Андрій БОНДАРЧУК,
народний депутат України І скликання, член народної Ради, член НСПУ, НСЖУ, почесний громадянин Волині та м. Луцька
Ні, то не іронія, а факт, який констатують три поважні документи вищого рівня, скріплені підписом нашого Президента: Закони України “Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті” № 341-VІІІ, “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” № 317-VІІІ, Указ Президента України “Про відзначення 25-ї річниці незалежності України” № 675/2015.
Ось тут автор, як один із тих, хто приймав нелегкі пологи незалежності, дуже перейнявся ситуацією, у яку загнали Президента розробники цих документів: він опинився у ролі батьків, яких, на своїх іменинах, при гостях запитало дворічне дитя: “А звідки я взявся?” Легенда про “капусту” і “лелеку” була нищівно спростована: “Хіба у бочці з квашеною капустою, бо ж зима”. Батьки, шоковані своїм розумником, пообіцяли розповісти правду, коли дитя підросте…
Але перейдемо до серйозного. Вищезгадані документи — довгоочікувані і мали б сприяти меті “єднання суспільства у справі розбудови України як високорозвиненої європейської держави”. На це якраз і спрямований пункт указу про додаткові заходи “з метою донесення до міжнародної спільноти інформації про історичні події українського державотворення”… Безпосередню причетність до подій мають народні депутати ХІІ (І) скликання — беззаперечні призвідці народження і проголошення Акту незалежності України, винесення його на всенародний референдум, що стало безпрецедентним виявом народовладдя. Могутня підтримка (понад 90 %) була водночас і схваленням діяльності ВР, насамперед членів Народної Ради, надавала депутатам впевненості й рішучості в боротьбі за власну державу.
Навіть 25 років, що минають, не змінили шанобливого ставлення пересічних громадян до нас, батьків-засновників держави (так називають тих депутатів у інших країнах), порівняно з тими, які потім займали чи всілись недавно в парламентські крісла. Домінуючим принципом електорату, за яким нас обирали депутатами, був моральний аспект, бо якісний склад нашого парламенту різко відрізнявся від попереднього, який формувався у партійних кабінетах. Наприклад, у моєму в/о № 44 усі чотири претенденти (зокрема і автор) були членами КПРС. Двоє з них — знані партійні функціонери — другий секретар обкому і головиха зразково-показового колгоспу, кандидат на Золоту Зірку. А переможцем вийшов журналіст. Я не мав покровителів, команди, фінансування, за мене агітували гострі правдиві публікації. Чи можливо таке нині? То які вибори можна назвати вільнішими і чеснішими: теперішні чи 1990 року? Однак згадані документи називають ті вибори “частково вільними”. А головний докір ВР-ХІІ — у ній було багато комуністів, майже 3/4 складу. Немало з них, зокрема і автор, склали партквитки ще за рік до Московського путчу. Політично ВР ділилася на три сегменти. Про парламентську більшість О. Мороза (“група 239”) Чорновіл казав згодом так: “це була інтелектуальна еліта, хоч і партійна, далі пішло сміття…” Більш активною, інтелектуальною, наступальною силою була Народна Рада, позиція якої забезпечила немало перемог. Згадаймо хоча б частину імен: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині, Дмитро Павличко, Степан Хмара, Іван Драч, Ірина Калинець, Василь Червоній, Петро Осадчук, Роман Лубківський, Степан Пушик, Роман Іваничук, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Ігор Юхновський, Олександр Костюк, Леон Горохівський, Володимир Шовкошитний, Олесь Шевченко, Михайло Косів, Іван Заєць, Олександр Ємець, Володимир Панченко, Олександр Сугоняко, Володимир Пилипчук, Ярослав Кендзьор, Володимир Шлемко, Лесь Танюк, Віктор Пинзеник, Дмитро Чобіт, Любомир Пиріг…
Пишучи ці рядки, переглянув книги Асоціації “Верховна Рада України ХІІ скликання. 1990—1994 роки”, двотомник “Здобуття незалежності України. Історія проголошення. Документи, свідчення”, які редагував колега по парламенту і професії, палкий патріот України, білорус Яків Зайко. У буремні дні 2014 року він разом із Небесною Сотнею відлетів у високості… Єдиний із 3600 народних депутатів усіх скликань.
