Шевченківська енциклопедія, очікувана і майже недоступна

Надія НАУМОВА

 

Нарешті вийшло нове повне видання 6томної Шевченківської енциклопедії, перші томи якої були надруковані ще 2012го, а два останні побачили світ 2015 року. Це цілком нормально як для такої серйозної праці, що її рецензувати є завжди невдячною справою. Відбулось уже і кілька презентацій, де було сказано багато гарних і вдячних слів на адресу видавців та авторів, деякі з яких не дожили побачити своїх статей. Але поряд із суперлятивними хвалебними оцінками, — до прикладу: “унікальне довідкове видання”, що має “епохальне значення” — вважаємо, повинні прозвучати й цілком тверезі й конкретні відгуки, бо є ще нині люди, котрі звертаються до енциклопедії, на відміну від редакторів, що вже давно не читають того, що видають. Тобто, як і чим вона відрізняється від попереднього “Шевченківського словника”, які переваги і чи є недоліки. Наклад для України мізерний — усього дві тисячі примірників! Його не вистачить навіть для бібліотек.

Часова дистанція майже у сорок років відділяє нову енциклопедію від попередньої, що мала скромну назву “Шевченківський словник”, бо у сімдесяті роки застою навіть крамольним було вважати, що поет і художник Тарас Шевченко вартий енциклопедії. За ці роки багато змінилося у наших поглядах і переконаннях, а розуміння важливості постаті Тараса Шевченка для українського народу лише зросло, що показали останні події в Україні. Статус України — незалежної держави — дав змогу говорити про Шевченка, не озираючись на якісь заборони чи обмеження.

Тим більше, що представники інших країн здійснили повноцінні наукові видання (Лермонтовська енциклопедія, Енциклопедія Адама Міцкевича), які великою мірою стали прикладом того, як можна оповідати про таку знакову постать у літературі, культурі, історії поколінь.

Отже, шість товстезних томів різноманітних статей різних авторів, що торкаються всіх галузей шевченкознавства як науки, яка була започаткована ще у другій половині ХІХ століття і продовжує розвиватись у наші дні. Важко навіть перерахувати їх, мета видання — зібрати, підсумувати все, що було сказано, досліджено, прокоментовано, видано за період більше ста років, включити до видання зовсім нові думки та ідеї, зокрема й ті, що формувалися за межами України.

Нині в енциклопедії фігурують нові теми: “Біблія і Тарас Шевченко”, “Біблійні мотиви у творчості”; з’явились нові імена, які не можна було згадувати, — наприклад, емігрантів Ілька Борщака, Павла Зайцева. Прокоментовано кожен вірш, лист, малюнок, особу з оточення Шевченка. Але певна “непідйомність” — у прямому і переносному значенні — не є безперечно позитивним показником. Кожен том товстий і важезний, а необмеженість рамок статей не завжди пішла на користь.

Над виданням працювали науковці Інституту літератури, Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії, Національного музею Тараса Шевченка та інші вчені з України, зза кордону. Серед них знані й не зовсім відомі автори, але для енциклопедичної статті критерієм є не звання, а інформативність. Можна подумати, що в представленій редакційній колегії є люди, які не те що не писали статей, а й не читали їх.

Є статті, пов’язані з темами, які раніше не досліджувалися: “Шевченко у побуті”, “Хвороби”, “Кулінарні смаки”, “Жінки у житті Шевченка”, “Зовнішність і антропологічні риси Шевченка”… Такі теми цікаві кожному, хто хоче бачити поета живою людиною з її уподобаннями, характером. З’явилася дуже потрібна делікатна і аргументована стаття “Шевченкофобія”, хоча її можна було б дещо розширити. Досить ґрунтовна стаття оповідає про родовід поета, його нащадків — нині ця тема хвилює багатьох, тим більш після тих недолугих вульгарних публікацій і фільмів, що з’явилися в останні роки.

