Андрій БОНДАРЧУК,
народний депутат України І скликання, член Народної Ради, член НСПУ, НСЖУ, почесний громадянин Волині, Луцька
Закінчення. Поч. у ч. 18 за 2016 р.
Наприкінці січня ц. р. відбулися щорічні збори АНДУ, створеної 20 років тому для збереження і використання творчого, інтелектуального потенціалу, досвіду депутатів минулих скликань для розбудови держави, її інститутів. І вона багато чого зробила, доки інтерес влади (про її допомогу Асоціації нічого й говорити) не знизився до рівня плінтуса, а засновників держави відкинув на узбіччя і забуття. Але “визнання” чи “невизнання” нас у Законі учасниками боротьби за незалежність нікому нічого особисто не додасть і не змінить. Нам лише дуже болить, як спотворюється історія здобуття незалежності на завершальному, найбільш успішному етапі 1990—1992 рр. Першою реакцією була заява президента Асоціації про дострокову відставку: “Маю честь!”
Ніхто з нас не збирається зважувати на терезах історії роль кожної з сотень організацій і груп, визначених як борці за незалежність, хоч із деякими ВР-ХІІ історично неспіврозмірно бути. Та її нема навіть у графі, яка взагалі “ґумова”: “інші організації, структури або формування, що існували протягом ХХ століття (до 24 серпня 1991 року) і метою діяльності яких було здобуття (відновлення) або захист незалежності України”. Перелік їх, виявляється, затверджує Кабмін. А хіба ВР не підпадає під ці вимоги? Цілком. Про це свідчать ухвалені якраз у цей часовий період документи, насамперед згадувана Декларація…
Ще сумбурніший і алогічніший, а для тих, хто голосував за Акт незалежності, — знущальним є п. 1 ст. 2: “Держава визнає, що борці за незалежність України у ХХ столітті, визначені у статті цього Закону (ВР тут якраз немає. — Авт.), відіграли головну роль у відновленні української державності, закріпленої Актом проголошення незалежності України, ухваленим Верховною Радою України, що є основою надання правового статусу та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті”. Ось яка казуїстика і плутанина замість ясної думки: держава визнає юридичну, правову силу Акту, але авторства — ні! Але ж є документ авторства Лук’яненка, а не якогось марсіанина. Роль ВР Закон звів тут до ролі нотаріуса чи секретаря сільради, які лише засвідчують документ.
Ні розробники законів, ні Президент не бажають знати, як до цього йшла ВР, які події, політичні баталії розгорталися під її куполом і поза ним. Це принцип “чорного” і “білого” кольорів, рафінованих на вимогу ревнителів політичної цноти. Прокрустове ложе, жорсткі стандарти для історії — біда. Це якраз із системи тих режимів, ідеологію яких засуджує Закон. Тут, вочевидь, поєднався і принцип, коли засновники чи ініціатори доброї справи стають неугодними для наступників. Прикладів у історії — більш аніж достатньо. Згадаймо долю “старих більшовиків”. Вусатий вождь не захотів, аби вони нагадували йому про відхід від партійних принципів чи ділили з ним “лаври будівництва соціалізму”. А у наш час є достатньо гуманних методів для небажаних. Так, “революція пожирає своїх дітей”. Але це вже її гримаси.
Можна отак легко одним розчерком пера викреслити з історії цілий законодавчий орган, який змінив її хід. Пояснення і аргументацію цього дає голова Інституту національної пам’яті В. М. В’ятрович. Тут провели для цього значну пошукову роботу. Однак так старанно “відмивали” нашу незалежність та досліджували бідолашну, що таки знайшли “дефекти”. Це спотворює правду історії, рве зв’язки поколінь. Кому це на користь? Однозначно — не нам.
