Микола ТАРАН,
смт Гребінки Київської обл.
СвятоПокровська церква в селищі Гребінки, що на Київщині, має давню історію. Ще 1737 року її священик Іоким Невдєвич під постійним тиском єзуїтів змушений був скоритися і прийняти унію, після чого його через кілька років відправив уніатський митрополит до Красногорського монастиря практикуватися досконалішого Богослужіння за принципами уніатської церкви. Пам’ятаючи відверто недоброзичливе ставлення до унії гребінківських православних вірян, отець Іоким Невдєвич назад до Гребінок більше не повернувся. Саме тому 1740 року уніатська митрополія прислала до Гребінок нового священика Дурдуківського, який хоч і був уніатом, але вже за першої зустрічі з парафіянами СвятоПокровської церкви порозумівся з ними і пообіцяв дотримуватися в подальшому православного стилю Богослужіння. Щире порозуміння отця Дурдуківського з мирянами викликало велику повагу до нього і в Гребінках, і в сусідніх селах, із яких приходили вірні на Богослужіння до СвятоПокровської церкви.
15 років священик Дурдуківський вів церковну службу у Гребінківському СвятоПокровському храмі, на жаль, ім’я його залишилося невідомим. Навіть у старечому віці, маючи слабке здоров’я, він не хотів покидати селище і розлучатися з його доброзичливими мешканцями. На початку 1755 року отець Дурдуківський попросив у митрополита відставки, а на своє місце попросив поставити сина Марка, який уже закінчив Київську духовну академію. Прохання старого священика задовольнили, і вже 12 березня 1755 р. уніатський митрополит Філіп Володкевич рукопоклав у священики Гребінківської СвятоПокровської церкви отця Марка Дурдуківського.
Отець Марко, як і його батько, багато зусиль доклав, аби позбутися унії і повернути таку бажану його парафіянам православну церкву. В роки гоніння польською шляхтою православ’я в Україні це було дуже важко здійснити. Та мрія отця Марка хоч і через 18 років його служби всетаки збулася. 2 березня 1773 року православний протоієрей Скрипчинський вивів священика Марка Дурдуківського з унії і вернув до православної віри. Цю історичну подію в житті Гребінківської православної церкви радісно сприйняли всі парафіяни. 55 років він Божою волею прослужив у Гребінківській СвятоПокровській церкві, з любов’ю доносив у кожну людську душу, як істину, Боже Слово. А часи тоді були тяжкі й тривожні для всього українського селянства. Польська шляхта нещадно визискувала і гнобила селян, вважаючи їх за бидло, чим викликала супротив, який нерідко закінчувався різаниною. Гребінківські селяни також не були байдужими у своєму ставленні до польської шляхти. В часи “Коліївщини” в селищі діяв численний (понад 200 козаків) гайдамацький загін, який тримав у страхові навколишню шляхту. З’єднавшись із повстанцями гайдамацького ватажка Микити Швачки, гребінківці брали участь у штурмі ополяченого Фастова. А ще існують легенди, що у Гребінківській СвятоПокровській церкві, коли Микита Швачка стояв табором у Гребінках, освячували козацькі шаблі перед штурмом Фастова. Може, саме отець Марко Дурдуківський і освячував їх. Богослужіння у церкві і його щире спілкування з вірянами приваблювало до церкви більше людей, навіть з інших сіл, де ще панувала унія. На схилі літ отець Марко попросив у митрополита собі на підмогу ще одного священика, Феофана Плотницького. З 1809 року здоров’я батюшки значно погіршилося, і він попросив про відставку.
1810 року прохання отця Марка задовольнили і за його порадою настоятелем Гребінківської церкви митрополит рукопоклав його сина Євстафія Марковича Дурдуківського.
Отець Євстафій, як і його батько, закінчив Київську духовну академію, мав великі здібності до Богослужіння, він став третім продовжувачем духовної династії Дурдуківських у Гребінках, і прослужив він безперервно там понад сорок років.
Отець Євстафій надзвичайно чуйна і працьовита людина, а ще мав великі організаторські здібності, за що 1825 року єпархіальне начальство призначило його благочинним Білоцерківського благочинного округу, в якому було близько 30ти церков. Саме гребінківському священику Євстафію, як благочинному, доручили здійснити 1833 року освячення місця під будівництво СпасоПреображенського собору в Білій Церкві. За великі труди, вкладені ним на церковній службі, отець Євстафій мав церковні й державні нагороди. Так у пам’ять про перемогу над французами 1812 р. його нагородили Хрестом, 1835го отримав оксамитовий фіолетовий Скуфій, а ще через три роки особисто з рук Київського Митрополита Філарета (Амфітеатрова), причисленого до лику святих, отець Євстафій отримав нагороду — набедреник.