Енциклопедія — це авторитетне видання. Тому потрібно ска0зати також про певні упущення, хоча проаналізувати все просто неможливо. Насамперед таке видання повинно бути комфортним, щоб його не важко було взяти у руки, і читабельним, доступним не лише професіоналамнауковцям. Статті дуже різняться за обсягом. Не хочеться нікого ображати, але саме для цього і є редколегія. Для прикладу, уривчасті статті, присвячені особам з оточення Шевченка: “Гудовський І. В.”, “ СенчилоСтефановський О. Ф.”, “Ботвиновський Ю. Г.”, “Симиренко П. Ф.”, “Честахівський Г. М.” “Хартахай Ф. А.”, заслуговують на ширше і більш людяне висвітлення. Про цих людей від часу попереднього видання з’явилося чимало нових матеріалів і публікацій, які навіть не згадані. Про того ж Сенчила не сказано, де він помер, чи похований у Києві. Якщо таких даних немає, то треба про це сказати. Зрозуміло, що посилання на Петра Жура — це основне, але були ж і статті у збірниках музейних конференцій. Якраз для характеристики персоналій варто залучати якнайбільше джерел. Брак інформації про Олексія Хропаля, Варфоломія Шевченка та його сина Андрія, якого бачимо хлопчиком на світлині “Біля труни Тараса Шевченка”, зробленій у травні біля церкви Різдва. Про нього у статті говориться: “займався хліборобством”, а потім: “У радянські часи працював сторожем у 1й трудовій школі ім. Т. Г. Шевченка”. Виникають запитання: де була, наприклад, та школа, коли він там працював, чи похований у Києві. До статті додана світлина, фотопортрет без датування. І таких світлин багато. Якщо рік невідомий, то вказуються хоча б приблизно роки чи період життя. Авторам статей про Варфоломія і його сина треба було б звернутися до корсунського музею, що видавав “Корсунський журнал”, у якому публікувались надзвичайно цікаві статті місцевих краєзнавців і дослідників.

Те саме можна сказати про статті, що стосуються таких відомих осіб, як Михайло Юзефович чи Іван Фундуклей, про якого не сказано, де він народився, а лиш “походив з грецької родини”, а що то за греки — з давно осілих на українських землях чи емігрантська родина, невідомо. Цікава постать Федора Чижова теж висвітлена поверхово. А інформацію про ці особистості конче будуть шукати у шевченківській енциклопедії.

На тлі цих коротеньких статей такі теоретичні статті, як “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка” чи “Українська література і Тарас Шевченко” грішать багатослів’ям. Звичайно, що обидві теми непрості і об’ємні, але для чого читачеві характеристика смерті як біологічного явища (“припинення життєдіяльності….”) чи теологічні визначення переходу душі в інші світи. Це ж не медична енциклопедія чи релігійне видання! А для того, щоб сказати, як тема смерті відобразилась у поезії, маємо матеріалу більш ніж достатньо. Авторам було дано свободу, і вони подали до видання свої давно написані наукові розвідки, навіть не пристосовуючи їх до формату енциклопедичної статті. Стаття “Українська література і Шевченко” має 36 сторінок! Для чого тут так багато говорити про творчість Сковороди чи Котляревського, яким поряд присвячено окремі статті. А далі, де йдеться про поетів радянської доби, то теза “Шевченківські інтонації звучать у вірші Тичини “Ми йдемо на бій…” взята ніби зі шкільного підручника. А хіба у вірші “Партія веде” вони не звучать, якщо іти цим шляхом і згадати рядок “Всіх панів до д’ної ями…”? Хто б сумнівався, що традиція Шевченка продовжувалась в українській поезії, але хто буде те все шукати саме в енциклопедії? А чого варта заключна шаблонна фраза зразка стилістики радянської доби: “Художнє слово письменників кристалізувалося, збагачувалося, приносячи естетичну насолоду читачам”. Так само майже нечитабельна стаття “Шевченкознавство”. Все можна було б сказати чіткіше, лаконічніше, без пафосної риторики. Маємо ще приклади такого самого стилю: стаття “Сераковський Сігізмунд”: “революційний діяч” “військовик”, що “зажив репутації студентського ватажка”. Або: “Епістолярною присягою С. у свою чергу підбадьорив українського друга”, чи “Полум’яний полякукраїнолюбець у дусі інтернаціоналізму пропагував взаємну повагу…”. Стаття, присвячена Михайлу Свєтлову, містить ось яку багатозначну сентенцію: “…згадав ім’я Шевченка як символ одвічної боротьби українців за волю свою та інших народів”.

Нині уже ніхто не послуговується такими штампамикліше, а ще треба мати на увазі, що енциклопедію читають не лише шевченкознавці, вона повинна бути зрозуміла широкому загалу, читач не повинен продиратися через чагарі слів до суті у фразах на кшталт: “Творчість Ш., позначена яскравою індивідуальністю, національною своєрідністю, справляє враження самобутньої унікальності”.

Є чимало редакторських недоглядів: “Намітивши натуру, художник швидко покривав її фарбами”. Як це?! Може, покривав олівцевий начерк фарбами? Та й слово “покривав” тут звучить якось “не туди”.

