«… Кожен стукіт серця — Україна»

Любов ПРОЦЬ,

просвітянка, смт Дубляни, Львівщина

Згадую свого Учителя, хрещеного батька в літературі, удостоєного Шевченківської премії, Івана Гнатюка. Це — Поет, народжений “з вогню Тарасового слова”. Його найвищі “університети” — сталінські тюрми і табори. Не дивно, що свою життєву дорогу митець означив як “хресну”, бо шлях цей був устелений колючими тернами: мукою, болем, стражданням… І все ж — “Кожен стукіт серця — Україна”! У цьому одномуєдиному рядку — весь Гнатюк: самовідданий і саможертовний, незламний і непохитний. Патріот. Бунтар. Лицар Слова і Духу.

Як актуально, на превеликий жаль, відлунюють його болючопророчі слова з передмови до книжки вибраних поезій “Хресна дорога”, виданої у Харківському видавництві “Майдан” 2004 року: “Україна… вижила, бо мала рідне Слово, насамперед Шевченкове,.. але духовно гине, бо державну владу захопили її недруги, які прагнуть задушити наше Слово, особливо друковане…”

Незабутній Іван Гнатюк і в житті, і в літературі завжди був “не як усі”: різкий і гострий, непоступливий та безкомпромісний, імпульсивний і непередбачуваний… Одне слово, така собі цікава вибухонебезпечна суміш вогню і динаміту, з якою слід було поводитися дуже обережно, інакше — спалахне та обпалить палючим дощем дошкульних слів: завжди об’єктивних і справедливих, хоч не завжди милих і приємних для вуха і серця. Він не вмів говорити пошепки, впівголосу. Навіть там, за “колючим плетивом дротів” лютої Колими, так і не навчився обходити гострі кути небезпечних ситуацій та прикрих розмов, — повсякчас прямий і гострий, як відточена стріла. Леонід Череватенко влучно “змалював” поета: “Невисокий на зріст. Гострі блакитні очі. Зодягнутий скромно, але охайно. Та головне — погляд: немов цвяхи забиває”.

За своє важке і не вельми довге життя Іван Федорович не тільки встиг “обрости” недругами та недоброзичливцями, а й виплекав добірне гроно відданих друзів і вдячних шанувальників свого небуденного таланту, які засипали улюбленого письменника листами, сповненими любові і захоплення, а він здебільшого не мав ні сил, ні часу обізватися до них у такий же спосіб. Замість листів — нові рядки поетичних і прозових творів — такі ж болючі і палкі, як і в молодості. Має рацію Олена Никанорова: “Його вірші — такі, як він сам: різкі, максималістські, безкомпромісні… Можна було б і далі добирати означення з цього синонімічного ряду, бо саме правдивість, відсутність щонайменшого відтінку фальшу чи бажання пристосуватися до обставин усупереч власним принципам, невміння бути приємним і зручним ціною відмови від них і є тим головним, що приваблює в людській і творчій особистості поета, змушує поважати його позицію…”

Іван Гнатюк — людина багатогранного таланту: поет, есеїст, перекладач, громадський діяч. Його автобіографічна повість “Стежкидороги” увінчана найвищою літературною відзнакою держави — Національною премією України ім. Тараса Шевченка. “І. Гнатюкові ідейно близький сам дух Шевченкового викриття, при цьому автор піднімається до рівня поетового пафосу. Тому його пристрасне розвінчування московської політики щодо України та українських провідників цієї політики — переродженців, лицемірів, фарисеїв, типів аморальних і продажних — звучить як історичне продовження пристрасті Шевченкової, воно особливо актуальне у нашу перехідну добу невпинних словесних баталій і дешевих обіцянок і такого ж невпинного руйнування Української держави. Водночас і любов поета до рідного краю — воскреслої Вітчизни — така ж глибока й свята, як і любов Шевченка”.

Я йшов і йду по обраній путі,

Живу лиш Україною й без страху

Зустріну смерть, розп’ятий на хресті.

Тернопільська журналістка Ірина Тиран, пройшовши Гнатюковими “Стежкамидорогами”, глибоко вражена: “Шлях автора поіншому, як голгофним, назвати не можна. Те, що він звідав, називають “земним пеклом”, і диву даєшся, як він зумів вижити у такій м’ясорубці, де був приречений на свідоме знищення”.

Вибіг той страдницький шлях у світ із порога батьківської хати у селі Дзвиняче на Тернопільщині. Болючими віхами на ньому — втрата батькафронтовика в останній день Берлінської битви; перший арешт органами КДБ (був тоді другокурсником Кременецького педучилища); ковточок волі — й арешт повторний; після чотиримісячного слідства смертний вирок, замінений на 25 років колимських спецтаборів за участь у національновизвольному русі…

У “Стежкахдорогах” читаємо: “Мій світогляд почав формуватися ще в сорок другому році, одночасно з повстанськовизвольною боротьбою народу проти завойовників”. Зовсім юним відшукав Іван Федорович своє місце у суспільному житті — в перших лавах “трагічного покоління”, яке

…Жило і в боротьбі,

І в муках рабського терпіння,

Та не зневірилось в собі…

Завжди: і коли на колимських нарах викашлював застуджену легеню, і коли мужньо змагався із сухотами вдома (уже списаний вмирати), і коли тяжко карався безсонням за долю сторозтерзаної України у наш каламутний час, — надійною опорою вразливій душі було рідне Слово. Воно йому — єдиний поводир у дрімучих хащах пекельних сумнівів, сонячний промінь у темних нетрях нинішнього безправ’я і беззаконня.