Пояснення такого трактування, м’яко кажучи, вражають. Найперше — своєю упередженістю, пошуком дріб’язкових аргументів. Головною провиною, мовляв, є те, що ВР-ХІІ була органом існуючої тоді держави і діяла відповідно до тогочасного законодавства і Конституція 1978 (!) року, Тимчасовий регламент не містили декларування мети на захист незалежності. А як же згадувана Декларація про державний суверенітет, низка інших актів? І в яких анналах записано, що таке декларування політичного курсу наперед гарантує незалежність? Вірменія це зробила. Де тепер вона? У Митному Союзі. УНР, ОУН чітко заявили свого часу про курс на незалежну державу. Незважаючи навіть на жертовну героїчну боротьбу УПА, українська держава так і не постала. До того ж аксіомою є: кожна нова політична формація виростає з попередньої. Якраз її представники і стають могильщиками старих режимів. Якщо визначати статус справжніх борців за незалежність принципом належності до попереднього режиму, то можна наламати багато дров. Ну, наприклад, значну частину УПА… вилучити зі списку борців. Бо вона була (нехай і з конспіративною метою) в українській поліції, яка допомагала окупаційному німецькому режиму.
Але, зрештою, все пізнається в порівнянні. Так от, є сучасна організація з таким же минулим, яке мала згадувана ВР. Недавно у Києві і обласних центрах урочисто відзначили державне свято — День ушанування учасників бойових дій на території інших держав. Ні для кого не секрет, що основу товариства учасників становлять колишні солдати і офіцери Збройних сил СРСР, волю якого вони виконували. Як бачите, навіть наші біографії поділяються на “до” і “після” 24 серпня 1991 року. Роль армії СРСР в тих державах була (скажемо відверто) аналогічна ролі теперішнього агресора в Україні, афганська війна стала великою трагедією не лише для нас.
Якраз у ті роки я працював кореспондентом “Правди України” у Волинській і Рівненській областях і одного разу мені довелося виконати важку і неприємну місію — зустрітися з автором численних листів у найвищі партійні інстанції, до найвищих осіб Москви, Києва, недавнім офіцером ЗС СРСР Шевченком із Ковеля. Так, із тим самим, якому один високопоставлений партійний чиновник відповів на його претензії фразою, що стала відомою на весь світ: “Я вас в Афганістан не посилав”. Його єдиний син Вадим Шевченко загинув там, і обурений батько бомбардував високі інстанції і їх очільників листами, в яких вимагав пояснення, за що загинув Вадим, і уваги до його пам’яті, покарання за бездушність чиновників. Один із таких листів і доручив мені розглянути головний редактор газети.
Це була довга і важка розмова для нас обох. Однак вона дуже зблизила наші погляди на безглуздя війни. Автор листа, як батько і громадянин України, зламав у моїй свідомості останні крихкі сумніви у поглядах на цю авантюру. До того ж, як військовий, він мав аргументи, про які журналіст не знав…
Але порівняймо ставлення влади до цих двох учасників історичних подій, хоч вони відбулись не в одночассі, але при існуванні засудженого законом режиму. Нас за це засудили, викинули з історії. Учасники бойових дій на територіях інших держав виконували свою роль. Ми виконували діаметрально протилежну. На диво, нині діаметрально протилежне ставлення. Наше запрошення на зустріч очільники держави гордо проігнорували, не делегували навіть третьорозрядних клерків. По-дорослому це практика подвійних стандартів, по-дитячому — принцип “сороки-ворони”, яка ділить серед своїх діток кашку: “Цьому дам, цьому дам, а цьому не дам”…
А на день ушанування учасників бойових дій на території інших держав прийшов Президент, виголосив палкий спіч, вручив нагороди. Ми не проти. Вони нині зовсім інші, серед них немало захисників України. Просто, як казав один кіногерой: “За державу образливо”. Хотілося б побачити таку ж режисуру зустрічі Президента з добровольчими батальйонами…
Мабуть, телеглядачів не стільки здивувало відзначення цього дня у столиці, обласних, районних центрах, скільки реанімована з комуністичного минулого оцінка дій: “інтернаціональна допомога”, “миротворча місія”. Це ми чули і від представників засудженого законом режиму. Секрет такого подвійного ставлення в тому, що колишні учасники бойових дій — ще не старе покоління, люди мужні, мають бойовий досвід, організовані, вміють тримати зброю і користуватись нею. А силу завжди поважають. Тим же, хто проголосив незалежність, здебільшого 70—80 і більше. Сидіть, діди, тихо… Щоправда, хочеться, аби Президент, який тримає курс на ЄС, часто спілкується з високопосадовцями прибалтійських держав, запитав, як там ставляться до засновників своїх держав. Порівняно з нами — небо і земля.
