18 травня — Міжнародний День музеїв
Роман КРАКАЛІЯ,
заслужений журналіст України
Минув рік, як на найвищому державному рівні оголосили “протокол про наміри” створити Музей тоталітаризму. Йшлося і про те, що такі музеї мають існувати не лише в столиці, а й в інших містах. Дуже слушно, дійшли, нарешті, і до цього. Хоча в суспільстві про це почали говорити значно раніше, — отже, потреба давно назріла.
А між тим, в Одесі такий музей є. І вже давно, та тільки ніхто про нього не знає. І не хочуть знати. Хоча треба лише надати йому відповідного статусу, щоб було якесь фінансування, впорядкувати відповідно до сучасних вимог до музейної справи, а найголовніше — перенести в престижніше місце, бажано в центральну частину, — як і належить такому музеєві. І щоб із вивіскою на вулицю, а не в тісний двір. Але на те потрібна політична воля. Цього поки що немає… Хоч неодноразово проблему порушувала газета “Чорноморські новини” — чи не єдина зпоміж одеських ЗМІ…
Наші музейники взяли собі за звичай у день фахового свята учиняти так звану “ніч у музеї”. Вигадували різноманітні несподіванки та сюрпризи. Може, це й цікаво, привабливо, корисно для гостей, а передовсім — для самого музею…
Але ця розповідь — не про той музей, де можна весело та вигадливо відзначити фахове свято музейників, чи просто побувати в музеї — бодай у такий спосіб. І не той, куди заходять чиновники та про який пам’ятають при ухваленні міського чи обласного кошторису. Ця розповідь — про забутий музей. Про музей, опущений у пітьму холодної байдужості та впертого небажання побачити, почути… Родовий спротив нашої влади до пам’ятання про страшні злочини тоталітарного режиму, про найтяжчі сторінки історії України у ХХ столітті. Передусім із боку тих чиновників, котрі вийшли з тієї епохи та комфортно почуваються за будьякого режиму. Видається, що відповідним урядовцям така морока, як облаштування Музею тоталітаризму, геть ні до чого… Хоч і влада вже нібито нова, й суспільний клімат змінився…
Це розповідь про ніч музею…
Вулиця Вавілова, 24, це колишня Піонерська, зараз пропонують перейменувати — на Академічну, бо на ній — ківаловська юракадемія… Вхід із двору, одразу й не завважиш… Круті сходи ведуть кудись ніби до підвалу… Далі вузький коридорчик, низенькі, тісні кімнатки, сутінь… Трохи навіть моторошно… Здається, отот розітнуть тишу зойки і стогони катованих, ви ніби чуєте окрики та брудну кацапську лайку знавіснілих катів… І немов долинає віддалік перестук залізничних коліс вагонів“телятників”, напакованих приреченими на смерть, на страждання та муки вигнанцями з рідного краю, і відлуння глухих розстрільних серій… Тут кожен експонат — чи то документ або ж фотографія, чи книжка, чи будьяка інша річ — волає про дещицю пам’яті, застерігає, просить. Нагадуючи про те, що людське життя в епоху тоталітаризму було ніщо, було лагерною кушпелою під чобітьми всевладного хама — від зазомбованого рязанського хлопця, котрий своїм танком давив жінок під час відчайдушного повстання в’язнів Кенгіру, а сьогодні на сході нашої країни заповзявся знищити таку ненависну йому українську свободу — й аж до кремлівського тирана, чиї портрети ще не так давно тягали вулицями українських міст. Волають про засудження ганебного минулого, без чого не може бути ані оновленої країни, ані нової, вільної людини у ній. Чи багато громадян можуть почути, уявити увесь той жах? А що одесити знають про той період в історії свого міста? Отой, довоєнний ще, і про репресії вже повоєнні. Хто розкаже про директора школи, розстріляного лишень за те, що заборонив учням знущатися з дітей репресованих… Про автора російськоукраїнського словника математичної термінології, чий слід зник десь у гулагівській пітьмі. А що нам відомо про чотирьох ректорів тодішнього медичного інституту, про понад 40 академіків, професорів, інших наукових працівників Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова… Чи багато знаємо про сотні знищених діячів культури: письменників, артистів, режисерів, журналістів… Чи цікавить місто тема винищення греків, німців, болгар, поляків, страшна голгофа великої кількості священнослужителів… Запитання риторичні… Ось на стенді “Театр за ґратами” бачимо двох танцюючих балерин, це артистки одеського балету, а поряд напис: “Прімабалерина на заготівлі дров”, — їхні імена можна дізнатися, на жаль, лише тут… Усе це — лишень маленька часточка від того, що можна побачити у цьому музеї. Навіщо нам про все те знати, пам’ятати, переказувати нащадкам? Щоби ніколи не повторилося? Так, це відома істина. Та не повинна згинути пам’ять про жертви того нелюдського режиму, що запанував в Україні з приходом до влади більшовиків. Того потворного суспільного ладу, що зветься тоталітаризмом. Для України то була ще й окупація, здійснена російськими військами у 20х роках минулого століття, коли країна палала у вогні повстань, не сприймаючи більшовицькочекістську владу, коли тривала справдешня російськоукраїнська війна, названа потім громадянською — нібито українці воювали самі з собою. А хіба сьогодні ворог не прикриває свою агресію тим самим терміном?..