З нашого, першого скликання були і перші жертви — молодий талановитий тележурналіст Вадим Бойко — (“перший Гонгадзе”), генерал Василь Санін, який заявив про готовність будувати українську армію. Потім були В’ячеслав Чорновіл, Олександр Ємець, Вадим Гетьман, Василь Червоній, Валентин Леміш, Юлій Мазур, нарешті Яків Зайко… Здається, першість у цьому печальному мартиролозі тримає також наше скликання. А загалом із нього вже 130 відійшли у засвіти.
Сумно. Але вони хоч не відчують зневаги, яку завдали і завдають амбітно-рафіновані й новоспечені журналісти, політики і навіть високі офіційні особи не лише живим і мертвим засновникам держави, а й паплюжать святу ідею незалежності. Та це ж складова гидкої гібридної війни, яку потужно і підступно веде проти нас агресор: “неповноцінна держава”, “штучна незалежність”, “неправильно Крим передано Україні”, “Донбас і Луганськ були і є Малоросія”, “розпад СРСР — найбільша трагедія ХХ століття”, “у Другій світовій ми могли б обійтись і без України”…
Політичний мазохізм — небезпечне явище. Якраз розмови, а згодом і Закон про декомунізацію, пробудили в деяких журналістів, політиків бажання “бути святішим за Папу Римського”. Політика бере гору над історією. Це про них: “Скажи йому Богу молитися, то й лоб розіб’є”… Для них правда історії, об’єктивні обставини — ніщо. Усе підпорядковується бажанню видати “хоч не красне, зате власне”. Яскраві метелики-журналісти, придворні історики дуже тонко відчувають ставлення властьімущих до подій, їх учасників, навіть учорашніх сильних. Безпомічного лева може копнути й заєць. Саме це й стало причиною появи образливих оцінок історичних подій, що пов’язані з проголошенням незалежності, їх учасників на кшталт: незалежність дісталася “на шару”, “з неба впала”, як “бонус”, “псевдонезалежність”, а проголосували за Акт незалежності т. зв. “демократи”, “партачі життя”, “старі баняки”, “перелякані недобитки-комуняки”. Такі оцінки підштовхують до висновку: навіщо нам така незалежність, такі “батьки-засновники”. Не знаю, як назвати тих, хто бруднить власну хату. Зрозуміло, що ці аналітики з об’єктивністю не дружать. Бо лише людина, яка не знає політичної ситуації в Україні напередодні проголошення незалежності, може назвати у своєму тижневику “періодом гниття УРСР” та переходу до “псевдонезалежності”. Мабуть, у цього автора і справді загнивання мізків. Адже країна нагадувала вулкан, що прокинувся. Це була пора справжнього національного пробудження суспільства, а ВР була в центрі політичних подій. Кипіли політичні пристрасті у ВР, викристалізовувались незалежницькі позиції депутатів, які ще не визначилися. Шахтарі виводили за межі шахт свої парткоми, у парторганізаціях масово здавали партквитки, ЗМІ почали публікацію, показ історичних тем, недавно заборонених. Отаке “гниття”. Подібні “відкриття” роблять деякі журналісти, історики, які тоді “під стіл пішки ходили” або вивчали ази радянської історії в школі.
А Верховна Рада послідовно, наполегливо йшла до омріяної поколіннями українців мети політико-правовими методами. Вони були найефективнішими і найрезультативнішими, бо вберегли народ від крові і жертв. І такий курс був ним схвалений. Ось лиш деякі кроки на цьому шляху.
Декларація про державний суверенітет України — розгорнута програма політико-правової розбудови незалежної держави (16.07.1990) — через два місяці після початку роботи ВР. Цей день оголосили Днем незалежності України, він відзначався 1991 року. Скасовано ст. 6 Конституції УРСР про керівну роль КПУ. 03.08.1990-го ухвалено Закон “Про економічну самостійність УРСР”, про визнання святковими і вихідними днів найбільших християнських свят (Різдво, Великдень, Трійця в редакції автора), 26.12.1990. Ухвалено низку фундаментальних правових актів для реалізації положень Декларації, зокрема зміни до Конституції УРСР, які в сукупності до серпня 1991 року фактично утворили власну правову систему в соціально-економічній і конституційно-правовій сферах, рішення про всенародне опитування на підтримку Декларації (17.03.1991, підтримало понад 80 % населення), про відтермінування розгляду питання про проект нового Союзного договору (17.06.1991), що фактично торпедувало його підписання, про зупинку дій на території України низки актів вищих керівних органів СРСР у ключових питаннях економіки (04.07.1991), про заснування поста Президента УРСР і призначення виборів Президента (15.07.1990).
