Петро СОРОКА
Продовження.
Початок у 4—7, 9, 11—14, 16 за 2016 р.
Геннадій Щипківський — співець села. Кортіло написати: останній співець села. Але скільки митців оголошували себе останніми сільськими письменниками, а село живе і, судячи з усього, ще довго буде жити. Відроджуються навіть хутори. Звичайно, у заможних цивілізованих країнах села зникають, залишаються тільки сезонні поселення (зібрали врожай — і в місто!), але в аграрній Україні таке не передбачається навіть у найвіддаленішій перспективі.
Г. Щипківський добре знає те, про що пише. За радянщини він став наймолодшим головою колгоспу в Україні (у 24 роки), проявив себе як умілий і талановитий господарник, залюблений у землю і чудово обізнаний з хліборобськими тонкощами. Великий життєвий досвід дав його безцінний матеріал. Це вилилося в тетралогію “Товтри”, численні повісті й оповідання (зб. “Коралі”), роман із часів непу “Утекти від себе”.
Відчувається, що письменник пише винятково з любові до людей села, поваги до їхньої хліборобської праці. Немає у нього того відстороненого і холодного скептицизму, яким просякнуті сьогодні книги більшості молодих прозаїків. Ще не пізнавши добре життя, вони над усім кпинять, потоптуючи при цьому навіть святі речі. Ніби таким чином можна піднятися над тими, про кого вони пишуть. До простої людини автор “Товтрів” ставиться з особливою шаною, вважаючи, що той, хто живе в суголосній єдності з природою, не тільки наймудріший на світі, а й найбільш щасливий. Мешканець міста, позбавлений родового коріння і традицій, не просто поступається перед корінним селянином рівнем духовності, він обезличений і нещасний індивід, який часто не відає куди прикласти руки і мозок, для чого, власне, він живе на світі.
Новелістика Г. Щипківського наскрізь пронизана глибокою тугою за патріархальним (читай: гармонійним) селом, за первісною красою природи, чистими водами і світлими росами. Сьогодні, на жаль, уже й село не те, яким було колись, тому письменник дедалі частіше вдається до спогадів, повертається в минуле, а в його оповіді відчувається непереборна туга і всепоглинаюча ностальгія. Найкращим його твором у цьому плані, як на мене, є мозаїчнофресковий “Щем”. Повістьспогад, повістьбіль, повістьроздум, як її означує сам автор. Це річ зворушлива, свіжа і хвилююча, що прочитується на одному подиху, захоплює одразу, з перших фраз, і ще довго звучить у душі високою і світлою музикою. Такі твори народжуються за велінням душі, за надихом вищої сили і падають з неба. Вони сповнені таїни, яку розгадати неможливо, бо й сам автор, мабуть, писав її не за якимись усталеними фаховими законами, не за певною схемою, а спонтанно, в болісному і піднесеному сп’янінні.
“Щем” дуже близько стоїть до щоденникової прози. В сучасній українській літературі подібних творів не так уже й густо. Це “З поличок пам’яті” М. Медуниці, “Дивосвіт” і “Дорогами долі” В. Бойчука, “Луговеї” Г. Бондара, “На те воно й серце…” О. Яворської, з цього ряду також лірична проза Михася Ткача, С. Пушика, І. Захарченка, Й. Строцюка, В. Гея, В. Бровченка.
Чимало поетів пробували поєднати поезію і прозу (ще, мабуть, із часів Данте, коли з’явилося його “Нове життя”), але рідко кому вдавалося злити їх воєдино, добитися того, щоб епічна оповідь легко і природно перетікала в лірику і навпаки, щоб рими не сприймалися в структурі прозового тексту, як чужорідне тіло, яке збиває ритм. Г. Щипківському це вдалося.
Щойно побачив світ щоденник Івана Захарченка “Краплини живих думок” (2008—2015) як складова прозової книги “У лабіринті бентежного світу”, виданої у вві “Український пріоритет”.
Думки письменника справді живі, цікаві й стосуються найрізноманітніших тем: політичних, культурномистецьких, онтологічнофілософських. Записи без дат і добре структуровані, сказати б, згармонізовані. Звичайно, головний біль автора — Україна і це відчувається одразу й дуже гостро, тому домінують тривожні роздуми над її долею, над нинішнім катастрофічним економічним станом. Автор живе у сільській глибинці, він сковородинець за духом і світовідчуттям, Є. Сверстюк назвав його колись “самородком на узбіччі”, наголосивши, що “за ясністю і глибиною мислення, за точністю характеристик, за прозорістю мови Іван Захарченко стає в перший ряд українських публіцистів і шістдесятих, і наших днів”. Сверстюкові можна вірити. Читати І. Захарченка велика втіха для душі, відчувається, що його життєва мудрість почерпнута не з книжок, а від землі. А нині, коли література просто знемагає від словесного пінопласту, це багато важить.