Як поетове серце ятрив немилосердний біль за безрадісне становище рідної мови в начебто вільній державі! І все ж — крізь муки, страждання, зневіру зеленим пагінцем віра й оптимізм:

Були валуєви на нього,

І циркуляри їх були.

Але вони його, живого,

Звести в могилу не змогли!

Особлива сторінка в творчості І. Гнатюка — поеми. Дивує тематичне розмаїття (героїчне минуле, рідна мати, національні святині українського народу…), довершеність художньої форми: “Патріарх”, “Армагедон”, “Золотоверхий собор”, “Роковини”, “Сповідь Наливайка”… А при тім поет талановито випробував себе ще в одному складному жанрі — філігранні та барвисті його сонети, сплетені у вінок, — “Нива життя”.

Кожен рядок, який вибігав ізпід пера незламного Івана Гнатюка, до спалаху вигострений болем за трагічну українську історію, за наше гірке безталання…

Читачі добре знають Івана Федоровича і в іншій “іпостасі”: м’який, привітний, ніжний, люблячий. Бризки сонця і світла в кожному рядку дивовижно ліричних циклів: “Різьба золотої тіні”, “Сонети родинної любові”, “Світло згаслої зірки”, “Первозданність”… Крізь тонке мереживо поетичних рядків прозирає ясна глибочінь вистояної думки, зблискує сонце високого почуття:

Відколосилось літо на поліття.

Холоне обрій. Сивіє земля.

Лиш запізнілі спогади про літо,

Як журавлі, кричать мені здаля…

Упродовж усіх печальних і озвучених радістю днів Іван Гнатюк ніс у зболеному серці ніжну і трепетну любов до матері, доброї і терплячої дружини, з якою його познайомила Колима, а ще до своєї улюбленої вчительки Євдокії Федотівни Романенко (після заміжжя — Бабич). У другій книжці споминів “Бездоріжжя” письменник майже на п’яти сторінках написав про неї, про те, як усе життя беріг її образ у пам’яті й серці. Вони знайшли одне одного через 54 роки, коли Євдокія Федотівна, прочитавши в черкаській газеті статтю про свого колишнього учня, знайшла його листом у Бориславі. Цілий рік, приблизно раз на місяць, вони листувалися. У цьому листуванні відбилася щира приязнь між учнем і вчителем. “Саме з метою виховання взаємин учителя з учнем, — підкреслює Іван Гнатюк, — я й наважився ще за життя опублікувати своє листування з Євдокією Федотівною, яка назавжди залишилася не лише моєю найулюбленішою вчителькою, а світлою пам’яттю серця”.

В розбурхані дні ще непевних жадань,

Коли я горів у юнацькім пориві,

Ти, наче зірниця у вранішню рань,

Осяяла мрії мої бунтівливі, —

написав поет ще 1953 року у колимській неволі.

Творчість письменника давно відома українській діаспорі. І не просто відома, а сприйнята з великим розумінням і захопленням. Ось думка Лесі ХрапливоїЩур (Канада): “У нерозберимому хаосі обставин, подій та ідеологій, якими кишить і хворіє сьогоднішня Україна, голос Івана Гнатюка — необхідний. Для майбутньої стабілізації і встановлення духовних цінностей у поняттях всього народу. У зміцненні для тих, хто вірує. І щоб відкрилися очі тим, хто дав себе звести ворожим переконуванням і застрашуванням. Це слово, писане не лиш чорнилом, але й кров’ю мученика, повинно мати особливий послух і силу. Повинно стати на сторожі справжнього відродження”.

Григорій Вишневий (Австралія): “Іван Гнатюк не тільки поет, а й мислитель. Його багатющий досвід щодо комуністичної системи не велить йому оптимістично дивитися в завтрашній день. Очевидно тому, що при владі все ще лишаються колишні комуністи, надія на так званих демократів також надто мала…”

Марія Овчаренко (США): “Поет живе тільки думками про Україну, і мотив любови до рідного краю золотою ниткою проходить крізь безліч його творів…”

Інколи складалося мимовільне враження, що письменника більше знають і публікують за кордоном, ніж в Україні…

Невдячна справа — робити сухий статистичний підрахунок усього, що написав Іван Гнатюк. Скажу просто: щедрий ужинок! Найдобірніші, найвартісніші (з погляду самого автора) твори об’єднав ваговитий том вибраних поезій під промовистою назвою “Хресна дорога” (понад 800 сторінок!). У післяслові читаємо: “Ще жодна моя книжка не виходила у світ з передмовою чи післясловом — обходилося, а до цієї книги… я сам узявся написати післяслово хоч невеличке. І хай воно буде моїм, так би мовити, заповітом: сам я її упорядковував і хотів би, щоб тільки ці вірші і поеми, що увійшли до неї, крім, звичайно, тих, які ще напишу, може, а також крім віршів та казок для читачів дитячого віку, залишилися моїм творчим спадком… Це, власне, мій творчий звіт перед читачами…”

Україна — найсвятіша молитва усього життя поета Івана Гнатюка, народженого “з вогню Тарасового слова” (саме такий підзаголовок дав автор патріотичному циклові поезій “Правдамста”, у якому кожен вірш має за епіграф Шевченків рядок). Вона — його перша й остання Сповідь, яка пристрасними рядками виболених творів допомагає відроджувати історичну пам’ять народу, затоптану національну честь і гідність, а нині вже й зі зброєю в руках боронити рідну землю.

…Але й обернена в руїну

Ти — непоклінна і жива, —

За те так люто, Україно,

Тебе й ненавидить Москва!

Найвищим заповітом нам звучать поетові рядки:

Хай оскверняють ниці фарисеї

Її ім’я і пам’ять лихоліть, —

Любіть до смерті й, гинучи за неї,

Своєю кров’ю — волю освятіть!