Нарешті головний документ, якого віками чекав український народ, за який приніс незліченні жертви, — Акт проголошення незалежності України. За ним — рішення про проведення всеукраїнського референдуму, у складних умовах — низка фундаментальних правових актів щодо розбудови інститутів незалежної держави… Над ВР уперше підняли національний прапор, рік ознаменувався масовим дипломатичним визнанням України як незалежної держави. А ми, депутати-державники, уникли кайданок, які, за повідомленнями ЗМІ, замовив на Псковському заводі генерал-полковник Калінін.
Зрозуміло, що через малий вік нинішні класифікатори історичних подій не могли відчувати високий пафосний дух патріотичної радості, навіть ейфорії. Добре пригадую, яке людське море вирувало навколо ВР, коли ухвалювали Декларацію про державний суверенітет, Акт незалежності України. Сяючі людські обличчя, обійми, пісні. Один із тої радісної людності раптом скинув капелюх:
— На квіти народним депутатам!..
Капелюх миттю наповнився грішми, квіти кидали нам під ноги, коли ми виходили до народу. Ті, хто не голосував, обходили їх, мов міни.
Однак у трактуванні Закону бачимо протилежне: “злочинний комуністичний режим” значиться в рамках 1917—1991 рр. Отож, виходить, в умовах… цього режиму відбулася департизація, були опечатані ЦК КПУ, обкоми, райкоми, у ВР була створена спеціальна Тимчасова Комісія, яка розслідувала діяльність партійних органів під час путчу, заборонена КПУ. І це ж відбувалося 1991 року. При нашому скликанні народилися збройні сили, міністерства, відомства, правоохоронні органи, суди, зокрема Конституційний, Національний банк, ухвалені і затверджені державні Гімн, Прапор, Герб, національна валюта тощо. Підготували проект першої Конституції України (автор — член Конституційної комісії) відбулося його всенародне обговорення. Він і став основою Конституції, яку ухвалило друге скликання парламенту. Отже, фундамент і каркас держави заклали.
Звичайно, були і в нас помилки. Великі і менші. Не так легко бути першими, ламати усталений за 70 років устрій. Та не зосереджуватиму на них увагу — критиків поміркованих і з чорним піднебінням у нас вистачає. Про однорідність думки тут не йдеться, вони бувають руйнівними. Людина з дещо іншим поглядом — не долар, щоб усім подобатися. Та є цінності значно вищі за долар, бо вони святі. Наприклад, Україна, честь.
Проте за одну, добровільну (!) помилку, яку ніхто ні з політиків, ні з істориків, ні з чинних депутатів не має бажання згадувати, бо невигідно, варто сказати, оскільки вона є прецедентом в історії українського парламентаризму. В основі її лежать почуття честі й відповідальності більшості тодішніх народних обранців: вони добровільно, на рік раніше (обиралися на п’ять років) склали депутатські повноваження, попередньо ухваливши новий Закон про вибори. Пішли тихо, буденно, без свар. А вже після цього дострокові вибори стали тим дамокловим мечем, яким наші президенти лякали парламентарів і змушували їх бути слухняними.
Більш ніж за два роки більшість у ВР набула справжнього досвіду роботи, вищий законодавчий орган став професійним, кваліфікованим, із державницькими поглядами, почав боротьбу з корупцією (автор був одним з ініціаторів створення першої антикорупційної Комісії). Проте і ми, і суспільство не врахували очевидного: за незалежність, за владу в молодій державі треба було продовжувати вперту боротьбу. Проголошена незалежність, заборона КПУ автоматично не зробила більшість вчорашніх будівничими молодої держави. Вони змінили лише кольори і символи. Ми не врахували сил і досвіду потужної “п’ятої колони”, одвічний хижацько-підступний характер “старшого брата”, їх раптового союзу з бізнесово-комерційними піраньями, які згодом стали олігархічними акулами. ВР стала їх загрозою. 1993 рік став піком шельмування ВР.