Автор любить мову образну, метафоричну і афористичну, відчувається, що в душі він поет, але не сентиментальносльозливого характеру, а філософського.
“Ніщо так не боготворить людину,
як слово правди”.
“Людей, які не мислять, —
і морок втішає”.
“Боже, якщо ти створив людину,
то разом з нею і неправду”.
“Вогонь і вода гартують залізо,
а біль — людину”.
У щоденниках І. Захарченка чимало чудесних описів природі, де багато світла і тепла, що проливаються в душу читача ніби живлющий вогонь.
“Дивлюся на травинку, що проткнулась із землі, і дивуюся: хто її тут чекає? Кому вона потрібна? Сонцю? Мабуть, сонцю! Воно єднає все, що з’являється на цей світ, зігріває і пестить, мов мати дитину”.
Цікаві тут також роздуми про літературу і шляхи розвитку мистецтва загалом. Автор не стає у менторську позу, не вергає громи на те, що його подражнює в “укрсучліті”, а з просвітленим спокоєм патріарха роздумує над тим, “як много важить слово” і що воно для кожного з нас.
Чимось віддалено щоденникові записи Захарченка нагадують денникову прозу І. Гнатюка “Бездоріжжя” і Василя Захарченка “Уперте щодення”, але, безперечно, не повторюють їх і не наслідують. Назагал автор “живих думок” ні в чий слід не ступає, голос його цілком самобутній і оригінальний, і книга “У лабіринті бентежного світу”, в яку увійшли ці щоденники, збагатить нашу публіцистику.
Як поет Петро Коробчук завжди такий непередбачуваний і різний. Він охоче експериментує з класичним віршем і не менш вправно поводиться з верлібром та білим віршем. Його цікаво читати, бо мислить парадоксально, висловлюється образно і просто, а лексика в нього доволі багата. Нова збірка, яка минулого місяця з’явилася друком під назвою “Адажіо Альбіоні, або Сім білих сонетів для Ніки”, очікуванонесподівана, як сказав би В. Захарченко. П. Коробчук тут добре впізнаваний і майже незнаний.
Відгукнутися на цю книжку мене спровокували ось такі провокативні рядки, що їх винесено на першу сторінку замість анотації і біографії:
роблю вигляд що пишу поезії
видавництва роблять вигляд що їх
видають
читач робить вигляд що їх читає
і тільки критики навіть вигляду
не роблять
У віршах Коробчука тісно переплелися дивне і буденне, серйозне і комічне, поетичне і приземлене, а разом вони сприймаються як виклик буденності й заскорузлості мислення. Автор любить контрасти, зіставлення, здавалось би, неспівмірних речей, подій і явищ. У нього багато іронії, сарказму, гротеску і абсурду, несподіваних, сміливих і часто викличних ходів.
Нині увійти в світ такої поезії просто, тому що шлях для неї проторювали ще Апполлінер і Превер, а в наш час найближче до Коробчука стоять О. Ірванець і В. Карп’юк. Звісно, Коробчук нікого не повторює і не наслідує, його голос не сплутаєш з жодним іншим, ідеться тільки про спільні методологічні засади, тяжіння до алогічного і парадоксального мислення. До речі, це властиво також для пізнього І. Драча.
Цікавий П. Коробчук і на рівні фрази, що спроможна існувати автономно, бо завжди наділена афористичною крилатістю та вибуховою іронічністю, якот:
“Логіка — вона і в Африці логіка”; “Наш вош — найвошивіший у світі!”; “Добрий день! — Смерть ворогам! — Христос ся рождає! — Смерть ворогам!”; “Мій внутрішній голос значно багатший аніж зовнішній”; “Досі гадаєш: чи й справді їх була триста? Чи всетакий хтось не витримав і — накивав?”; “Посваришся. А йти нікуди. Так і живеш”.
Письмо Коробчука не терпить побіжного, швидкого, бездумного прочитання, воно вимагає інтелектуальних зусиль і естетичної підготовки, але винагороджує за це винятково щедро і надовго.
В усій світовій літературі, в геніальному ряду гумористівсатириків не знайти жодного жіночого імені. Цей ряд був і залишається суто чоловічим — від Рабле до Остапа Вишні, від Дідро до Гоголя… Прерогатива смішити належить винятково чоловікам як сильнішій статі. Чи це специфіка суто чоловічого начала? Здається, досі ніхто не замислювався над цим феноменом. А варто. Він багато може сказати і психологам, і критикам і, зрештою, історикам літератури…
Є жінкиписьменниці, що блискуче володіють даром іронії, сарказму, імітації, але стати великими сатириками вони не в змозі. Чому? Може, тому, що самою природою жінка приречена на глибокий драматизм, а то й трагізм життя.
