В’ячеслав МЕДВІДЬ
Церква у нашім селі нівроку, от що недобудована. Десять літ призбірували по копійчині. А як хто не знає, то було так. Була. Церква Різдва Пресвятої Богородиці. Десь шеїсят другого року, якраз за хрущовщини, вказ надійшов. Зітерти з лиця землі. Первим ділом, — хто заохотується хреста скидати. Знайшовся такий отряха. Влили стаканяру самогону, бо йнакше не поліз би. Що то наша трудяща людина: дай чарку, — комизиться, а налий шклянку ущерть, вже й збадьориться. І мотузками хоч не обмотуй, дереться, як мавпа. Погода соняшна, небо на все небо голубіє, люд зібрався, деруть голови. А ну ж не долізе, зісковзне. Подають на мотузочку й ще у молошному бідончику. Поліз далі. Тільки поворозка, прив’язана до куфайчаної петельки, маталяється од землі до верха.
Пальцями-обценьками хвать, хвать за підоржавлені шви, а кирзаками шкрьомбаючи по збабченій фарбі. Та й то, — одколи війна, то ніхто й не чепурив церковну баньку. Запорошує голови й очі фарбовою лускою зглядальникам довкола храму. Бабі Палажці вже й ріжком хустини видзьобують скалку з ока. Найбільш віруюча була у селі. Ще дівчиною у хорі співала. Так невженяна й зосталася.
Зідхнула наша громада, хто з переляку, а хто й з радости, бо вже наш Пантелей на маківці; ізвісив ноги; не доп’явшись руками до перехрестини, вчепився з-понизу; й ну ж розхитувати. На диво, хрест подався легенько, наче й ждав своєї години. Не хилився, не скреготів, а враз якось зіслизнув, ударився в нижчу покрівлю й перевертом, наче птах, спорснув нижче й устромився гостряком у розкришений здавен підмурівок, основою обіпершись у виямок на цегловій стіні.
Перший кинувся наш коваль, німий Волота; обмацував, векав, гекав, дудонів, й зубами гризнув, — такого металу йому, видать, не траплялося.
А Пантелеєві уже подають на поворозці залізяку зубчасту, — треба ж маківку роздовбувати, а далі й хрестозвалювача нашого рятувати. Коли ж і маківка репнула, й одна лиштва залізяна одхлиснулася; споєні драбини тулять до нижчих покрівель, ловлять рядном. Жінка кинулася до цього лантуха, чоловіка свого; очі вглибилися у незвідь черепа; бож-жечку, кров із матні аж бухкає. І ватяні штани не помогли, так прищемило.
Набачилися всякого за віка, але — це як голуби випорскували, випірнювали, викидалися, мов галушки, з усяких щілин і віконець, а один вишугнув діркою у маківці бані й вознісся аж до сонця, — такого не бачили. Забулися й про Пантелея, видивляючись, як голубине птаство розсіюється понад селом, ізнов вертається, й знов розпорошується то гуртами, то поодинці.
А далі, це хто не знає, заклали динамітів; бабахнуло; то цеглу штамповану, ще царську, розтягли-розікрали, а кахлини мармурові вцілілі достарчили у музей, а директора музею прогнали, бо ж ця старовина церковна нікому не спотребна. То де тепер ті візерунчасті, різьблені плитвочки, не дошукатися.
Та це вже впослі, а заким що наш Пантелей вистогнує та гребе пилюку попід себе з того болю, що ми тільки здогадувалися, але не йняли віри. Набожна наша Палажка аж обкоцюрбила його довкруж навприсядки. А було б не виспівувати, не зазіхати на Господнє творіння, не ладнати покрівлі з заліза багачам. Та й не одна вдова, що хати під соломою та очеретом, сміхи у хустку пускала, — було б тобі, Пантелею, раньш шануватися. А то сяде за вдовиний стіл, та й зачне. Хто кращий покрівельник у селі, — він, Пантелей. Прийде, поцмакає губами, розвісить ті вуса, як мітлу, а сам червоний, наче той буряк. А скажи що не так, не по його, то й фиркне, і в двері суне. А виставлять чвертку, отоді вже й радий, те й робить, що цмакає ротом. А зуби передні, як лопати, стирчать. А вже як вип’є, то й буде говорити; та журитися за всіх; та мені вас шкода; але що я зроблю, як і я бідний. Та й зачне віршиком. О сестри, сестри, горе вам, мої голубки золотії.
Але ж і про виспівування гаразд. До церкви з своєю Рузькою ходив, як проклятий. Жоднісінької служби не пропустить. Любив пожалітися, що він то всіх одвідує, а його Рузька, клята, знає тільки своїх.