Далі — ще серйозніші звинувачення. У ВР-ХІІ, мовляв, було багато комуністів, отже, вважати її учасником боротьби за незалежність “неприпустимо”. Але це звинувачення на адресу народу — таку ВР він обрав. Можливо, треба було почекати 20—30 років, аби він “дозрів” і обрав геть не комуністичний парламент. Червона більшість, мовляв, не задовольнила головних вимог “Революції на граніті”. Та студенти все ж вписали першу переможну сторінку в історію української демократії. Немало народних депутатів, членів Народної Ради палко підтримували їх, долучилися до голодування.
Бажання мати “рафінованих” борців за незалежність не сприяє задекларованій в Указі Президента меті єдності суспільства, бо правда історії, свідки якої ще живі, трохи інша. Та й історія не завжди вкладається в стандарти. Шановний п. В’ятрович відверто боїться, що високе звання матимуть і депутати, які тоді протидіяли проголошенню незалежності. Побоювання обґрунтовані. Однак їх легко усунути, коли в тому ж Законі запровадити статус “Учасник проголошення Акту незалежності України” і нагородити цим званням (медаль, знак) усіх, хто голосував “за”. Адже їхню участь не проігноруєш, їхні імена відомі. Та розробники законів діяли за принципом: “Ліс рубають — тріски летять”. У невідь полетіли разом з комуністами і ті, хто справді заслуговує звання борців за незалежність України — членів Народної Ради. Одне не зрозуміло — чи це показова для Заходу принциповість (ось ми які — під гільйотину віддали навіть вищий законодавчий орган, який проголосив Незалежність держави, бо мав він запах тоталітарного режиму), чи справді позиція.
Розробники майже абстрагуються від бурхливих історичних подій і визначають основними ситуативні причини здобуття незалежності: московський путч, тиск Народної Ради, переляк депутатів-комуністів. Так, ці елементи були присутні. Але ще до того ВР зробила важливі кроки до омріяної мети. А засуджувати участь комуністів у голосуванні — дуже прикра помилка. Передбачаю, що після такого висновку знайдуться “рафіновані”, які назвуть автора захисником злочинного режиму. Якщо так, то за їхнім переконанням у той вікопомний момент Голова ВР Леонід Кравчук повинен був сказати:
— Хто за Акт проголошення незалежності України? Комуністи не голосують…
Отоді була б “справжня” незалежність! Без сьогоднішніх звинувачень, Указу, Законів і, звісно, незалежної України. Ось до чого можна договоритись. Свого часу, як згадує Володимир Винниченко, один із крайніх висунув лозунг: “Геть кацапів з українських тюрем!” Тому вважаю, що звинувачення ВР у використанні голосів “переляканих комуняк” при вікопомному голосуванні грає дестабілізуючу, якщо не провокаційну роль. З історії добре відомо, що для вирішальних перемог навіть з учорашніми ворогами укладали союзи. Згадаймо козаків і татар, антигітлерівську коаліцію. А як розцінити теперішню співпрацю парламентської більшості з учорашніми регіоналами?
Насамкінець п. В’ятрович у своєму листі “дарує” нам (за віком удвоє і більше старшим себе) дитячий солоденький пряничок у вигляді: “…дії окремих органів, організацій та осіб, направлені на відновлення незалежності України не є та не можуть вважатися злочинами комуністичного тоталітарного режиму”… Це стосується ВР-ХІІ та комуністів, які голосували “за”. Не бійтеся, вас не посадять. Але дякуйте, що ВР-ХІІ не внесена у Закон про засудження тоталітарних режимів в Україні та заборони їхньої символіки. Адже ВР-ХІІ “символізує” таки червону епоху. А символом цього парламенту є чудове монументальне полотно Олександра Кулакова “Державотворення”, що встановлене у Верховній Раді. Там значаться й імена засновників держави. Згідно з Законом, можливо, хтось запропонує зняти? Та все-таки нас втішили. Як пояснює п. В’ятрович, “…в історичній науці та суспільній свідомості Верховна Рада України І скликання залишиться як орган, який ознаменував собою початок існування відновленої Української держави”. Які мудрі думки! Спіть, хлопці, спіть, історія розбереться. Цьому допоможе експертний висновок поважного вченого професора Станіслава Кульчицького. Він зробив його до тексту звернення Асоціації, надісланого Голові Верховної Ради Володимиру Гройсману. Тоді ще можна було внести у проект законів запропоновані АНДУ три невеличкі, але ключові поправки. Але вони так і не були внесені. Вчений у листі до очільника АНДУ Олександра Барабаша радить оприлюднити його висновки в газеті “День”, яка є найбільш впливовою в українському громадянському суспільстві. Ось його текст:
“У зверненні Асоціації народних депутатів вказано, що при визначенні хронологічних рамок комуністичного режиму в Україні треба враховувати історичну роль Верховної Ради першого скликання (1990—1994 рр.). Це справедливо, але обмежитися тільки цим не можна.