У ті роки гребінківська православна парафія була однією з найбільших у Білоцерківському благочинному окрузі і потребувала ще одного священика в поміч отцю Євстафію, тому 1821 року до Гребінок прибув священик Андрій Базилевич.
1831 року в отця Євстафія народився син Федір, який також став священиком, але продовжувачем духовної династії Дурдуківських у Гребінках він не став. Після закінчення Київської духовної академії Федора Євстафійовича Дурдуківського направили священиком у село Пединівка Звенигородського району Черкаської області. Згодом він переїхав до нового місця церковної служби у село Мирівка Кагарлицького району, що на Київщині.
Довголітня напружена робота підірвала здоров’я отця Євстафія, і він 1851 року звернувся з поданням до митрополита про відставку, нарікаючи на своє здоров’я. Того ж року, на заміну отця Євстафія до Гребінок прибув новий батюшка Іоан Правіков — росіянин за походженням. Саме цього 1851 року і зупинилася багаторічна Богоугодна служба духовної династії Дурдуківських у Гребінківській СвятоПокровській церкві, а служила вона понад сто десять років.
Та рід Дурдуківських не звівся, він жив і його нащадки вірно служили Богові й людям. Серед них багато духовних діячів, видатних педагогів, науковців, гідних патріотів української нації. Чільне місце належить родині священика Федора Євстафійовича Дурдуківського, який після села Мирівки переїхав на постійне проживання до Києва. Там він мав власний будинок по вулиці Гоголівській, 27, і працював духівником у Київській духовній семінарії. Отець Федір і його дружина Ольга Іванівна мали дев’ятеро дітей — шістьох хлопців і трьох дівчат. Усі діти мали духовну освіту. Старший син Остап (народився 20 жовтня 1866 року) після закінчення Київської духовної семінарії довго був священиком у селі Глеваха Васильківського району Київської області. Саме у нього під час розгулу більшовиків у Києві 1920—1921 роках переховувався академік С. О. Єфремов.
Дочка Віра (народилася 24 вересня 1867 року) після закінчення Київського духовного жіночого училища 1895 року разом з академіком С. Єфремовим співпрацювала в редакції видання “Руководство для сельских пастырей”.
Молодша дочка Онисія (народилася 23 грудня 1869 року) після жіночого єпархіального духовного училища у батьківському будинку влаштувала літературномузичний салон, який відвідували відомі письменники і музиканти, просвітяни і громадські діячі. Онисія Федорівна Дурдуківська була дружиною відомого вченого, академіка, керівника сфабрикованої ГПУ організації “СВУ” (Спілка Визволення України) С. О. Єфремова. Після арешту і суду чоловіка Онисія Федорівна проживала в Києві під пильним наглядом НКВД. Під час німецької окупації вона виїхала до Праги, де померла 25 грудня 1950 року.
Найменша дочка отця Федора Серафима (народилася 1877 року), як і її старші сестри, також закінчила жіноче духовне училище, вийшла заміж за випускника Київської духовної академії, росіянина Петра Павлушкова. Після одруження Серафима Федорівна переїхала до Тули, де її чоловік вів службу в одному з храмів міста. Саме їхній син Микола Павлушков, ще київським студентом, проживав у своєї тітки Онисії Федорівної, був знайомий із багатьма представниками патріотичної інтелігенції, які часто збирался в будинку Дурдуківських. За сфабрикованою ГПУ справою “Спілки Визволення України” Миколу Павлушкова звинуватили як керівника антирадянської, контрреволюційної організації під назвою “Спілка Української Молоді”. Його заарештували 18 травня 1929 року, а після слідства 19 квітня 1930 року Верховний Суд УРСР засудив його на 10 років позбавлення волі та на 3 роки позбавлення прав. 1937 року Микола Петрович Павлушков як “ворог народу” був розстріляний на Соловках.
Син о. Федора Дурдуківського Іван (народився 7 січня 1868 року) після закінчення Київської духовної академії був намісником однієї з церков у Рокитнянському районі Київської області. Іван Федорович був одружений на рідній сестрі академіка С. О. Єфремова Параскеві.
Син Микола Федорович (народився 4 лютого 1877 року), отримавши духовну освіту, служив дияконом у Київській церкві Вознесіння Господнього.