Кілька років тому вперше від проголошення Незалежності думка про створення в Україні Музею окупації вже обговорювалася в суспільстві. Зрозуміло, що під ту пору подібна пропозиція була приречена на забуття. І от недавно Міністерство культури України зініціювало створення Музею тоталітаризму. Такі музеї мають постати й в інших містах. Одеса могла б тут випередити багатьох, вже маючи добру основу для створення такого музею. Багато років, та, власне, відколи Товариство постраждалих від політичних репресій, зареєстроване ще 1995 року, почало збирати цю унікальну експозицію, ані один одеський високопосадовець серйозно не зацікавився цим. Можна припустити, що нинішня влада навіть не чула про цей “Музей репресованих”, як називають його довколишні мешканці двох сусідніх будинків, котрі знають про його існування. Одна влада зникає у безвісті, за нею інша вдоволено вмощується у ті самі зручні крісла… А безцінна музейна “колекція” злочинів тоталітаризму залишається у темному та глухому підвалі.
Тож трохи історії цього музею народної трагедії. У середині 1990х заходами громадськості створили Товариство “Постраждалі від політичних репресій”, щоб гідно перепоховати останки своїх близьких і рідних… Надали їм тоді цей підвал загальною площею 82 м2, де найменша з 5 кімнаток має лише 8 “квадратів” і де зріз поверхні ґрунту проходить над вікнами. Сказали, що це тимчасово. Не хотілося йти у підземелля, та довелося. Ніхто не думав у той час про музей. Збиралися, обговорювали свої проблеми, жалілися один одному на те, що держава кинула їх напризволяще. З гіркотою спостерігали близькі та рідні колись репресованих “врагов народа” за спробами обілити минуле та його колишніх вождів, нав’язати думку про те, що було в тій імперії зла щось хороше. Приносили на ті зустрічі свої родинні реліквії: зжовклого листа, газетну вирізку, старе посвідчення, книжку чи вицвілу фотокартку, іншу пам’ятну річ… А які просвітлені, шляхетні розумні обличчя на тих фотографіях!.. З того невеселого спілкування й вилонилася думка про музей. Самі ж і творили його: хто шмат фанери принесе чи якусь дошку, хто рамку для фото, а хто — цвяхів. Самі обтягували мішковиною каркаси для стендів, прилаштовували на них якісь документи, старі знімки, вишукували нові експонати… Музей фактично зробили люди похилого віку, багатьох із них уже нема, бо час невблаганний, а перенесені випробування не минають без наслідків. Але вони не могли допустити, щоб пам’ять репресованого покоління поглинув морок забуття.
Отак і народжувався цей музей, од якого вже 20 років поспіль відхрещується влада. Її представників багато разів запрошували сюди — зокрема й у дні, коли суспільство вшановує політв’язнів, щоб провести екскурсію, розповісти про свої біди. Але ніхто не приходив…
Кілька років тому делегати з’їзду Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, що відбувався в Одесі, побувавши тут, визнали, що цей музей за експозицією є кращим в Україні.
То чи буде в Одесі Музей тоталітаризму?