Вибори до Верховної Ради України 1990 р. і вибори народних депутатів СРСР 1989 р. здійснювалися після запровадження Конституційної реформи 1988 р. і на умовах реформи. Реформа підбила риску під комуністичним режимом. Влада перейшла від партійних структур до радянських. Уперше з 1917 р. вибори 1989—1990 рр. стали справжнім виявленням волі народу. Партія опинилася на узбіччі політичного життя, і її функціонери, починаючи з М. Горбачова, подалися в радянські структури влади.
Співчуваю народним депутатам першого скликання, яких Інститут національної нам’яті (ІНП) викинув з історії. Ще більше співчуваю борцям за незалежність України 1917—1920 рр., яких ІНП теж викинув на звалище історії. Кожному 10-класнику відомо, що радянська Україна була проголошена в Харкові 25 грудня 1917 р. як маскувальне утворення, яке мало на меті прикрити похід червоногвардійців Муравйова на столицю УНР. Радянська Росія утвердилася в Україні з мільйонною армією тільки в 1920 р. Потім багато років здійснювалася політика українізації, щоб трансформувати або замаскувати оболонку окупаційного режиму.
В українському суспільстві йде гостра полеміка з приводу антикомуністичних законів Верховної Ради. Вражає виявлений розробниками закону непрофесіоналізм в деяких деталях, який можна порівняти з пляшкою гасу у вогнищі, розпалюваному Опозиційним блоком. Але визначені в Законі України хронологічні рамки комуністичного режиму — це не деталі.
Насамкінець хочу додати кілька загальних зауважень, прямо не пов’язаних з антикомуністичним законом. Після приходу В. Ющенка до влади виникла ідея створення в Україні, за прикладом Польщі та Ізраїлю, які найбільше постраждали від комунізму і нацизму, Інституту національної пам’яті. Дискусії тривали тоді більше року. Я брав у них участь і наполягав, щоб при ІНП, як державній структурі, існувала вчена рада з правом верифікації всієї наукової і законопідготовчої продукції. Однак ні тоді, ні в 2014 р. до такої елементарної вимоги ніхто не прислухався.
Можна сказати навіть більше. ІНП проігнорував при підготовці Закону про декомунізацію НАН України, вважаючи, що судження його керівництва є істиною в останній інстанції. Тим часом у цій установі, цілком спотвореній за режиму Януковича, так і не склався високопрофесійний колектив. Зважаючи на те, що питання історичного минулого України зараз виходять на перший план, керівництву України варто подбати про зміцнення ІНП кадрами, коштами, приміщеннями тощо. Нас бажають стерти з географічної карти, привласнити нашу історію, навіть заперечити існування українців як окремого від росіян народу”.
Проф. С. Кульчицький
На згадувану тему народ уже відгукнувся анекдотом:
…Пізня ніч. Володимира Гройсмана підіймає дзвінок Президента.
— Володю! Все пропало! Депутати першого скликання на знак протесту відкликають свої голоси за Акт незалежності! Нас чекає доля Чаушеску…
— Шеф! — після довгої мовчанки озвався мобільник. — Спи спокійно. Кворуму в них не буде. Їх голосувало 346, а 130 з них уже там, звідки ще ніхто не подавав голосу…