Якщо у статтях з’являється щось різко відмінне від того, що було у попередніх виданнях, то це ж треба якось аргументувати. Ось така постать, як БелінаКенджицький Юліан, що увійшов у шевченківський словник і у три видання спогадів про Шевченка саме під цим іменем, тепер у енциклопедії фігурує як Кенджицький ЮліанБеліна. Досить заглянути у видання Брокгауза, щоб побачити, що додаток “Беліна” стосуєтьсятаки прізвища і походить ще із середньовіччя, то був лицар, що воював за короля, і від нього пішли інші Беліни. Є в енциклопедії статті, взяті просто без змін із попереднього словника. Наприклад, стаття “Сумнівні малярські твори”, підписана Б. БутникомСіверським, який чомусь посилається на… публікацію Т. Чуйко, яка за його життя ще не була надрукована (він помер у 1983 р.).

Таке видання не обходиться, звісно, без повторів. Але тут їх забагато, бо не було упорядника, який би узгодив тексти один з одним. Звичайно, коли йдеться про той самий сюжет “Притча про робітників на винограднику” (сепія і офорт), то треба було, щоб його коментував один автор, а то автори говорять майже одне і те саме, хоч і різними словами. Уже згадана стаття “Теми поезій” повторює ті статті, в яких ідеться про окремі поетичні твори. Аналіз поезії “Світе ясний, світе тихий…” так і відлунює тією примітивною риторикою: “Енергійний заклик до знищення і десакралізації церковних атрибутів і ікон…” Уже нині, коли є стільки публікацій на тему “Святе письмо у творчості Шевченка”, кожен розуміє, що все набагато складніше, і немає у поета жодного заклику до знищення ікон. Він сам брався їх малювати: “Розп’яття”, “Воскресіння”. І тема ця потребує делікатного, розумного коментаря.

Часом відчувається і брак загальної ерудиції. У статті “Скульптурні твори” йдеться про Іоанна Хрестителя і коментується рядок з листа Шевченка до Броніслава Залеського: “Біблійна розповідь про Божого посланця Іоанна, якого пророк Ісаія назвав голосом, що волає у пустелі”. Це “трохи” не так, адже пророк Ісайя жив набагато раніше, він не міг знати Іоанна, але деякі з його пророцтв, які коментували екзегети, збулися. Вираз походить із пророцтв Ісайї (40,3), і проповідь Іоанна вже пізніше вони пов’язали з іменем Старозавітного пророка. Випав з енциклопедії і Київський музей, що у різні часи мав різні назви, і зпоміж них була така: Всеукраїнський Історичний музей ім. Тараса Шевченка (ВІМШ). Він фігурує у багатьох коментарях до малярських творів Шевченка у рубриці “Побутування”, адже саме цей музей почав їх збирати.

Є ще одна делікатна річ. У енциклопедії подаються імена шевченкознавців, які працювали чи працюють нині у шевченківських музеях. У це важко повірити, але в енциклопедії імен: Клименко Н. М. (працювала у музеї понад тридцять років та ще й була директором, автор статей та коментарів), Шевченко О. І. — директор Літературномеморіального будинкумузею, що ще студенткою почала працювати в музеї, досліджувала і атрибутувала малярські твори, Єрмоленко Ю. Е., завідувач відділу “Хата на Пріорці”, автор статей до енциклопедії і коментарів до Академічного видання, Оробченко Н. А., Корнійчук М. А. (редагувала Академічне видання, створювала шевченківський музей на Мангишлаку), Відоняк Н. О. (впродовж років завідувала науковою бібліотекою, автор багатьох публікацій), Карпенко О. І., відома як автор статей, києвознавець, шевченкознавець, врешті, знаменитий екскурсовод по шевченківських місцях. Такий перелік міг би бути довшим, але просто немає змоги тут подати всі зауваги. Можна знайти, звичайно, якісь виправдання, але з усього видно, що не було у шевченківській енциклопедії такої необхідної робочої редколегії. Власне, цей відгук не претендує на ґрунтовну рецензію, це радше роздуми про важливість видання. Зрозуміло, що не скоро знайдеться нагода усунути ці недогляди. Звичайно, не можна заперечити, що попри окремі недоліки нова Шевченківська енциклопедія є безперечним набутком у шевченкознавстві, та все ж головне не тільки в тому, щоб видати енциклопедію, головне, — щоб її читали і вона була авторитетною.

Related posts

Leave a Comment