«Молився ти лише на Слово, / На пісню мамину моливсь…»: наближення до світлої постаті Володимира Підпалого

Галина РАЙБЕДЮК,

кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови і літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету, лауреат премії імені Ірини Калинець

Цими рядками поетеса Ніна Гнатюк означила квінтесенцію життя і творчості Володимира Підпалого, якому 9 травня мало б виповнитися 80 років. Однак серце його зупинилося на півслові у 37 років. Проте все, що вдалося зробити цьому талановитому самозаглибленому лірику, ретельному і як на добу “українського безчасся” (І. Дзюба) сміливому редактору, не може не зачепити за живе й зворушити душу тих, кому Україна болить “кожним нервом, кожною краплиною крові…” (І. Франко). Так, як боліла вона В. Підпалому, який усіма помислами й діяннями “повертав до сонця Україну…”.

Лірика В. Підпалого народилася “від матері і її пісні, з небайдужості до людських переживань, із зеленого дихання трав, із білого дихання зим, із вишневого цвіту і доброї любові до всього живого на білому світі…” (П. Засенко). Тут як “один акорд, звучить триєдине значення його невмирущої любові — рідна мова, мати, Україна. А він, Підпалий, у своїй творчості завжди був такий щирий, чесний, як в житті” (І. Гнатюк). Бо, попри всі негоди, навіть коли біда зазирала у вічі, моливсь “лише на Слово, / На пісню мамину моливсь…”.

“Справжні поети за життя не живуть, вони пробивають нові дороги, вони поневіряються, вони обганяють час і сучасників, вони починають жити після фізичної смерті…” — справедливо зазначає С. Пушик. І оживають вони у Слові. Отак сталося і з В. Підпалим. За недоброю традицією, як підкреслює П. Перебийніс, “до поета прийшло, нарешті, посмертне визнання. Але той невидимий крижаний ковпак не розтанув ще, не розвіявся у повітрі”.

Освоєння доробку В. Підпалого останніми роками помітно активізувалося. Відчутно пожвавилося й видання художніх творів і праць та спогадів про нього, його життя, літературну творчість і редакторську діяльність. Проте ще зарано говорити про повноту й цілісність уявлень щодо місця та ролі В. Підпалого в літературному процесі 1960–70х рр. і в духовному житті України загалом. Тому надзвичайно важливим завданням, що постає сьогодні перед істориками літератури, є “персоналізація” постаті В. Підпалого. Розглядати ж цей феномен, гадаємо, слід не в дусі традиційного літературного портретування. Вкрай необхідно збагнути його індивідуальний вибір, долю, позицію, дискурс тощо. У цьому сенсі на особливу увагу заслуговує ґрунтовна праця молодої дослідниці з Придністровського державного університету імені Т. Г. Шевченка Алли Третяченко — монографія під назвою “Хіба ж даремно вік було прожито, як є між нами на землі місток…”: творчий профіль Володимира Підпалого”, котра нещодавно вийшла у Тирасполі (2016 р.). Довгоочікувана розвідка про В. Підпалого, яку презентує “Слово Просвіти”, стала щедрим ужинком на ниві увічнення та популяризації його імені. Символічно, що вона побачила світ у ювілейний рік поета.

В анотації зазначено, що у книзі “простежено динаміку мотивнообразного наповнення творчості В. Підпалого, досліджено розмаїття та версифікаційні особливості його віршового набутку, проаналізовано колористику та художньотропеїчні аспекти поетичної спадщини митця”. Проте монографія має значно розмаїтіший спектр ідейносмислових акцентів і виходить далеко поза межі дослідницької розвідки. Безумовно, вона становить собою неоціненно важливе джерело — наукове, бібліографічне, почасти й мемуарне, істотно доповнює картину стильового розвитку української поезії другої половини ХХ століття, означує для читацької свідомості феномен “тихої лірики”, представленої творчою особистістю одного з найяскравіших її талантів, доробок якого тривалий час губився поміж гучних імен шістдесятників.

Подаючи ракурси власного бачення ліричного спадку В. Підпалого, авторка монорафії майстерно реалізує його персоналізований духовний портрет у контексті “гарячого подиху шістдесятих” (І. Жиленко). Згущені до єдиної концепції різнорідні аспекти творчості митця вияскравлюють образ неординарної особистості як феномена доби, в якому відчувається якесь “посланництво, представництво” (С. Пінчук). Тому своєю книгою Алла Третяченко робить посутній крок до істинного обличчя світлої пам’яті Поета, Людини, Громадянина, щире й правдиве слово якого конче потрібне усім, нині сущим в Україні. Презентована “Словом Просвіти” монографія про В. Підпалого — гідний дарунок не тільки самому ювілярові. Адже наближатися до нього — означає відчувати в собі потребу “діяння справедливості й доброти” (Д. Павличко) і “завжди пам’ятати про душу” (В. Підпалий). Отож зрозумілими є символічні слова поета, винесені в назву монографії, що звучать як запросини до діалогу про добро і любов, про матір і Україну, що була, за переконливими свідченнями сучасників, його “смислом і суттю життя” (В. Біленко).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment