«Бойківщина» у Самборі

Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА),

Варшава—Самбір

 

Славний Самбір на Львівщині є одним із найстаріших міст східної Галичини.

Відразу на вокзальній площі “впадає” в очі пам’ятник, встановлений до 60річчя депортації з території повоєнної Польщі і вивезення на Сибір. На кожному боці пам’ятника є написи: Надсяння, Холмщина, Лемківщина, Підляшшя. Ось така історія…

А історикоетнографічний музей міститься у старовинному приміщенні, зовнішній вигляд не оновлювався від початку існування будівлі(!). Тут я зустрілася з привітною господинею — Роксоляною Данчин, яка з великим ентузіазмом розповіла і про саму будівлю, і про постійні експозиції, і про різнотематичні виставки, і про безліч заходів, які проводить колектив музею.

“Створення музею “Бойківщина” в Самборі є одним із векторів закономірного процесу духовного відродження українського народу на теренах довоєнної Галичини”, — пише п. Роксоляна в буклеті “Самбір. Історія—Культура—Туризм. 770 років”.

1927 року за сприяння ентузіастіворганізаторів створюється Товариство “Бойківщина”, згодом — однойменний музей. Активна культурнопросвітницька робота “вилилася” у наукововидавничу діяльність — так було створено періодичний часопис “Літопис Бойківщини”.

Роксоляна Данчин вирішила організувати перевидання часопису, і з 2005 до 2013 року виходять чотири томи “Літопису Бойківщини”, а це “записки, присвячені дослідам історії, культури й побуту бойківського племені”. Починаючи із 1931 року до 1939 року редакційна колегія висвітлювала археологічні дослідження бойківської етнографічної території, діалект бойків, що додало нового аспекту до загальнокультурної скарбниці українців. Також основними темами журналу були питання шкільництва та результати палеонтологічних досліджень. Тексти перевиданого “Літопису…” максимально зберігають лексичні особливості первинних публікацій. На сторінках часопису вміщували свої праці такі відомі вчені, як Іван Крип’якевич, Ілларіон Свенціцький, Володимир Охримович, Іван Панькевич, польський етнограф Іван Фальковський, археолог Ярослав Пастернак, основоположник нової української літератури на Закарпатті поет Василь ГренджаДонський та багато інших знаних людей.

Cлава про музей у 30х роках рознеслася не тільки по Польщі, а дійшла й до багатьох країн Європи…

Та недовго процвітала діяльність Товариства “Бойківщина” — 1939 року радянська влада поставила своє вето, а музей перейменовано та перенесено в інше приміщення. Заарештували І. Филипчака, присудивши йому 15 років, заарештували А. Княжинського, “давши” 10 років…

Після війни музей відновив роботу, але 1954 року радянська влада знову заборонила і розформувала його. І хоч віддані члени Товариства оберігали надбання, як могли, багато експонатів (близько 30 тисяч!) усетаки зникло…

1990 рік. По всій Україні відновлювалися заборонені товариства, створювалися нові. Відроджено і Самбірський історикоетнографічний музей “Бойківщина” у приміщенні будівлі XVII ст. колишньої парафіяльної школи. До речі, за “совітів” тут було і управління культури, і архів, а в час воєнний навіть конюшня(!). Метою діяльності музею стало комплектування, збереження, реставрація, дослідження, експонування та популяризація пам’яток історикомистецьких та інших пам’яток матеріальної й духовної культури українського народу, служіння розвитку культури. 1992 року з ініціативи інженера Василя Семчишина було започатковано відродження науковокультурологічного Товариства “Бойківщина”. Музеєм мене супроводжували привітні екскурсанти і щиро розповідали і показували його багатство.

Скільки старовинних речей! Усі вони є надбанням пошуковозбиральницьких експедицій теренами Бойківщини. Розглядаю одяг (сорочки, запаски, спідниці, хустини, кабати, кептарі), предмети побуту (гончарний посуд, ручні ступи, маснички, жорна, коновки, мацьки, гелетки) періоду кінця XIX—поч. XX ст. “Очі розбігалися” й від інших цінних експонатів: олійниця, предмети ткацтва, музичні інструменти, зразки бойківських вишивок… Усі ці речі належать до постійно діючої експозиції “Господарськоматеріальна культура бойків та бойківська ноша”.

Не менш цікавою і змістовною є й експозиція національновизвольних змагань на Бойківщині та експозиція “Родини Козакевичів” (одного з найдавніших родів Самбірщини). Експозиція національновизвольних змагань “Боротьба за українську державність на Самбірщині та Бойківщині”, яка науково опрацьовується, містить матеріали про активних діячів УПА, ОУН, УГВР, Закерзоння, ЗУНР Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Євгена Коновальця, Кирила Осьмака, Степана “Хріна” Стебельського, Миколи Лебедя та ін. Вразила відтворена в розрізі криївка із найважливішими атрибутами.

Розглядаючи меблі та різні предмети родини Козакевичів, дізнаюся від екскурсоводів багато цікавого про цю непросту людину. Внесок Володимира Козакевича до фонду музею колосальний. Він передав велику кількість книжок XIX ст, метрики XVI ст., грамоти 1848—1849 рр. та інші матеріали. Цікавим “штрихом” можна назвати і матеріали про видатного письменника, уродженця Самбора, комісара ЗУНРу Андрія Чайковського. Був він талановитим письменником і мудрим громадськополітичним діячем. Один куточок музею присвячений бою під Крутами, в якому загинули і самбірці. Є й “прихисток” для пам’яті Євгена Коновальця.

У музеї діє експозиція з фондової та бібліотечної збірки, присвячена видатному генію українського народу Тарасові Шевченку, паралельно представлено лауреатів Шевченківської премії Львівщини.

Стіни музею, які дихають давниною, завішані старовинними картинами, портретами, іконами, й серед них — родинні портрети польських художників Мартина Яблонського та Яна Піньонжка. Це справжні скарби! Сьогодні фонди музею нараховують понад 22 тисячі експонатів та понад 9 тисяч бібліотечного фонду (книжок, журналів та газет), тож нинішня діяльність музею є продовженням жертовної праці попередників. Колектив музею мандрує селами Самбірщини, Старосамбірщини, Турківщини, Дрогобиччини, Стрийщини та Калущини для поповнення фондової збірки новими експонатами.

Кілька слів і про “хранительку” цього музею — Роксоляну Данчин, життя якої було непростим… Народилася 1945го у с. Беско тодішнього Сяноцького повіту у Польщі, і того ж року сім’я переселяється в Україну, до Самбора, де минуло її дитинство та роки навчання. Саме тут і формувався національний світогляд дівчини, вищу освіту Роксоляна здобула на філологічному факультеті Дрогобицького педінституту. Перебуваючи серед представників свідомого українства, вона активно включається у правозахисний рух: друкує листівки, розповсюджує самвидавівську літературу, бере участь у тиражуванні славнозвісного “Українського вісника”, “Християнського голосу” та заборонених книг. Тож хвиля кадебістських репресій української інтелігенції на поч. 70х років не обминули й Роксоляну Данчин — її виключили з лав студентів (у 90х роках вона поновилася в інституті і закінчила його з відзнакою). Впродовж усіх років вона була активною учасницею визвольних змагань. Із настанням незалежності України п. Роксоляна з групою однодумців очолила рух за відновлення знаного в першій половині ХХ ст. Товариства “Бойківщина” та історикоетнографічного музею, який вона очолює до сьогодні.

Related posts

Leave a Comment