Що клята, то таке, а от за виспівування, то це друге діло. Виходять люди із церкви, та не дуже й квапляться. А церква наша на узвишші, огорожа з каменю та металевих плетениць. А й брама така, що й трактором не розореш. От попід брамою й зупиняються, і довкружають. То перш сварилися, хто перший поведе Одарку й Карася, а далі щораз, то це хто як втрапить. Тож Рузя, й не добрівши до брами, зачинала відкіля це ти узявся, де ти досі пропадав, хоч би Бога побоявся, хоч би трохи сором мав. А вже Пантелей, доки вуса причепурить, доки поцмакає, доки матню підстовбурчить, мов це в нього шаровари такі, наздоганяє, бо вдови ж дивляться, — занедужав я в дорозі, та й набрався я біди, так що ледве вже на возі привезли, привезли мене сюди. А батюшка Миколай проз двері церковні випоставлюється, хрестопокладання вчиняє: сатана, сатана. А тоді двері високі залізяні зводить докупи вбидвома руками, ще визирне, змахне рукою — а хай вам всячина, — бо й сам такий, що усякого переспіває. Та й даленіє і од дверей, і од брами виспівування оте, уже на вулиці доспівують та дотанцьовують. Випив, мабуть, випив, мабуть, з добру кварту, або випив, або випив цілий ківш, — ні, не пив, кажу без жарту, випив чарочку, не більш. Бо ж, — наше село хоч пролетарське здавен, това-а-ару було, садки, куди не глянь; ще поміщик Дурилін позакладав і млина, і лікарню, і піч. А за давнини такі степи були, ковила, очерети, де козакам і гайдамакам було де вкриватися. А вже як Катерина поруйнувала Січ, то назганяла сюди усякого люду — і сербів, і москалів, і євреїв. І цигани потроху приживалися, та не надовго. Тіки нам було велено полишатися й доживати остачу віку.
Та й по церкві, та й по співах. Хоч співам то ще бувати. Це як Одарка виганяла свого Карася із дому. Не раз чулося й серед ночі, де понад річкою височіла їхня багацька хата, вкрита пофарбованими залізяними плитвами, — жить не хочу більш з тобою, їй же Богу, розведусь, краще буду я вдовою і без тебе обійдусь. А з берегів, з-межи очеретів долинав і Пантелеїв голосочок: збився, бачиш, я з дороги, довелось хоч пропадать, та, спасибі, до небоги втрапив якось ночувать. А вже повелося на такий час і на таку пору, що де збиратися гуртами й тішитися, як то біля церкви бувало. Якийсь заїжджий, що їх ставало усе більш, примудрився до зосталої церковної огорожі присторонити хатинку, бухвета такого, що й уночі наливали. То дядьки, підопивши та взявши якісь дубиняки, рушали мирити Одарку із Карасем. Карася, що з привиском долужив гей, Одарко, годі буде, перестань бо вже кричать, талагунили подальш ув очерети, а Рузьку, немов Одарку, що гнівливо із сіней огризалася ні, нехай же чують люди, ні, не буду я мовчать, примикали дверима, ще й підпирали їх дубинякою.
Та й це вже не світ, не позасвіття, а немов понадсвіття, — зимової це коли пори, скинувшись упосеред ночі, видибуєш до худоби, ластиш корівчину поза вухом, шушукаєш до поросятка, взиваєшся до стривожених курей на сідалі, а вже тоді виходиш у заяснений снігом світ, і що бачиш: дими з коминів над людськими оселями не стовбурчаться горою, як то морозяної пори, а стеляться покрівлями, низами, аж мов ховаються од захмарених небес, а ті небеса кажуть: удосталь і нашого диму, тримайте своє при собі. Добігаєш тієї хатинки, отого бухвета, вже й сьорбнув би із розпачу чи якої потреби, та й до хати, у ліжко до жінки. Коли ж, — вибредає із того засніженого світу, підсвіченого ще й ліхтарем на бухветі, якась проява, вусярами трусить, матню підгрібає. Лю-удоньки, та це ж наш Карась, наш Пантелей у кальсонах, з баранячою шапкою зверх голови, — скіки ж то цих податків сплачувати, а вже й Пантелею давай, аби допустив до якої хоч хати, якого бухвета. Що казано, то так і є, — під пахвою у Пантелея книжчина, жмуток такий, немов це в воді побувала, а тоді висохла й збабчилася. А казано й те, що за кожне словечко із тої книжки належить сплачувати і Пантелею, а вже він поосплачує Богові. А ще й те, буцім виколупав ту книжчину з-під бляхи, коли розкурочував баню церковну. Оттак-то усе знання про нас ховалося й вакувалося — то в землі, то під бляхою. Палажка то ж недарма круженяла довкола покрівельника нашого, що корчився на землі, ізпустившись із бані, — догледіла в пазусі зшитка того.
