Фото Стефанії ДОВГАНЬ
Ніч з 28 на 29 лютого 2016 р.
Солдатська Нога
Дивно велося сю ніч. Містика переслідувала.
…Біжить у бій Нога, проста собі Солдатська Нога. Згинається у коліні — прицілитися треба. Знов біжить уперед! А тоді бачу її, одиноку, на земельці всеприймаючій. Кров ручаєм…
Туман ту кров застеляє, розпросторюється. З туману випливає малесенька дитяча ніжка — вперше по травиці диб-диб…
Сон одійшов. Отямлююся. Згадую вчорашнє. Як заходила у розчинені до третьої палати травматології двері. На столі телевізор на повну потужність волає. Біля шпитального ліжка стоїть струнко Солдатська Нога! У штанині, у кросівці. Сон свого хазяїна оберігає. Хлопець спить. Міцно. Намучений справами, процедурами. Неприродно запала ковдра там, де б мав бути горбок від Ноги. Наблизилась. Чарівне, ніби у янголятка, напівдитяче личко. Молодесенький. Не втримуюсь — цілую сплячого у відкрите плечико. Лишаємо йому гостинці. Йдемо. Коли по годині-другій знов завітали, він і далі був у благосному сні. Не стала я тривожити свого — за віком — правнука — солдата АТО Ващенка. Хай одсипається.
Нога на чатах коло нього трагічно мовчала про все пережите солдатом. Ми з онукою і доброю приятелькою Наталею довго слухали це мовчання…
Всім одірваним на цій скаженій війні солдатським рукам і ногам присвячується ця новела.
* * *
Знов рефреном озвалося Тичинівське: “Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!”.
1 березня 2016 р.
Ідилія і драма Карачуна
У 16-й палаті неврології ідилічна картина. Дружина Надя годує свого пораненого чоловіка Олександра Карачуна зупкою. Його донечка Мирослава сеї ж хвилини, примостившись на вільному ліжку, з повних грудей своїх напуває життєдайною силою 8-місячного синочка Олега.
Всім сімейством приїхали до Олександра з онуком познайомити, теплим колом зігріти душу сина, чоловіка, тата, брата, дідуся. Родина у тривозі. Він тяжкопоранений. Лікували вже у шпиталях Харкова, Львова. Тепер черга за Києвом.
Львівський лікар особисто посилав запит в “Айдар”, де воював Карачун, розпитував, що сталося. Відповіді не дочекався. А наслідки лиха страшні: очі не бачать, ходити не може, втрачає розум. Коли я вперше до нього підійшла, він плакав тяжкими чоловічими сльозами. Була вдруге — нестямно лаявся. На спробу розговорити — одна відповідь: “Нічого я не знаю, не знаю нічого!!!”
Завтра операція. Родичі сподіваються. Сестра Саші Тетяна каже, що мріють усі разом, аби після операції чи операцій брат зміг хоч трохи пересуватися і бачити.
Поки дружина обходить чоловіка, сестра лагідно говорить про Сашу: “Він дуже переживає будь-яку несправедливість і родина для нього — все. Тому і пішов на війну. Ми з Черкаської області, з села Вікторівка Маньківського району. На жаль, погано нашу історію знаємо, бо діди рано вмирали, не встигали, а був час — боялися передати нащадкам свої знання. Мабуть, саме тому і дозволили у себе, в краю Шевченка, поставити церкву Московського патріархату. А що прізвище як ім’я гори під Слов’янськом, то, мабуть, звідти предки прийшли?”
Цікавлюся історією Карачун-гори. Дізнаюся, що перші поселенці тут — українці. А турки, знаходячи тут свою смерть, назвали її по-тюркськи — Карачун (Чорна смерть). Пізніше українські козаки поставили на горі свої дозори, аби не допускати ворогів. Очевидно, з тих козаків і прапрадід Олександра.
Є й романтична легенда про цю гору. Донька лісничого юна красуня, гуляючи нею, втрапила у полон до двох синків-бояринів зі Сходу (чуєте, звідки вітер?!). І сказала їм: “Аніж бути вашою полонянкою, краще каменем тут ляжу, та й ви, прокляті, щоб скам’яніли за вашу жорстокість і зло!” І тут же вона скам’яніла, а слідом — ті двоє. Там і тепер три камені видно. А навколо тих каменів сьогодні знову війна. Тут загинув і легендарний бойовий наш генерал Кульчицький.
Олександра Карачуна поранило під Красногорівкою, під горою Красною. Побачивши його у шпиталі, я, грішниця, стала про себе промовляти: хай гора Карачун ще чорнішою стане для наших ворогів. А козакові Карачуну хай сонечко засяє, хай біда відступить.