Те, що в структурі вірша сприймається природно і має свою магію, в прозі одразу ж втрачається і звучить фальшиво. І, звісно ж, навпаки. Ось приклад. Я пробую вклинити у прозовий текст ритмічний рядок М. Кіяновської, що колись ошелешив мене: “Бог Адама створив помилково, напевне у грудні, і навчив помирати і спати в могилі навзнак”. Щоб цей рядок зазвучав повноцінно і набув таїни, попереду має іти два інтродуктивних рядки:
Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні,
Бо обитель смеркання тонка —
чи ж забути той смак?
Поетичний ритм диктує особливу мову, допускає такі інтроверсійні вільності, які в прозі немислимі.
Тобто, я про те, що кожна думка, аби бути виповідженою повноцінно і вагомо, вимагає відповідної форми. А не знайдеш її, то зруйнуєш і саму думку, хоч якою б цікавою і оригінальною вона була.
“Що форма? — запитував колись В. Шукшин і відповідав: — Форма і є форма: можна в неї налити вина, а можна холодцю”.
Але ж так воно і не так. Іспит форми — особлива тема, повна таїни.
Поезія Тамари Севернюк — ціла епоха у моєму житті. Хочу вірити, що в історії літератури теж. У мене таке відчуття, що ми ніколи не знайомилися (принаймні я цей день ніяк не можу згадати), а зналися ще з попередніх перевтілень. Усе, що вона пише, лягає на мою душу легко і природно, чисто і гармонійно, злагіднюючи її і наснажуючи любов’ю до життя і світу. І хоча в неї чимало сумних, глибоко драматичних віршів, оповитих притінню самоти і печалі, вони не залишають якогось важкого сліду на серці, а прочиняють двері в світи світлі, вишні, осонценорадісні. Тайну цього письма я розгадую роками і розгадати не можу, бо справжній талант завжди оповитий таємницею, точніше кажучи, він сам по собі таємниця. Гадаю, що й поетеса, якби прийшлося, ніколи до кінця не змогла б пояснити, як народилися ті чи ті вірші, в чому їхня латентна сила, що замкнуто між словами.
О, пощо мені дано
Летіти у прірву
І — падати… в небеса…
Справжня поезія завжди породжує більше запитань, ніж дає відповідей, усе у ній на недомовленості, на півтонах і нюансах, на загадкових метафорах, які упали з неба чи шепнув на вухо Хтось. “Слова наші — тіні голосу”.
Усе в Т. Севернюк для людини і все зводиться до людини. І пише вона винятково з великої любові до людей, бо хоч “Спочатку було Слово… Але що б воно вартувало, якби потім не було — людей?”
Т. Севернюк, безперечно, поетеса неокласичного спрямування: добра школа, професійний вишкіл, непорушне дотримання канонічних форм — це у неї поставлено на високу шкалу. Але вона також сповідує симоненківське “мистецтво без новаторства — штамп”, тому сміливо експериментує на рівні слова, тропів, жанрів. Вона вільно володіє класичним віршем і верлібром, а ще любить хоку і рубаї, білі вірші й моновірші. Одна з її збірок називається “Зблиски”. Промовиста назва. Зблиснути у слові, образі, несподіваному виражальному засобові — це так важливо для поетеси. Але за тим зблиском має стояти справді глибоке мистецьке відкриття, а не позлітка чи глянець. І — неперебутні почуття.
Хвороба віку — постійні втрати,
А поле ніжить ламке колосся.
Тяжка наука — в собі тримати
Те, що минуло і не збулося.
Переживання, а не осмислення в неї на першому місці, хоча друге не чуже першому, тому вірші Т. Севернюк багаті на філософські узагальнення, глибокі й несподівані думки, посутні життєві поради, вони дають відповіді на складні онтологічні питання.
Т. Севернюк пише багато і видається часто — перша збірка “Серце вміє співати” вийшла друком 1977 року, найсвіжіша — щойно, — а між ними ціла бібліотечка поетичних, прозових, публіцистичних книг, а також пісень, віршів для дітей, щоденників і оригінальних образотворчих мініатюр. І все ж, вона має право сказати сьогодні: “Я не в своєму часі. Це не мій час”. Бо поцінована далеко не так, як на те заслуговує, не відзначена Шевченківською премією, на яку давно заслужила і талантом, і сподвижницькою працею, бо на видноті якісь дуже дивні персонажі “укрсучліту” і “метушлива бездарність отари свої пасе”, а справжні майстри загнані в затіння. Потрібен час, щоб усе стало на свої законні місця. Т. Севернюк, здається, навчилася чекати, чесно і сумлінно виконуючи свою роботу і реалізуючи отриманий од Бога талант, і ніхто не чує од неї ні нарікань, ні ремствувань. Її вірші розквітають пишним цвітом, і вірю, що й надалі будуть цвісти, як вишні весною, якою б важкою і затяжною не була зима.
І не дано межу переступити,
Під кожен крок палюча грань — не рінь…
Що б не було, а слово буде жити,
Пройшовши всі безглуздя говорінь…
Далі буде.