Атаки з боку ЗМІ, мітинги, демонстрації з вимогами дострокових виборів, “парламенту професіоналів”, налагодження економічних зв’язків із Росією тощо. Усі акції спрямовувалися не до Ради Міністрів, Адміністрації Президента, а до ВР як головного “джерела зла”. Беззаперечно, причини для невдоволення людей були: рівень життя упав, інфляція досягла критичних меж, економічні зв’язки зруйнувались, перефарбовані кадри оговтались і сповна використовували демократію, відсутність чи недомовки деяких законів для особистого збагачення, дерибану колективного майна, що обурювало людей. І ми склали мандати. Час показав, що це була помилка: від скликання до скликання парламент ставав гіршим.
Ті, які були першими,
Чесними, порядними,
Свою справу звершили
Й стали другорядними.
Ті, які ховалися,
По кущах сиділи,
По хребтах піднялися,
Нам на шию сіли.
Ці рядки занотував у мій записник парламентський колега, талановитий український поет Петро Осадчук десь 15 років тому, коли побачив, на що перетворилась ВР. Ми ж вважаємо, що депутатський, громадянський і патріотичний обв’язок виконали і не чекали ніяких нагород за перемогу в боротьбі, бо, власне, сама участь у ній і визнання цього вже є нагородою. А до вікопомних дат, що ввійшли в історію, наше скликання ставилось із великою шаною.
Однак теза “велике бачиться здалеку” для влади діяла навпаки. Щоправда, відзначення головної події відбувалося пишно, урочисто. Для піару влади, чергових нагород. Без участі тих, хто це свято подарував їй. Чи не нагадує вам ця ситуація випещених, вгодованих міських чад, які пишно трапезують із гостями з нагоди власних ювілеїв, а їхні батьки, які віддали для них усе, — десь у підсобці, на кухні або у старій селянській хатині?
Пригадую цікаву ситуацію, яка трапилася років 10 тому в Луцьку на обласному урочистому торжестві з нагоди Дня незалежності. На сцену облмуздрамтеатру щойно піднялася президія. І тут мій парламентський колега, будитель спокою Олександр Гудима ледь не зруйнував сценарій.
— Пропоную до складу президії Бондарчука…
— Немає місця, — швидко знайшовся міський голова Антон Кривицький.
Зала відреагувала іронічним сміхом, усі зрозуміли, що йдеться не про зайвий стілець. Навіщо, мовляв, ці “старі баняки” плутатимуться під ногами. Ми будуємо свою Україну.
Торік минуло 25 років першого пленарного засідання ВР-ХІІ, як початку новітнього етапу українського парламентаризму, такого ж ювілею Декларації про державний суверенітет України — першої програми побудови незалежної держави. Жодного відзначення. У вітаннях вищої влади з нагоди 24-річчя незалежності жодним словом не сказано не лише про історичний парламент і його роль у головній події, а й навіть про природу, походження дати “24 серпня 1991 р.” загалом. Представників Асоціації народних депутатів України (АНДУ — позапартійної громадської організації, яка на добровільних засадах об’єднує депутатів усіх скликань, найбільше І-ІІ), не включили ні до складу Конституційної Комісії, ні до Оргкомітету з відзначення 25-річчя незалежності України.
І ось апофеоз “пошанування” вітців-засновників держави — згадувані три документи, які викинули нас на звалище історії, бо вони не значаться борцями за незалежність. Це приниження і упослідження стосується не лише ВР, а й усього, тоді ще 52-мільйонного народу, який її обрав. Вчені вважають, що ВР виправдала головну надію.
На це Асоціація вчасно звертала увагу Президента України, Голови та голів Комітетів ВР, УІНП. Члени її правління ухвалили заяву “На захист історичної правди”. Президент АНДУ у січні звернувся до Президента України з листом “Про світоглядні проблеми у зв’язку з відзначенням 25-річчя незалежності України”. Головною тезою листа було сподівання, щоб концепцію історії здобуття незалежності будувати винятково “на достовірних і загальновизнаних документах, фактах, свідченнях”, а депутати історичного парламенту є безцінним джерелом і носіями історичної пам’яті і могли б бути найкращими пропагандистами правдивої історії. Реакція нульова. Як і пропозиція “розвести” за різними нормами чи пунктами визнаних у Законі борців за незалежність.
Далі буде.
