Й. Романів (1921—2011) брав участь у боях в Індії, Бірмі, Китаї.

Колишній катеринославець (дніпропетровець) фізик Е. Гінстон (1915—1998) був активним учасником американського проекту щодо створення надійної протиповітряної оборони (один із розробників радарів).

Генерал Б. Данилів (США) 1943 року розпочав свою участь у війні як пілоткурсант.

Народжений в Україні генерал С. Мельник (1907—1994) закінчив найпрестижнішу військову академію США — ВестПойнтську. Воював на антияпонському фронті, потрапив у полон, але не склав зброю — став учасником руху опору окупантам на Філіппінах. У книзі “Батаанський марш смерті” С. Мельник розповів про свою нелегку долю. Генерал був першим із українців, удостоєним високого військового звання, служив у Далекосхідному відділенні Генерального штабу Збройних сил США.

Інший випускник ВестПойнту полковник Т. Калакука загинув на антияпонському фронті.

Генерал американської медичної служби Р. Ткач (1917—1989) теж воював проти Японії. Від 1953 року був особистим лікарем Президента Д. Ейзенгауера, головним хірургом медичної частини Білого Дому (до речі, контрадмірал В. Лукаш (1931—1998) був особистим лікарем Президента США Д. Картера, головним лікарем Білого Дому й співпрацював з адміністрацією президентів Л. Джонсона, Р. Ніксона та Д. Форда. Бригадний генерал Р. Зайчук (лікував Президента Д. Кеннеді) у наші часи створив американську військову телемедицину).

Високе становище в збройних силах США посідав і чотиризірковий генерал С. Яскілка (1919—2012) — заступник командувача Морського корпусу США, де прослужив 32 роки. Під час боїв на Тихому океані авіаносець, де ніс службу офіцер, потопили японці. С. Яскілці вдалося врятуватися й продовжити воювати з ворогом.

Матрос П. Томич був на базі ПерлХарбор, коли її атакували японці. Українець залишався на своєму посту, за що був відзначений Орденом Слави, рішення про що схвалює Конгрес США.

Зрозуміло, що цей список можна продовжити.

ІІ Світова війна для українців була справді світовою.

 

Поль Елюар: від виднокола однієї людини до виднокола всіх

Як переконуємося, війна — це не лише нещадна смерть, а й цинічна брехня, коли її ініціатори зі страху за неминучий міжнародний суд ховають правду.

Тому в кожного народу своє бачення історії війн.

У глобальному конфлікті 1939—1945 років брали участь 72 держави світу, котрі мобілізували 110 мільйонів осіб. Військові дії велися на території 40 країн. У битвах за перемогу, як вважається, загинуло 55 мільйонів осіб.

Незважаючи на те, що справді німецькорадянська війна була важливим періодом ІІ Світової війни, але переможцями у ній були союзники — держави антигітлерівської коаліції, котрі 1945 року ініціювали створення Організації Об’єднаних Націй, членом якої стала Україна (отже, фактично УРСР була визнана міжнародною громадськістю як суверенна країна, оскільки колонії до ООН не приймаються).

Коли матимемо правдиву історію України, одним із вирішальних періодів нашої боротьби за свободу народу, стануть, очевидно, саме 40ві роки ХХ століття, коли, як сказав французький поет, учасник війни Поль Елюар (1895—1952), переважна більшість людства зрозуміла, що рух у майбутнє — це “рух від виднокола одного до виднокола всіх”. Цим шляхом нині йде Україна. І саме це гарантує нам підтримку світової громадськості у протистоянні з одвічним сусідом, котрий кидає у безвість запитання “Чи хочуть росіяни війни?” і водночас розпалює вогнища ненависті на земній кулі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment