Світлої пам’яті видатного хормейстера, педагога, композитора і музичногромадського діяча Михайла КРЕЧКА (1925—1996)
Ольга ЛІГУС,
мистецтвознавець (кандидат мистецтвознавства)
Минуло 20 років відтоді, як митець пішов у небуття, але всі, хто знав і любив його, добре пам’ятають той скорботний день. У столиці лютувала негода, але центральними вулицями не спинявся велелюдний потік, що рушив попрощатися з Маестро — видатним диригентом, шляхетною людиною, мудрим педагогом, палким патріотом і подвижником української культури, який раптово й передчасно покинув цей світ.
Гортаючи сторінки життєпису Михайла Кречка, важко переоцінити його внесок у розбудову нашого мистецтва. Передусім у сфері хорового виконавства, в якій диригент залишив яскравий слід вдумливого й послідовного реформатора. 40 років присвятив М. Кречко відродженню на сцені затаврованих соцреалізмом наших, питомо національних, скарбів хорового мистецтва — української народної пісні та духовної музики XVIII—XIX ст.
Спочатку — на чолі Закарпатського народного хору (1954—1969), який М. Кречко, уродженець цього краю, запалив любов’ю до рідної пісні. З оновленим репертуаром, зі свіжими емоційними і творчими силами колектив став окрасою українського хорового мистецтва. А згодом під орудою диригента відбувся творчий злет академічної хорової капели “Думка”, з якою М. Кречка пов’язували 14 років натхненної праці (1969—1983). Слава капели облетіла весь Радянський Союз завдяки яскравим програмам “З народної криниці”, “Духовна музика українського бароко”, “Українська авторська пісня” та “Музика сучасних українських композиторів”, виплеканих і водночас вистражданих її керівником.
Сьогодні важко уявити, скільки перешкод судилося подолати митцеві, щоб, за його ж словами, “йти всупереч інерції десятиріч, ризикувати і вперше внести в українське хорове виконавство дихання різних епох, стилів і жанрів”. Причому опір чинився не лише ззовні, чиновниками від культури, а й ізсередини — деякими хористами капели, фанатично “відданими” служінню ідеалам партії.
Один із таких випадків М. Кречко пізніше згадував: “Програма “З народної криниці” була задумана мною як цикл, що мав охопити усе створене нашими композиторами в царині обробки народної пісні. Кожен концерт програми я вирішив завершувати нашою неперевершеною народнопісенною перлиною, в якій б’ється серце Кобзаря — “Реве та стогне Дніпр широкий”. Під час виконання цієї пісні я повертався до слухачів і диригентським жестом запрошував їх разом з хором “піднятися на пісенні крила”. “Думка” полюбила цю традицію і так викладалася у виконанні “Дніпра”, що хористи часом були схожі на співаючих богів. Це однак не завадило декому з капелян називати фінал концерту “націоналістичною” або “бандерівською замашкою”, що я тихо сприймав як вищу похвалу”.
Щодо тиску компартійної цензури, то і ця “гірка чаша” не оминула митця, який був чи не єдиним серед диригентів, хто в період глибокого застою наважився виконувати на сцені духовну спадщину корифеїв української хорової музики — М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя. Як наслідок — одна за одною суворі догани, а слідом — відверте цькування, що змусило диригента згодом залишити посаду керівника “Думки”.
Ці прикрі обставини, проте, не завадили М. Кречкові надалі відроджувати українську музику — вже на чолі хору Київського дитячого музичного театру та у викладацькій діяльності на посаді професора Київської консерваторії. Активно працював митець і на громадськопросвітницькій ниві: організовував численні хорові конкурси, писав блискучі статті, присвячені актуальним проблемам українського хорового мистецтва. А скільки сил і натхнення уклав М. Кречко у справу популяризації української культури! Тривалий час був одним із авторів і ведучих мистецьких теле і радіопрограм “Сонячні кларнети” та “Золоті ключі”, які полюбилися українцям різних поколінь.
Багатогранну діяльність Михайла Кречка живило й сучасне мистецтво. І навпаки, сам хормейстер був добрим порадником і натхненником молодих митців. З його легкої руки побачили світ твори, які стали знаковими в історії українського мистецтва ХХ ст.: кантата “Червона калина” Л. Дичко, Третя симфонія Є. Станковича, “Сад божественних пісень” І. Карабиця. Відтоді минуло майже півстоліття… Але Леся Дичко, одна з провідних творців нашої сучасної хорової музики, добре пам’ятає теплу атмосферу творчого й людського спілкування, яка панувала на репетиціях “Червоної калини” у виконанні капели “Думка” під орудою М. Кречка:
– Михайло Михайлович був дуже вимогливим і водночас мудрим керівником, умів переконувати аудиторію і робив це так, що ні в кого з хористів не виникало сумніву, що може бути інакше. У колективі його дуже любили. Репетиції “Червоної калини” закінчувалися дуже пізно. Він щиро, побатьківському, хвилювався за мене, тоді ще молоду дівчину, і часто проводжав додому. Під час цих прогулянок ми багато розмовляли. Не тільки про творчість, а й про політику, загалом про Україну. Він добре знав історію, багато розповідав про козацьких ватажків. Казав, що заради України можна всім пожертвувати. Він був одним із небагатьох, кому я розповіла про свого репресованого діда… Після роботи над “Червоною калиною” ми також підтримували творчі відносини. І що для мене було найголовнішим — так це його беззаперечна підтримка мого фольклорного спрямування. Саме Михайло Михайлович порадив мені надалі звертатися до давніх пластів українського народнопісенного фольклору та музики різних народів світу. Так з’явилися мої твори: “І нарекоша ім’я Київ”, “ІндіяЛакшмі”, “Іспанські” та “Швейцарські фрески”…
Гостро відчуваючи нерв епохи, М. Кречко сам мав потребу художнього вираження у царині композиції. Він навіть пішов із життя, схилившись над нотним папером. До своїх творів Маестро ставився з властивою йому скромністю. Про це згадує його донька — Наталія Кречко, заслужена артистка України, художній керівник хору “ANIMA” Київського національного університету культури і мистецтв:
— Батько навіть не сприймав власні твори серйозно і в рідкісних випадках включав їх до репертуару колективів, з якими працював у різний час. Але писав він постійно, чи не кожного вечора, повернувшись додому після репетиції. Здебільшого — обробки українських народних пісень. Над кожною піснею працював досить довго, ретельно обдумуючи її драматургію. На його думку, всі куплети пісні мають відрізнятися за музичним оформленням. І для кожного куплету батько знаходив оригінальні засоби, прийоми, ніби розфарбовував поіншому. Невипадково найбільшим авторитетом у цьому жанрі для нього був М. Леонтович… Зараз уже видано дві збірки батькових хорових обробок українських народних пісень. Є в нього й інші хорові твори: “Сяють зорі в синім морі” та “На Київських майданах” на власні вірші, “Любіть Україну” на слова В. Сосюри. І звичайно, “Літургія Івана Золотоустого”…
Цей, чи не найбільш вагомий твір М. Кречка, на жаль, маловідомий широкому загалу, адже його досі не надруковано. Лише недавнє виконання однієї з частин “Літургії” на вечорі пам’яті митця дало уявлення про цю музику: світлу, піднесену. Її урочисте звучання у виконанні кількох хорів, здавалося, символізувало і святість молитви, і радість життя, і спадкоємність поколінь, і невмирущість традицій нашого мистецтва, про відродження яких трепетно дбав М. Кречко. У цій музиці, безперечно, відбився образ її автора — мужній, стриманий і водночас доброзичливий і натхненний — такий, яким він запам’ятався своїм колегам та учням. Сьогодні вони із вдячністю згадують Маестро.
Анжела Масленнікова, головний хормейстер Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва:
— Коли я згадую Михайла Михайловича, він завжди бачиться мені з усмішкою. Хоч би що він робив — навчав, диригував, співав (а в нього був чудовий баритон!), спілкувався, сперечався — від нього віяло щирістю. Він був дуже толерантним і водночас дуже принциповим у професійних і моральноетичних питаннях. Він назавжди залишиться для мене прикладом культури спілкування з музикантами. Сам він ніколи не робив хористу зауваження прилюдно, а говорив із кожним індивідуально — вимогливо, але лагідно, подружньому. Я пишаюся тим, що Михайло Михайлович запросив мене на роботу в хоровий колектив театру опери і балету для дітей, в якому працював останній період життя. З часом, коли я очолила цей хор, ми щоосені даємо концерт у пам’ять про нього.
Еміл Сокач, народний артист України, художній керівник камерного хору “CANTUS” м. Ужгород:
— М. Кречко завжди був для мене прикладом українського музикантапатріота. На початку 80х, коли я вступив до консерваторії, він був чи не єдиним у цьому виші, хто говорив українською мовою і ходив у вишиванці. А головне — він учив студентів розуміти природу української народної пісні. Сам він, уродженець Закарпаття, дуже багато зробив для розвитку хорового мистецтва нашого краю. З його ініціативи там проводилися так звані “хорові філармонії”, під час яких проходили відкриті репетиції з різними хорами, різноманітні концерти. Аналізуючи розмах діяльності М. Кречка, думаю, ми ще повністю не усвідомили значущість його праці. Добре, що торік до 90річчя від дня народження Михайла Михайловича в його рідному селі Порошково було встановлено меморіальну дошку. На її відкритті співав Закарпатський народний хор — славнозвісний колектив, долю якого багато в чому визначив М. Кречко.
Олександр Тарасенко, заслужений діяч мистецтв України, хормейстер Національної опери України, доцент кафедри хорового диригування НМАУ ім. П. І. Чайковського:
— Для мене Михайло Михайлович — добрий геній українського хорового мистецтва. Він був дуже далекоглядним музикантом: казав, що невдовзі настануть часи, коли масова пісня втратить свою вагу, а українське національне мистецтво відродиться. Він дуже переймався долею нашої культури і казав нам: “Пам’ятайте: ви — інженери людських душ”. Ніколи не забуду і його щирого ставлення до людей. Кожен учень класу щороку на зимові свята отримував від Михайла Михайловича вітальну листівку з його віршами. Причому всі вірші відрізнялися — таким він був обдарованим і головне, — уважним до кожного. Часто після занять ми проводжали його додому. Добре пам’ятаю ці прогулянки, під час яких ми збагачувалися і знаннями, і досвідом, і життєвою правдою, мабуть, не менше, ніж в аудиторії. Здається, він і сьогодні надихає нас з небес…
Невипадково кажуть, що людина живе на світі стільки, скільки її пам’ятають, а якщо її справи підносять і продовжують прийдешні покоління — вона здобуває безсмертя. У цьому переконують успіхи учнів М. Кречка, які гідно представляють українське хорове мистецтво в різних куточках світу і пишаються традиціями, що успадкували від свого Вчителя. А всі, хто знав і шанував Маестро, дякують долі за зустріч із ним та щасливі моменти захоплення його яскравим талантом та особистістю Митця, Патріота, Людини.