Це що дим із коминів так стелився, невзгоді з морозом, то це ми вже зобачили; а ще й поверх дахів снувалися якісь тіні, а в котрої вдови хата під очеретом, то та проява всідалася на гребінь, тримаючись за півзини, і нокала, начеб конем правуючи, а чи на мітлі гойдаючись та пориваючись узвиш, де диміли небеса, не пускаючи дими з димарів людських. Казали ж бо, що то відьми, що то їхній час і їхня пора. Та дякувати тому заїжджому з його нічним бухветом, бо якби не чарка-друга, то кому б охочість всередночі продиратися очеретами, дзябаючи ізшерхлим дном річки та й підзирювати, як наш Пантелей сторожує обійстя свеї нової домівки. Казано, що наша Меланя, узбіч села проживаючи у хатині попід колишньою піччю, де вапно випалювали, у заростях шипшинових кущів та акацієвих сторчаків, і була немов відьма. І не чоловік, і не жінка. А щось таке. І прилікувала нашого Пантелея, що він тепер козак куди твоє діло. А що зірвався одної ночі та біля бухвета товкся, так думаючи поучати усіх п’ющих і заблуканих, то тепер йому стовбичити на воротях відьминої хати і денно, і нощно. І не він до нас ходитиме, а ми до нього. Бо часи такі настали, а й пора така. Скидаєшся вдосвіта од сну, наче ж день благословляється, та щось не те, — знов і знов ніч. Якби не ці сніги сніговинні, то думав би, що ніч і ніч заповзяла цим світом, і треба якось перебути. А ще верблюда дістали із ями, що його перед війною од німців сховали. Такий був трудящий у нашім колгоспі. А це як колгоспи урвалися, то що ж і верблюдові робити. Бувало, згуртуємося удвох-утрох, а верблюд за нами. От і прийшли, поставали. Верблюд із радости якоїсь слиною обкидає і нас, і Пантелея. А той воротар аж ясніє, цмакає ротом: Божа-бо благодать. Та й зачинає з проповіді. Що Його розп’яли уперше, і тим він порятувався, а наші розп’яття помножуються, і з кожним разом усе менше надії на порятунок. Та ми не вступаємося свого, бо дещо зучили, бо те, що церква не повідала, у музеях дізнавалися. Хіба ж то тоді лиш одно його одного розпинали, і котрий з них був Він. Ось тоді Пантелей і зачинає із своїх писанців, позатикуваних у всі кишені. Бо ж книжку оту відібрано, а велено промовляти з писанців. Ми ж допитуємося уперше, що записано про верблюда, бо що про людей може бути записано такого, а щоб уже так аж дуже. На це Пантелей одповіда: про тварин є інші книги, та їх нам ніколи не дознатися. Тому-то вам і ходити довіку отак: це людське, а це твариняче. Та й мусили наслухати, — в понеделник 37-й, а по отступке 32 бил с книгою ктитар антаковский Никитин, благословився у батюшки, походил по селу іспрошенія денег на колокол к храму Успенія Пресвятой Богородици, да купил Наум в городе із позичанних денег у ктитора Артема Терещенка козлину за 70 копеек, очепков 2 по 16 і того 32 копейки, ленту за 7 копеек, чарку 2 копейки, бумагу дасть 12 копеек, на харчи 4 копейки, й того всех денег позичал 1 рубель 24 копейки, іздержал із коїх должно виворотить 50 копеек за іздержаниє од нас денги на церковную надобност, а по вивороте оставатся должно 74 копейки, — а взавтрі буде інша нощ та й інший писанець; це так оповіда нам Пантелей; а нам велено вертатися, та ще верблюда годувати; та й так з ночі до ночі.
Та й ми наче ж віруючі, — де попід піччю, у самій печі цегла наскладована іскисає од снігової та дощової завії, де продиратися кущами шипшини ще й глоду, там узялися й заповзялися. Гринджоли такі спорудили, упрягли верблюда, та й ну ж возити цеглу поближче до недобудованої церкви. А як навідалися до Пантелея і сповістили, то почули на одказ. Хай-но домурується, то він укриє залізом і баню, і острішки, і виступи, ще й уступи. А ще й дашок зладанає понад вхідною брамою і візерунками обцяцькує. Та й настане такий рай, така благодать, що де й у світі зовстрінеш.
Постаємо, враділі од тої новини, — уже й світ немов ширшає та прояснюється; вихекуємо дим, хто з цигарки, хто з люльки, аж горло випинається, а дим струменить догори, втрапляє помежи хмаринок сивастих, аж чорних. Та й засвіт, та й досвіток, ще й ранок; а вже місточком понад річкою впрост до нас і жінки, і батюшка безробітний; і хліб, і сіль, і що хоч. І як це воно, що всі спали що-день, що-ніч, а це враз пробудилися й про нас ізгадали. Та де ж ти ночував, та розведусь, — але ніхто не йняв віри словам, бо, як це ми вже дозналися, слова на те і є слова, аби не загубити одні одних серед цеї всеношної ночі.
Аж це чувати й с-позаду, як то котрийсь долужить про тих голубів, що упірнули у вікна районного начальника, а жінка вигейкувала їх, та кидалася на вікна, та випала з тих вікон, та й по жінці.
Але ми нацитькали на того оповідача, бо то вже не так цікаво, як перш було. То він ще й набурмосився, і ледь позаду плентав.