Син Сергій Федорович (народився 23 вересня 1880 року) також отримав вищу духовну освіту, але священиком не став. Маючи гарний голос і музичні здібності, Сергій став талановитим співаком і довго співав у Київському оперному театрі. Помер Сергій Дурдуківський 1933 року, похований на Лук’янівському цвинтарі.
Син Олександр Федорович (народився 6 червня 1882 року) був відомим священиком, особливо серед тих, хто відстоював Українську Автокефальну Церкву, був обраний від неї дияконом Київського Софіївського Собору. Олександр Федорович також вів велику просвітницьку роботу серед парафіян Собору.
Ще один син Володимир Федорович народився 14 вересня 1874 року в селі Мирівка Кагарлицького району Київської області. Там, у середовищі сільської дітвори, серед розповідей старих людей про величні історичні легенди та бувальщини рідного краю, минуло його дитинство. Навчаючись у духовній академії, Володимир Дурдуківський став членом нелегальної української громади, що вивчала й популяризувала правдиву українську історію, літературу, етнографію. Одним із керівників тієї громади був С. Липківський, брат митрополита УАПЦ Василя Липківського. У семінарії він подружився, а згодом і породичався з майбутнім академіком, теж семінаристом, Сергієм Олександровичем Єфремовим. Здобувши вищу духовну освіту, Володимир Федорович не став священиком, він обрав для себе педагогічну діяльність. Ще у свої 25 років він був учителем у духовній семінарії і викладав історію у жіночій гімназії Є. С. Євсеєвої. Поза роботою Володимир Федорович проводив широку громадську роботу з молоддю. Він багато працював як письменник і літературний критик, часто друкувався на сторінках українських і російських газет, у журналах Києва і Галичини, був знайомий із письменником і визначним політичним діячем Б. Грінченком, який, за його словами, ставився до нього “особливо тепло і привітно”. Пізніше Володимир Федорович стає директором Першої Української Гімназії у Києві, заснованої 1917 року, яку після приходу до влади більшовиків у лютому 1921 року перетворили на Трудову семирічну школу імені Т. Шевченка. Директором цієї школи і надалі залишався В. Ф. Дурдуківський.
В. Ф. Дурдуківський особливу увагу приділяв вивченню учнями біографії та творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка, все робив, аби вони усвідомили, що Шевченко — геній української нації, натхнений пророк і провідник українського національного відродження. Школа В. Дурдуківського була відома в Україні і заслужено стала Першою зразковою трудовою семирічною школою імені Т. Шевченка.
Володимир Федорович займався і науковою роботою. З 1919 року він за сумісництвом працює в Українській академії наук, де виконує обов’язки голови термінологічної комісії, членаредактора “Комісії словника живої мови” і керівника педагогічної комісії ВУАН. На його рахунку багато наукових праць, останньою з яких була праця “Педагогічна діяльність Б. Грінченка”, яку надрукували у “Збірнику праць науковопедагогічної комісії”.
Фабрикуючи ганебну і підступну справу проти української інтелігенції і церкви під назвою “Спілка Визволення України”, сталінське ГПУ виділило в ній чільне місце і видатному педагогу Володимиру Федоровичу Дурдуківському.
Його ввели до цієї вигаданої справи як одного з лідерів і найактивнішого помічника голови “СВУ” академіка Сергія Олександровича Єфремова.
3 липня 1929 року В. Ф. Дурдуківського заарештували, а вже через дев’ять місяців ведення слідства 13 квітня 1930 року відбувся і суд, рішенням якого його засудили на 8 років позбавлення волі. Те ганебне судилище над членами “СВУ” для В. Ф. Дурдуківського цим вироком не закінчилося, 1938 року його розстріляли.
Протягом довгого часу на ім’я В. Ф. Дурдуківського було накладено табу, а з 1937 року про нього навіть не згадували, і лише в серпні 1989 року, коли справу “СВУ” закрили “через відсутність складу злочину”, його повністю реабілітували. Ім’я великого педагога, вчителя знову дійшло до людей. І знову чути його щирий батьківський голос: “Школі і дітям я віддав усі свої сили, знання й енергію, без школи я не жив і не знаю, чи зможу жити… Школа то є найкраща, найдорожча і найцінніша для мене — вона моє життя”.
У вересні—листопаді 2015 року Київська міська адміністрація провела громадське обговорення щодо перейменування київської вулиці імені Володимира БончБруєвича (радянський партійний і державний діяч) на вулицю імені Володимира Дурдуківського, літературознавця, мовознавця, директора Першої Трудової школи ім. Тараса Шевченка у Києві. За це велике спасибі від себе особисто і від усієї Гребінківської православної громади Української Православної Церкви Київського Патріархату.
