Володимир ІВАНЦІВ,
член НСПУ, голова літоб’єднання “Заспів”, просвітянин, краєзнавець, м. Біла Церква
Прострелене (мабуть, з пістолета, бо не навиліт) “Сказаніе о населеныхъ местностяхъ Кіевской губерніи” Л. Похилевича 1864 р. видання, що дісталося мені в спадок від В. Ващишина, газетяра і бібліофага (ліжка не мав, а однокімнатна квартира, в якій мешкав зі старенькою матір’ю на Штабній, була забита книжками!), навіть запеклі комуністи просили почитати: природне бажання знати, що тут було до нас. “Минуле і сучасне Білої Церкви” (1954 р.) про дорадянський час розповідало похапцем і спотворено, зводячи те минуле до непереборного прагнення українців “возз’єднатися” з великим російським народом.
За часи незалежності нова генерація краєзнавців продуктивно потрудилася, щоб розплющити людям очі на минувшину: адже народ, що не знає її, приречений на повторення помилок.
Видавець і упорядник-редактор “Поетичної топоніміки”, альманах, Хмельницький, 2015, може, й несвідомо керувалася настановою письменника й громадського діяча Андрія Чайковського: “Ніякий українець не повинен забрати з собою в могилу того, що знає, що пережив, що може мати загальний інтерес хоч би з малої закутини нашої землі”. В альманасі представлені автори — вихідці з різних закутин України від Белза на заході до Глухова й Білопілля на північному сході, від Володарська-Волинського на Поліссі до… а от південніше Дніпропетровська з Межовою й Петриківкою не просунулося.
Найширше присутні в альманасі західні й волинські області. Кожний автор у міру поінформованості подає коротку чи ширшу довідку про оспівуваний населений пункт. А що користуються вони не завжди достовірними джерелами й переймаються не завше об’єктивними оцінками, то, при незаперечно корисній інформації, довідки ці іноді дезорієнтують читача. Так, В. Михалевський повідомляє, що 1792 р. у глухому с. Привороття під Кам’янцем-Подільським монах заснував “приходську” школу, яка 1814 р. перетворилася на 5-класне духовне чоловіче училище, випускники якого мали право бути дяками або учителями церковно-парафіяльних шкіл. Але на кінець XVIII ст. існували т. зв. дяківські школи, ЦПШ виникли в середині XIX ст., другокласні ЦПШ, які відрізнялися від двокласних річним курсом підготовки до вчителювання, з’явилися лише 1880-х років. Жодних п’ятикласних не існувало! (Див. В. Перерва, Церковно-парафіяльні школи XVIII—XIX ст., БЦ, 2014).
Г. Рибачук-Прач слідом за істориками радянської школи твердить, що 1241 р. Камінь-Каширський на Волині “був захоплений Литовським князівством”. Сумнівно, адже це через рік після Батиєвого погрому, коли король Данило розбудував свою державу — Галицько-Волинську Русь, а Любартовичі утвердилися на Волині після смерті останнього руського короля Юрія ІІ Болеслава як його династичні спадкоємці у наступному сторіччі. Та й входження українських земель у ВКЛ захопленням не назвеш, це скоріш була зміна династій і Гідеміновичі (литовці) “старини не рушили, новини не вводили”, себто староукраїнська мова була державною, віра — православною, Литовський статут (кодекс законів) — розвитком “Руської правди”. Дивовижею звучить повідомлення Валентини Сторожук, що власниця с. Сосонка на Вінниччині “одночасно була Волинським воєводою”. В історії Речі Посполитої не було жінки-воєводи хоч би й такого знатного роду, як Потоцькі. Редактор мав би помітити і статистичні розбіжності у різних описувачів населеного пункту. Так, В. Бондаренко визначає чисельність Львова 729 тисяч, а Марічка Дзвінка говорить про місто-мільйонник.
На жаль, не уникла помилок і наша землячка Ганна Ручай, яка представляє в альманасі Білу Церкву, Узин і Острійки — населені пункти “Надросся, або Поросся — народна назва південної частини Правобережної України”. Та ні, перша з них — канцелярит підрадянського періоду, а друга, Поросся, — літописна (див. “Літопис руський”, К., Наук. думка, 1989 р.) Білоцерківське староство віддала К-Ф. Браницькому не російська імператриця Катерина ІІ, а король Речі Посполитої Станіслав Понятовський. Та й заснований Юр’їв не 1034 р., а на два роки раніше, і в замку, збудованому на його руїнах за велінням великого князя ВКЛ й короля Августа (пам’ятник би йому поставити!) не міг стояти тоді (1552 р.) польський гарнізон (територія ВКЛ!), тим паче 2000 вояків (на такому п’ятачку!). Ці недоречності перетягнуті зі старих путівників, буклетів і підсумкової колективного авторства компіляції “Біла Церква: шлях крізь віки” (Юхименко П., Гай А., Кульчицький А. та ін.). Тут маємо пошкодувати, що глибокі напрацювання молодих, періоду Незалежності, істориків Поросся досі не мають синтезованого втілення.
Представлена в альманасі і наша поросська сусідка — Володарщина: про Руде Село розповідає його уродженка, мешканка окупованого Криму, член НСПУ Галина Литовченко. Білоцерківця має зацікавити, що в його церкві 1841 р. побудови зберігається чудотворна ікона Божої Матері письма галицького майстра XVIII ст. А щодо будинку цього ж періоду, належного Браницьким, треба б конкретизувати, що спонукало до його спорудження: адже тоді ще тільки закладалося родинне гніздо у самій Білій Церкві.