3 березня 2016 р.
Без радості не проживеш!
Корюківка на Чернігівщині. Хто не знає цього славного містечка, цілого краю, де справіків вирувало життя на берегах річок Бреч, Снов, Мена, назви яких свідчать про причетність балтів до цих земель, де здавна селилися і українці. Солдат Сергій Кузюра з гордістю розповідає, що на цих землях ще 1657 року поставив своє хазяйство козак Корюка. Видно, діяльний, видатний чоловік був, от і приросла назва до містечка — Корюківка.
Нині повсюдно відомі добротні корюківські шпалери, які випускає місцеве підприємство. Їх купують Польща, Латвія, Литва, Турція, Казахстан, інші країни. Сергій пишається своїм підприємством, де одинадцять років працював машиністом шпалерно-друкарської машини.
А нині… Лежить у травматології Київського військового шпиталю. Одне око не бачить. На обличчі сліди швів. Руки, ноги в бинтах. Днями прооперовано ліву руку. Робочій людині обіцяють, що руки працюватимуть.
37-річний солдат Кузюра з першого окремого механізованого батальйону з торішньої весни був на фронті. 30 липня супроводжував колону. Підірвався на фугасі. Сталося тяжке мінно-вибухове поранення. Якраз біля села з красивою назвою Криничне.
За першу допомогу воїн вдячний лікарям Дніпропетровської клініки ім. Мечнікова, куди тяжкопоранених вертольотами доправляють. “Дякую вмілим докторам!” — з вдячністю говорить Сергій. Усмішка не сходить з його обличчя. Думаю, оптимістична аура, яку він створює у палаті, допомагає й пригніченим триматися на плаву. “Без радости, без усмішки не проживеш!” — на загал видає Кузюра мудрий афоризм. У палаті світлішає.
* * *
Часто від воїнів, які лежать у шпиталі, чую історії рідного села, міста, містечка. Необхідність боронити од ворога Батьківщину підносить у людях почуття гідності, кревної причетності до рідної землі, до її історії, до своїх предків. Певна, ці почуття підсилюють дух і плоть нашого воїнства.
6 березня 2016 р.
Щедрий у нас люд
Купую вчора на нашому базарчику солодощі на подаруночки для жінок-воїнів АТО. Восьмого їх вшановуватимуть у Музеї шістдесятництва. Ще й продавщиця, добра душа, ставить до моїх пакетиків цілий кульок цукерок і шоколадки.
— Пригостите солдатів і від нас!
— Пригощу, обов’язково пригощу, добрі мої люди!
Ще згадала, як давніше купувала для поранених хлопців горнятка до чаю з картинками, де зображено козаків. А продавщиця мені крім купленого ще кілька горняток вручила — для солдатів!
9 березня 2016 р.
А ти, пречистая, святая…
День народження Тараса. До кожного моменту сьогодення зроджуються в душі Шевченкові рядки: “А ти, пречистая, святая!..” Мені сі слова вимовляються до кожної з наших жінок-фронтовичок, з якими заприязнилася вчора у Музеї шістдесятників.
…Демобілізований сержант Збройних сил України Світлана Краско — біженка з Луганська. Живе вона тепер у Бучі під Києвом, також у родині біженців з її рідного міста. Біженку прихистили біженці! Дяка їм. Світлана, делікатна і скромна, причарувала всіх, хто прийшов на свято. Вона — ветлікар, вдосконалює свої знання у Вінницькому університеті. Коли йдеться про війну, Світлана втрачає слова. Але ось що знакове сказала: майже вся молодь — біженці з Луганщини — одразу йшли добровольцями на фронт! Про інше і не думалося. Лише про захист України, рідних домівок від несподіваного злодія. Спершу була волонтеркою. З 26 липня 2014 року пішла добровольцем в “Айдар”. Найтяжчі бої в Луганську. Мала легку контузію. Лікувалася. Знову — на фронт.
Ще одна золотоволоска (фронтовий фотограф — Оля Якимович!) на прохання гостей музею розповідає про себе: “Воюю з апаратом в руках… Доводиться надавати першу допомогу, витягувати з поля бою поранених, тут же і психологічно допомагати. Не всі фотки можу оприлюднити. Хіба колись, у майбутньому. Деякі епізоди, портрети не можна демонструвати. Військова таємниця. Або, наприклад, батьки не знають, що син тут, на війні!”
Ольга мене особливо схвилювала інформацією про неповнолітніх вояків на фронті! Примудряються хлопці-патріоти додавати собі роки і… у бій! Це проблема!