Симпатично, що розповіді авторів, які пишуть про одне місто-село, не повторюють, а як правило, доповнюють одна одну. Так, Дніпропетровську освідчуються троє, Києву — двоє, Львову — аж восьмеро! Розуміємо, що цей дубляж викликаний бажанням видрукувати адептів цих населених пунктів заради їх віршів, новел та есеїв. Але це — найслабша сторона альманаху: доробок майже половини (48 із 77) або дуже сирі речі, або невиправна графоманія. Деяким авторам явно бракує школи (Оксані Дяків, Ларисі Омельченко, Марії Солодовниковій — останній щойно виповнилося 17 років). Тут нема ради як дорікнути упорядникові — редактору в невибагливості, а мо’, й у некомпетентності.
Багато речей (здебільше, віршів) написано за принципом “кожна жаба своє болото хвалить”. Замість знайти яскравий художній образ Людмила Пуляєва-Чижович вигукує “ти найпрекрасніше (місто — В. І.) на Землі”, В. Москвич про Семиполки — “нема кращих за вас на землі”; І. Низовий — “кращого ніж Марківка немає”; “чи є де краще, ніж у нас в селі” — Мар’яна Палагнюк про Заліщики, а пісняр І. Пустовий про це ж село розродився аж такою химерією: “Золота перлина України”!
Серед авторів — члени НСПУ: І. Низовий, Марія Ткачівська, Галина Литовченко, Ярослава Павличко (але вірші останньої так собі, і маємо дорікнути: навіть у такому невибагливому виданні майстер слова має дбати про своє /і спілки!/ реноме). Є тут члени інших (альтернативних?!) об’єднань (так, П. Розванюк представляє УАП), які своїм доробком дискредитують не тільки себе, а й угруповання. Є лауреати місцевих і всеукраїнських конкурсів і фестивалів, якот І. Пустовий (автор 700 (!) пісень, 300 з яких на власні тексти, лауреат Хмельницьких обласної й міської премії ім. Т. Шевченка (!) і Б. Хмельницького, почитавши якого, тільки об поли вдариш: невже Поділля збідніло на поетів?! Віра Шурман, лауреат всеукраїнського фестивалю “Підкова Пегаса” (2015 р.) — почесний член Старосинявського районного літоб’єднання, а вірші — примітивні. І подумаєш: а кого ж виховають подібні об’єднання, маючи за взірець такі твори?
Автор “Замість передмови”, засновник ГО “Вікімедія Україна”, член Національної спілки краєзнавців Ю. Пероганич бере на себе відвагу: “Сміливо відношу до еліти всіх, хто долучився до створення цієї незвичайної книжки”. Гайгай, засновнику й краєзнавче!
Доробок Г. Ручай (не секрет — це псевдонім Тамари Клюкіної, педагога, газетярки, волонтери Майдану й “АТО”, літредактора поважних видавництв, зокрема “Зеленого пса”, талановитого прозаїка — автора кількох романів) вигідно вирізняється на тлі сказаного. Її триптих Надросся “Межиріччя долі” дихає живим сприйняттям, жвавістю викладу, спостережливістю художника, а головне — душевним злиттям із цією землею, серце якої, здається, б’ється в грудях поетеси.
Г. Ручай — автор роману “Духи міста” (у виданні “Зеленого пса” — дилогія “Моя чарівна відьма” і “Відьмине кохання”, що на совісті видавців). Оцим духом перейнятий есей “1. Рось на стрижні літа” в усіх сторіччях від заснування Білої Церкви-Юр’єва, бо “з’ясувалося: ми і є духами міста. Зберігачами його хвилюючих загадок… Може, це не найкращі краєвиди у світі, але яке щастя, що виходячи з дому, бачиш саме їх”. (Тут зауважимо, що з поданих в альманасі творів найвідповіднішими задуму видаються ті, в яких присутні конкретні реалії міста/села/хутора, звісно, художньо обіграні (наприклад, назви вулиць-кутків, яке це у Г. Литовченко: “З портфелем на Шкільну, //З коромислом — то на Безодню, //Та й корівок, як в давнину, //Пасуть на Випасі сьогодні”, чи бувальщини як “Криниця пам’яті” її ж пера, “Моня, де ти?” Св. Поливоди або “Труси для командарма” В. Денисенка.) Есей “Красна: казки дитинства”, окрім пейзажів с. Острійки і милих спогадів про дитячі роки і його людей, цінний легендою про р. Красна, записів якої досі не траплялося. А “ностальгія” (буквально — туга за батьківщиною, яку виправдовує хіба додаток — симпатичний ліричний вірш “Рідному місту моїх синів”) за Узином повна конкретики побуту містечка і його “підселенців” до військового гарнізону, яких (служивих) “тутешні жінки завжди сприймали з почуттям середнім між глузуванням і жалощами: … Ну що ти візьмеш з москаля”.
“Поетична топоніміка” видана коштом співавторів накладом 340 примірників (найбільший внесок — “особлива подяка” від упорядниціканадійки). Не так багато як на український простір. Та з огляду на сказане не знаєш, радіти чи сумувати такій праці. А що видавець запрошує до “участі у нових випусках серії”, маємо обов’язком застерегти Любов Сердунич: надалі добирайте автуру за талантом, а рецензентів за компетентністю. Бажаємо професійності.
А в іноземній пресі, зокрема канадській “Свободі”, і в Інтернеті, кажуть, з’явилися захвалювальні відгуки?!