Волонтер Олексій Вовк весь час на зв’язку із “Валькірією”. Такий позивний у скромної, тихої і невловимої, як кажуть друзі, юної Юлії Торопи, яку ще вранці запросили на якусь поважну конференцію, звідки вона так і не змогла вчасно вирватись. А ми її чекали. Бо про неї багато чули! Дівчина втекла з Росії від батьків, бо ті сповідують Путіна, від неї відмовилися! І одразу фронт, захищати від кремлівського злодія свою Україну. Доброволець батальйону “Айдар”, воювала нарівні з солдатами-чоловіками. Не раз була поранена. І знов поверталася на передову…
Згадали добрим словом того дня і снайпера з позивним “Білка” родом з Дніпропетровщини на прізвище Сагізли. Була на Майдані. А тоді — фронт.
Хтось каже: війна — не жіноча справа. Я так не думаю. Хто може дитя народити, той може його і захистити!
10 березня 2016 р.
Доброволець батальйону ОУН
Олександр Харін щойно після важкої операції. Її зробили кілька днів тому у сусідній із шпиталем спеціальній 17 лікарні. Говорити не міг зовсім. Сьогодні дозволено. Тихенько. Навіть потрібно говорити, — додав лікар. А Олександру і хочеться трохи висповідатися. Він людина з неординарною біографією, зі складною долею.
Мама, кубанська козачка, народила сина… аж у Новосибірську, старалися більшовики заселити українцями Сибір неісходиму! В хаті, в тамтешньому близькому оточенні чув переважно українську. Нині — два парадокси. Перший: мама, хоча українка, та любить… Путіна. Син — зовсім навпаки! Парадокс другий: там (на Сибіру), українська йому звучала вповні, а приїхав до столиці України і був вражений: місто гомонить російською, українською — острівцями…
До Києва він приїхав учитися в інституті харчової промисловості. Тут і зустрівся зі своєю красунею Ірочкою, дівчиною з Білої Церкви. Подальша доля розпорядилася так, що стали бізнесувати в Криму — у Сімферополі. Донечка Аліна, син Леонід підросли. У зросійщеному місті дітей віддали до єдиної української гімназії. Олександр підкреслив, що там навчалося і чимало дітей кримських татар.
Аж раптом — зелені чоловічки! Війна. Окупація.
“Не було вагань. Бізнес закриваємо і — до Білої Церкви. Родину — у безпеку. Сам — на фронт. 22 жовтня 2014 року пішов до військкомату. Став на облік. Офіційної мобілізації ще не було. Пішов у добровольчий батальйон ОУН. Там дисципліна, все чітко. Пройшов вишкіл у Черкаській області і — на передову.
Ненавиджу Кремль, всю його убивчу систему. Я за свободу і незалежність кожного народу. Вірю: ця імперія зла — тимчасова!..”
Тихенька, але емоційна Олександрова розповідь.
…Було то 10 липня 2015 року. Стояв на посту під Пісками. Бандитський снайпер влучив у шию, куля пробила хребет. Тяжкі довгі місяці лікування, повільного повернення до життя. Хоча є трохи позитиву. Дружина Ірочка з усмішкою підсумовує бесіду: “Нам окрему палату з усіма зручностями дали. Живемо, як молодята!”
Молодята! — луною віддалося мені у серці. Я швиденько поклала на стіл гостинці, побажала їм молодих щасливих літ у парі і вийшла…
“Бук”
Коли виходила від Олександра з палати, тут, біля дверей, у лікарняному коридорі зустріла хлопця з перев’язаною голівонькою. Він побратим, друг Олександра. Разом воювали у батальйоні ОУН. Прийшов провідати. Сам лікується у нейрохірургії військового шпиталю.
У хлопця позивний “Бук”, бо родом з Буковини, з міста Заставна. А від роду він — Іван Пазюк. Постраждав під тими ж Пісками. Дякує молодим хірургам з Дніпропетровська, які йому, важкопораненому, надали надійну першу допомогу.
Мирна професія Йванка — автомеханік. Йому 34. Заявляє, що тільки вилікується — знову піде на фронт. Поки війна не закінчилася, про супокій не думає. А ще Іван дуже тішиться бойовими побратимами, які в батальйоні з усіх усюд зібралися.
— Уявляєте, у нас воює за Україну якут, “Мамай” зветься. Є грузин Віктор. За нашу і вашу свободу б’ється у батальйоні ОУН білорус — “Сябро”. Шкода російського хлопця, нашого друга Сергія, якому після тяжкого поранення довелося ампутувати ногу. В наших бойових рядах є і узбек, його позивний — “Татарин”. Усі народи, яких тиранила Росія, — з нами. Свобода України — свобода і для них. І разом ми переможемо! — стверджує Йванко.
